Сто років самотності - Сторінка 38

Нарешті, переконана священиком, вона, хоч і згнітивши серце, дала згоду на коронацію.

Звістка про те, що Ремедіос Буендіа буде королевою свята, за кілька годин облетіла всю долину — аж до найвіддаленіших місць, куди ще не долинула слава про надзвичайну красу дівчини, і викликала занепокоєння тих, для кого прізвище Буендіа все ще залишалося символом бунту. Але їхня тривога не мала жодних підстав. Якщо когось у той час і можна було назвати сумирним, так це постарілого й зневіреного полковника Ауреліано Буендіа, який потроху втрачав будь-який зв'язок із життям країни. Він сидів, зачинившись у своїй майстерні, і єдиним способом спілкування з довколишнім світом була для нього торгівля золотими рибками. Один із тих солдатів, які охороняли його в перші дні миру, продавав їх по містах і селах країни, звідки повертався, навантажений золотими монетами та новинами. Він розповідав, що уряд консерваторів за підтримки лібералів збирається переробити календар так, щоб кожен президент перебував при владі сто років; що нарешті підписано конкордат зі святим престолом і з Риму приїжджав кардинал, у якого корона була всіяна діамантами, а трон — зі щирого злота; що міністри-ліберали сфотографувалися, стоячи перед кардиналом навколішках і цілуючи його перстень; що примадонну іспанської трупи, що ґастролювала в столиці, було викрадено з її акторської убиральні невідомими в масках, і наступного дня вранці, в неділю, вона танцювала гола в літньому палаці президента республіки. "Не говори мені про політику, — відказував йому полковник. — Наше діло — продавати рибки". Коли чутка про те, що полковник не хоче нічого знати про становище в країні, бо багатіє зі своєї майстерні, дійшла до Урсули, вона засміялася. Її напрочуд практичний розум не міг збагнути, який зиск має полковник зі своєї комерції, міняючи рибок на золоті монети, а потім обертаючи ці монети на рибок, і так без кінця, і що більше продає, то більше повинен працювати, щоб підтримувати це безнадійно зачароване коло. Як по правді, полковника Ауреліано Буендіа цікавила не торгівля, а робота. Йому доводилося так зосереджуватися, вставляючи в оправу лусочки, укріплюючи дрібненькі рубіни-очі, шліфуючи зябра та приробляючи хвости, що не лишалося жодної вільної хвилинки для спогадів про розчарування від війни. Точність і тонкощі ювелірного мистецтва вимагали такої зосередженої уваги, що за короткий час полковник Ауреліано Буендіа постарів дужче, ніж за всі роки війни; від постійного сидіння в нього зігнулася спина, від тонкої роботи зіпсувався зір, але зате він здобув душевний супокій. Останній раз полковник займався питанням, що стосувалося війни, коли група ветеранів, яка складалася з лібералів і консерваторів, попросила допомогти їм домогтися обіцяних урядом довічних пенсій; справа з їхнім затвердженням так і не зрушила з місця. "Забудьте про це, — сказав їм полковник Ауреліано Буендіа. — Ось бачите, я відмовився від пенсії, щоб не мучитися аж до смерті, дожидаючи її". Спочатку його навідував вечорами полковник Герінельдо Маркес, вони сідали вдвох на вулиці біля дверей будинку й згадували минуле. Але Амаранті було несила зносити спогади, що пробуджувалися в ній, коли вона бачила цього стомленого чоловіка, чия дедалі більша лисина вже підштовхувала його до безодні передчасної старості, й Амаранта діймала полковника Герінельдо Маркеса несправедливою зневагою доти, доки він почав приходити тільки у виняткових випадках, а потім і зовсім перестав: його розбив параліч. Відлюдькуватий, мовчазний, далекий від нових віянь життя, якими повнився дім, полковник Ауреліано Буендіа потроху зрозумів, що таємниця спокійної старості — це не що інше, як укладення чесної угоди з самотністю. Він вставав о п'ятій годині ранку після неглибокого сну, випивав на кухні свою вічну чашку чорної кави без цукру й замикався у майстерні, а о четвертій годині дня проходив ґалереєю, тягнучи за собою табуретку, не звертаючи ніякої уваги ні на палахкі кущі троянд, ні на розлите довкола сяйво сонця на вечірньому прузі, ні на зарозумілий вигляд Амаранти, чия повсякденна журба явно шуміла у надвечірній тиші, мов кипляча вода в казані, й сидів на вулиці доти, доки дозволяли москіти. Одного разу хтось із перехожих насмілився порушити його самотність.

Що поробляєте, полковнику?

Та, як бачите, сиджу, — відказав він. — Чекаю на свій похорон.

Отже, занепокоєння, викликане в деяких колах тим, що в зв'язку з коронуванням Ремедіос Прекрасної ім'я полковника Ауреліано Буендіа знову з'явилось у всіх на вустах, не мало реальної підстави. Проте багато хто був іншої думки. Не відаючи про близьку трагедію, жителі Макондо радісними юрбами ринули на міську площу. Карнавал досяг уже своєї найвищої точки безуму, і Ауреліано Другий, який нарешті здійснив свою мрію перевдягтися тигром, ходив щасливий серед неосяжного натовпу, охрипнувши від безперестанного рикання, аж враз на дорозі з долини показався великий гурт ряджених; вони несли на позолочених ношах жінку, чарівнішу за яку годі було собі й уявити. На якусь хвилю мирні жителі Макондо поскидали маски, щоб якнайкраще роздивитися сліпуче створіння в смарагдовій короні й горностаєвій мантії, яке здавалося наділеним справжньою монаршою владою, а не отією мішурною, що створюється з блискіток і пап'є-маше. Знайшлося чимало проникливих людей, які запідозрили підступ. Але Ауреліано Другий відразу поклав край замішанню: він проголосив прибулих почесними гостями і з Соломоновою мудрістю всадовив Ремедіос Прекрасну та королеву-самозванку на один п'єдестал. Аж до півночі захожі, перевдягнуті бедуїнами, брали участь у загальних веселощах і навіть зробили свій внесок у свято — чудову піротехніку й віртуозну акробатику, що викликали у всіх спогади про давно забуте мистецтво циган. Та невдовзі, в розпалі веселощів, хитку рівновагу було порушено.

— Хай живе ліберальна партія! — вигукнув хтось. — Хай живе полковник Ауреліано Буендіа!

Спалахи пострілів затьмарили блиск феєрверків, крики жаху заглушили музику, радощі змінилися панікою. Ще багато років по тому люди подейкували, що почет королеви-самозванки був насправді ескадроном регулярних військ, і під пишними бурнусами бедуїнів були сховані карабіни. Уряд надзвичайним декретом відкинув це звинувачення, пообіцявши провести суворе розслідування кривавої події. Та правду так і не було з'ясовано, і остаточно перемогла версія про те, що почет королеви, без найменшого на це приводу, за знаком свого командира розгорнувся в бойовий порядок і безжально відкрив вогонь по натовпу. Коли спокій було відновлено, в місті не виявилося жодного з удаваних бедуїнів, а на площі зосталися лежати — хто вбитий, хто поранений — п'ятеро паяців, чотири коломбіни, шістнадцятеро козирних королів, один чорт, три музиканти, два пери Франції й три японські імператриці. Серед безладу й загальної паніки Хосе Аркадіо Другому вдалося сховати в безпечному місці Ремедіос, а Ауреліано Другий приніс додому на руках королеву-самозванку в подертій сукні й забрудненій кров'ю горностаєвій мантії. Бона звалася Фернандою дель Карпіо. Її вибрали, як найгарнішу з п'яти тисяч найпрекрасніших жінок країни, й привезли до Макондо, пообіцявши проголосити королевою Мадагаскару. Урсула доглядала її, мов рідну дочку. Замість осудити дівчину, місто перейнялося співчуттям до її простодушності. Через півроку після цієї бойні, коли поодужували поранені й пов'янули останні квіти на братській могилі забитих, Ауреліано Другий вирушив по Фернанду дель Карпіо до далекого міста, де вона жила зі своїм батьком, привіз її до Макондо й справив бучне весілля, яке тривало аж двадцять днів.

Через два місяці їхньому подружньому життю мало не настав кінець, бо Ауреліано Другий, намагаючися загладити свою провину перед Петрою Котес, вирішив сфотографувати її в уборі королеви Мадагаскару. Коли Фернанда довідалася про це, то поскладала свій посаг у скрині й, ні з ким не попрощавшись, поїхала геть із Макондо. Ауреліано Другий наздогнав її на дорозі в долину. Після довгих принизливих прохань і обіцянок виправитися йому зрештою вдалося повернути дружину додому, а коханку він знову покинув.

Певна своїх сил, Петра Котес не виявила ніякого занепокоєння. Адже це вона зробила його чоловіком. Він був іще дитиною, яка нічого не відала про справжнє життя, з напханою різними фантазіями головою, коли Петра Котес витягла його з Мелькіадесової кімнати й визначила йому місце в світі. Він народився потайним, відлюдькуватим, схильним до роздумів на самоті, а вона сформувала йому нову, зовсім іншу вдачу, жваву, товариську, відкриту, наповнила його радістю життя, прищепила любов до бучних веселощів та марнотратства і врешті-решт перетворила його — зовні й усередині — на того чоловіка, про якого мріяла для себе з юних літ. Потім він оженився — рано чи пізно сини одружуються. Він довго не насмілювався повідомити їй цю новину. І поводився зовсім по-дитячому: закидав її незаслуженими докорами, придумував якісь образи, сподіваючись, що Петра Котес порве з ним сама. Одного разу, коли Ауреліано Другий кинув своїй коханій нове несправедливе звинувачення, вона обійшла пастку й поставила все на свої місця.

Вся річ у тім, — мовила вона, — що ти хочеш одружитися з королевою.

Присоромлений Ауреліано Другий зобразив напад гніву, оголосив себе людиною, якої не зрозуміли і яку незаслужено образили, і перестав навідувати будинок коханки. Петра Котес ні на мить не втратила своєї чудової витримки звіра в засідці, вона слухала музику, звуки фанфар, гамір бурхливого весільного бенкету так, ніби все це було тільки одним із нових вибриків Ауреліано Другого. Тим, хто висловлював їй співчуття, вона відповідала безтурботною усмішкою.

Не тривожтеся, — королеви в мене на побігеньках. — А сусідці, яка запропонувала їй запалити заговорені свічки перед портретом утраченого коханця, вона сказала впевнено й загадково: — Єдина свічка, через яку він повернеться, горить, не згасаючи.

Як вона й припускала, Ауреліано Другий з'явився в будинку відразу ж після медового місяця. З ним були його постійні приятелі й мандрівний фотограф, а ще він приніс сукню й горностаєву мантію, в які Фернанда вирядилася на карнавалі.