Страшенно голосно і неймовірно близько - Сторінка 5

Може, мені слід натомість піти до парку, але мені не можна довго бути на сонці. Все ж таки, я не збираюся присвятити вечір поїданню тунця, правда ж? Та й наступні вечори, щиро кажучи, також не варті моїх негараздів із травленням. Тому мені немає чого спішити до магазину. Але погода точно зіпсується, вона ніколи не буває хорошою довго. А ще лікар порадив мені більше часу проводити на свіжому повітрі. У мене просто препаскудний зір, а він каже, що я замало часу проводжу на свіжому повітрі, а якби я слухала його порад, якби я поменше всього боялася…

Вона простягнула мені свою руку, а я не знав, як саме мені її взяти, і я просто зламав її своєю мовчанкою. Вона запитала:

— Ти не хочеш зі мною розмовляти, так?

Я витяг із рюкзака свій зошит, побачив, що там залишилось лише два чистих аркуші, і написав на одному із них:

— Я не розмовляю. Мені шкода.

Вона поглянула на мої слова, потім на мене, потім знову на зошит, а тоді затулила обличчя руками і заплакала. Сльози стікали крізь її пальці, ставали маленькими струмками, вона все плакала і плакала, а поблизу не було серветок, тож я вирвав із зошита аркуш зі словами "Я не розмовляю. Мені шкода" і почав витирати ним її сльози. Моє пояснення, що було водночас і моїм вибаченням, стікало по її обличчю разом із тушшю, а тоді вона взяла ручку і написала на наступній, останній сторінці мого зошита:

Будь ласка, одружися зі мною

Я погортав зошит і знайшов слова "Ха-ха-ха". Тоді вона перегорнула назад до свого речення "Будь ласка, одружися зі мною". Тоді я перегорнув до фрази "Вибачте, я не маю дрібніших грошей", на що вона знову повернулася до слів "Будь ласка, одружися зі мною". Я погортав зошит і знайшов "Я не знаю напевно, але вже пізно". Вона перегорнула на останню сторінку, де було написано "Будь ласка, одружися зі мною", і затрималася пальцем на словах "Будь ласка", ніби хотіла втримати сторінку, чи покласти край нашій розмові, чи наголосити на тому, що вона справді хотіла сказати. Я подумав про своє життя, свої приниження, маленькі збіги, тінь від будильника на столику біля ліжка… Я подумав про свої маленькі перемоги і про всі ті руїни, які мені довелось побачити за своє життя. Я купався у норкових шубах на ліжку своїх батьків, поки вони приймали гостей унизу; я втратив єдину людину, із якою міг би розділити своє життя, я залишив позаду тисячі тон мармуру, з якого я міг би звільнити нові скульптури. Я міг би звільнити самого себе із того мармуру. Я відчував радість, проте її було так мало, хіба її взагалі може бути вдосталь? Кінець стражданням не виправдовує самих страждань, та й не буває кінця стражданням. Що зі мною, який же я дурень, який я нерозумний і обмежений, який нікчемний, вимучений та жалюгідний, який я безпомічний! Навіть мої улюбленці не знають своїх імен, що ж я тоді за людина? Я підняв її палець, як голку грамофона, і погортав зошит, сторінку за сторінкою:

Допоможіть!

Гуголплекс

Браслет, який мама одягла на татові похорони, я зробив для неї, перетворивши татові повідомлення на азбуку Морзе. Я використав небесно-блакитні намистини для тиші, каштановий бісер — для пауз між буквами, фіолетові намистини — для пауз між словами, короткі та довгі ділянки нитки між намистинами — для позначення коротких та довгих гудків, які, здається, називаються сигналами. Тато точно знав би, як вони називаються. Я витратив на нього цілих дев'ять годин і спочатку збирався подарувати його Сонні — безхатьку, якого я часто бачу біля входу до "Французького альянсу",[11] бо не можу спокійно на нього дивитися, або Лінді, охайній старенькій жіночці, яка безкоштовно проводить екскурсії по Музею природничої історії, щоб стати особливим у її очах, або комусь в інвалідному візку. А натомість я віддав його мамі. Вона сказала, що це було найкращим подарунком, який вона коли-небудь отримувала. Я запитав її, чи браслет був кращим за "Їстівне цунамі", яке я їй подарував у період мого захопленнями їстівними природними явищами. Вона відповіла: "Це зовсім інше". Я запитав її, чи справді вона кохає Рона, на що мама сказала: "Рон — чудова людина", що було відповіддю на зовсім інше питання. Тому я запитав знову: "Правда чи брехня: ти закохана у Рона". Вона провела рукою із обручкою по своєму волоссю і відповіла: "Оскаре, Рон — мій друг". Я хотів її запитати, чи вона спала зі своїм другом, і якби вона відповіла "так", я негайно втік би звідти, а якби вона відповіла "ні", я запитав би, чи вони займалися глибоким петингом, бо це слово я тоді вже знав. Я хотів сказати, що їй ще зарано грати у "скребл". Чи дивитися у дзеркало. Чи занадто гучно вмикати радіо. Це було несправедливо стосовно тата і стосовно мене. Але я поховав усі ці слова у собі. Я зробив для неї й інші прикраси із татовими повідомленнями азбукою Морзе — намисто, браслет на щиколотку, довгі сережки, тіару… Та все ж, браслет вдався мені найкраще, мабуть тому, що я зробив його в останню чергу, що робило його найбільш цінним.

— Мам?

— Що?

— Нічого.

Навіть рік по тому мені було до болю тяжко робити деякі речі, наприклад, приймати душ (не знаю чому), і, звісно, їздити у ліфті. Багато речей наводили на мене просто жахливу паніку, як от підвісні мости, мікроби, літаки, салюти, араби в метро (хоч я й не расист), араби в ресторанах, кав'ярнях та інших громадських місцях, риштування, стічні труби та каналізаційні ґрати, залишені кимось сумки, черевики, люди з вусами, дим, вузли, високі будівлі та тюрбани. Часто мені здається, що я стою посеред величезного чорного океану або у далекому космосі, але це аж ніяк не можна назвати приємним відчуттям. Просто все здається неймовірно далеким від мене. Уночі ще гірше. Я почав вигадувати різні речі і ніяк не міг зупинитися, як бобри, про яких я також знаю. Люди думають, що бобри гризуть дерева, щоб будувати греблі, але насправді вони роблять це через те, що їхні зуби ніколи не припиняють рости, і якби бобри постійно не спилювали їх, гризучи дерева, то зуби стали б такими довгими, що вростали б їм в морди, і це б їх просто вбивало. Так і з моїм мозком.

Якось вночі, після цілого гуголплексу винаходів, я зайшов до татової комірчини. Колись ми з ним тут займалися греко-римською боротьбою, розповідали дотепні жарти, а одного разу навіть прикріпили до стелі маятник, а на підлозі виклали коло з доміно, щоб довести, що Земля обертається. Після татової смерті я ні разу сюди не заходив. Мама із Роном були у вітальні — слухали занадто гучно музику і грали у настільні ігри. Вона не сумувала за татом. Якусь мить я просто тримав дверну клямку, а потім нарешті переступив поріг комірчини.

Хоча в домовині тата й не було, у комірчині він був усюди. І навіть через рік тут досі пахло так, ніби він щойно поголився. Я пробігся руками по всіх його білих футболках. Я торкнувся його дорогучого годинника, якого він ніколи не носив, і запасних шнурівок до його кросівок, у яких він уже ніколи не побіжить до Резервуару. Я перевірив кишені всіх його піджаків (знайшов чек за проїзд на таксі, обгортку від "Міні-Крекла"[12] і візитку якогось постачальника діамантів). Я взув його хатні капці. Я подивився на своє відображення у його металевий ріжок для взуття. У середньому, людині потрібно лише сім хвилин, щоб заснути, проте я не міг заснути годинами, і тягар на моєму серці ставав хоч трохи легшим серед татових речей. Мені хотілось бути серед його речей, торкатися того, чого торкався він, вирівнювати вішачки, хоча я знав, що більше це не мало ніякого значення.

Його смокінг висів на стільці, де тато зазвичай сидів, коли взувався, про що я подумав "Дивно". Чому він не висів поруч із іншими костюмами? Хіба він повернувся із якоїсь помпезної вечірки за день до своєї смерті? Але чому він тоді не повісив його назад до шафи? А може, він планував здати його у хімчистку? Проте я не пам'ятаю ніяких помпезних вечірок. Я добре пам'ятаю, що він вкладав мене спати, і те, як ми слухали по радіо трансляцію грецькою мовою, і те, як він розповідав мені історію про Шостий округ Нью-Йорка. Якби я не помітив більше нічого дивного, я б не надав такого значення смокінгу. Але раптом я почав помічати й інші дивні речі.

На найвищій полиці стояла красива синя ваза. Що вона там робила? Звісно, я не міг до неї дістати, тому підсунув собі стілець, на якому досі висів татів смокінг, а потім повернувся до своєї кімнати, щоб узяти збірку творів Шекспіра, яку мені купила бабуся, коли дізналася, що я гратиму Йорика. Я приніс їх до комірчини, усі чотири томи трагедій, поки у мене не вийшов досить високий стос. Я став на цю конструкцію, і якусь мить усе було добре. Але коли я торкнувся вази кінчиками пальців, трагедії захиталися, та ще й смокінг мене відволікав, і через секунду все опинилося на підлозі — і я, і ваза, яка вмить розбилася.

— Це не я! — вигукнув я, проте ніхто навіть не почув цього гуркоту, бо мама з Роном слухали занадто гучну музику і сміялися. Я знову замкнувся на всі свої внутрішні замки, і не тому, що мені було боляче, не тому, що я щось розбив, а через те, що їм було весело. Хоч я й знав, що не варто цього робити, я все одно поставив собі синець.

Я вирішив все прибрати, і тоді я помітив дещо дивне. Серед безлічі синіх осколків лежав маленький конверт, розміром не більший за картку для безпровідникового Інтернету. "Що за?.." Я розпечатав його і побачив, що всередині лежав ключ. "Що за, що за?.." Ключ був доволі дивним, безсумнівно, він мав би відмикати щось важливе, тому що він був коротшим і ширшим за звичайні ключі. Я ніяк не міг цього пояснити: короткий та широкий ключ у маленькому конверті у синій вазі на найвищій полиці у татовій комірчині.

Перше, що я вирішив зробити (і на мою думку, це було дуже логічним рішенням), це залишити свою знахідку в таємниці і спробувати відімкнути ключем усі замки у нашій квартирі. Навіть без спроби я знав, що він точно не від вхідних дверей, бо він не був схожий на ключ, який я носив на мотузці на шиї, щоб відмикати двері, коли нікого не було вдома. Я йшов навшпиньках, щоб залишитися непоміченим, і спробував відімкнути ключем двері до ванної кімнати, а потім ще шухляди у маминому туалетному столику. Я спробував відімкнути ключем шухляду в кухонному столі, на якому тато раніше розбирав рахунки, а потім і комірчину біля шафи з білизною, де я іноді грав у хованки, а потім і мамину скриньку із прикрасами.