Страшенно голосно і неймовірно близько - Сторінка 6

Ключ не підходив ні до чого.

Тієї ночі я винайшов спеціальну дренажну систему, яка була б підведена до кожної подушки у Нью-Йорку і з'єднувала б їх із Резервуаром. Коли люди засинали б у сльозах, їхні сльози стікали б до однієї водойми, і вранці ведучий прогнозу погоди розповідав би, як змінився за ніч рівень води у Резервуарі сліз, і всі могли б знати, чи є у Нью-Йорку проблеми. А коли б ставалося щось по-справжньому жахливе — вибух атомної бомби чи атака біологічною зброєю, — спрацьовувала б страшенно гучна сирена, скликаючи людей до Центрального парку для укріплення Резервуару мішками з піском.

Ну і нехай.

Наступного ранку я сказав мамі, що не піду до школи, бо дуже погано почуваюся. Це була моя перша брехня. Вона торкнулася мого чола і сказала:

— Ти й справді трохи гарячий.

Я відповів:

— Я поміряв температуру, цілих сорок два градуси.

Це була друга брехня. Мама повернулася до мене спиною і попросила застебнути їй сукню. Вона могла зробити це й сама, проте знала, як сильно це подобається мені. Вона сказала:

— У мене сьогодні багато зустрічей, але бабуся може зайти, якщо тобі що-небудь знадобиться, а ще я буду телефонувати тобі щогодини.

Я відповів:

— Якщо я не підходитиму до телефону, то я або спатиму, або буду в туалеті.

Мама відповіла:

— Краще підходь до телефону.

Коли вона пішла на роботу, я одразу ж одягнувся і спустився на перший поверх. Стен підмітав перед під'їздом. Я хотів пройти непоміченим, проте він мене таки побачив.

— Не схоже, що ти справді хворий, — звернувся він до мене, змітаючи купу листя на дорогу.

— Я справді хворий, — відповів я. Тоді Стен запитав:

— І куди ж це Містер Я-Справді-Хворий так поспішає?

— До аптеки на Вісімдесят четвертій вулиці за льодяниками від кашлю.

Брехня номер три. Насправді я пішов до майстерні "Фрейзер та сини" на Сімдесят дев'ятій вулиці.

— Зробити тобі ще дублікатів? — запитав Волт. Я привітався із ним, дістав ключ і запитав, що він може про нього сказати. — Це ключ від якогось ящика, — пояснив Волт, уважно розглядаючи ключ через скельця своїх окулярів, — я б сказав навіть, від сейфа, судячи з його форми. — Він вказав мені на полицю із гачками, на яких висіла сила-силенна різних ключів. — Бачиш, ці ключі зовсім інші. Твій набагато товстіший. Його важче зламати. — Я торкнувся усіх ключів, до яких міг дотягнутися, і чомусь від цього мені стало легше. — Але навряд чи це ключ від вбудованого сейфа, швидше, від чогось маленького, може, портативного. Або від скриньки у банку. Причому, старого зразка. Або від якогось відстійного генератора. — Це мене трохи розсмішило, хоч я й розумів, що немає нічого смішного у тому, щоб бути відстійним. — Це доволі старий ключ, — продовжив Фрейзер, — йому на вигляд років двадцять-тридцять, не менше.

— Звідки ви можете це знати?

— Бо ключі — це якраз те, на чому я дуже добре знаюсь.

— Класно.

— Проте сучасні сейфи не мають ключів.

— Не мають? Як це?

— Ну, тепер мало хто користується ключами.

— Я користуюсь. — І при цих словах я дістав ключі від квартири з кишені.

— Я це знаю, — відповів він, — проте такі, як ти, зараз рідкість. Тепер усе на електроніці. Кодові замки. Сканери відбитків пальців.

— Звучить круто.

— А я люблю ключі.

Я замислився над його словами, і раптом мені стало знову тяжко на серці.

— Що ж, якщо такі, як я — рідкість, то що станеться із вашою майстернею?

— Ми перекваліфікуємось. Як магазин друкарських машинок. Тепер ми справді потрібні, а згодом станемо просто пам'яткою.

— Може, вам слід розпочати нову справу.

— Мені подобається ця.

— Хочу ще дещо вас запитати, швидше із цікавості.

— Наважся, — відповів він.

— Наважитися?

— Наважся. Нумо. Питай.

— Ви Фрейзер чи син?

— Власне, я внук. Мій дідусь відкрив цю майстерню.

— Круто.

— Але я також і син, бо мій тато теж працював тут за життя. А ще я Фрейзер, тому що мій син також підробляє тут влітку.

Я не зупинився:

— У мене є ще одне запитання.

— Наважся.

— Думаєте, мені вдасться знайти фірму, яка виготовила цей ключ?

— Та його міг зробити будь-хто.

— Що ж, мені хоча б знайти замок, до якого він підходить.

— Боюся, тут я тобі нічим не допоможу, просто пробуй відмикати ним усі замки, які тобі трапляться. Я можу зробити тобі дублікат до нього, якщо хочеш.

— Мені може знадобитися цілий гуголплекс ключів.

— Гуголплекс?

— Це гугол у степені гугол.

— Гугол?

— Одиниця із сотнею нулів.

Він поклав руку мені на плече і сказав:

— Тобі потрібен лише один замок.

Я став навшпиньки, щоб покласти руку йому на плече і відповів:

— Так, лише один.

Коли я вже збирався йти, він наздогнав мене своїм запитанням:

— Хіба ти не повинен бути у школі?

І я швидко відповів:

— Сьогодні день народження Мартіна Лютера Кінга-молодшого.

Брехня номер чотири.

— Я думав, що він у січні.

— Так і було раніше. Перенесли.

Брехня номер п'ять.

Удома Стен мене зустрів зі словами: "Вам лист!"

Дорогий Оскаре,

здоров, друже!

Дякую за душевний лист і куленепробивні барабанні палички (сподіваюсь, вони мені ніколи не знадобляться!). Зізнаюсь, я ніколи не замислювався над тим, щоб давати приватні уроки.

Надіюсь, тобі сподобається футболка, яку я тобі надсилаю. Взяв на себе сміливість підписати її для тебе.

Твій друг Ринґо

Мені не просто сподобалась футболка, я був від неї в захваті! На жаль, вона була не білого кольору, тому одягати її я не міг.

Я заламінував лист Ринґо і почепив його на стіну у своїй кімнаті. Тоді я вирішив пошукати в Інтернеті інформацію про замк в Нью-Йорку і знайшов багато цікавого. Наприклад, у місті є 319 поштових відділень і 207 352 поштові скриньки. Звичайно, кожна скринька замикається. Ще я з'ясував, що в місті близько 70 571 готельного номера і більшість із них мають замок від вхідних дверей, від ванної кімнати, від шафи і від міні-бару. Я не знав, що таке міні-бар, тому подзвонив до готелю "Плаза", щоб запитати, бо цей готель мені був відомий. Від них я дізнався, що таке міні-бар. У Нью-Йорку понад 300 000 автомобілів, а ще є 12 182 таксі та 4425 автобусів. Ще я згадав, що під час поїздок у метро бачив, як кондуктори відмикають і замикають двері ключами, тому треба врахувати ще й це. У Нью-Йорку живе понад 9 000 000 людей (кожні 50 секунд народжується нове немовля), і всі вони мають десь мешкати, а ще ж більшість квартир мають два замки на вхідних дверях, деякі мають замки й на ванних кімнатах, а деякі, можливо, і на інших кімнатах, і, звичайно, треба врахувати замки на комодах і скриньках для прикрас. Ще у місті є офіси, мистецькі студії, склади, банки з сейфами, ворота до приватних володінь, автостоянки… Я підрахував: якщо брати до уваги все — від замків на велосипедах і засувок на горищах до замків на скриньках із запонками, то вийде щонайменше по 18 замків на одну людину, тобто у Нью-Йорку приблизно 162 000 000 замків, а це нереально багато!!!

— Квартира Шеллів. Привіт, мам!.. Так, здається, трохи краще, але я все одно ще хворий… Ні… Угу… Угу… Мабуть… Я замовлю щось індійське… Аякже… Добре… Угу… Я знаю… Знаю… Па!

Я відмітив, скільки часу в мене піде на відмикання одного замка. Впорався за три секунди. Тоді я підрахував, що якщо кожні 50 секунд у Нью-Йорку хтось народжується, а на кожну людину припадає по 18 замків, тобто кожні 2,777 секунди у місті з'являється новий замок. Виходить, що навіть якби я присвятив увесь свій час відмиканню замків, то однаково відставав би щосекунди на 0,33 замка. І це не враховуючи час на шлях від одного замка до іншого, на їжу і на сон (що у принципі не проблема, бо я й так майже не сплю). Мені потрібен був кращий план.

Тієї ночі я одягнув свої білі рукавички, пішов до татової комірчини і дістав зі смітника пакет, у який висипав усі осколки вази. Я шукав підказки, які допомогли би мені знайти розв'язку швидше. Мені потрібно було шукати дуже обережно, щоб не пошкодити можливі докази, не видати себе перед мамою і не поранитись. Я знайшов конверт, у якому був ключ. І тільки тоді я помітив те, на що хороший детектив звернув би увагу одразу: на звороті конверта було написано "Блек". Я так розізлився на себе за те, що не помітив цього одразу, що поставив собі синець. Татів почерк здався якимось дивним. Був неохайним, наче тато писав у поспіху, або розмовляючи по телефону, або думаючи про щось зовсім інше. Про що це він міг думати в той момент?

Я погуглив слово "Блек" і дізнався, що під такою назвою не було жодної фірми з виготовлення сейфів. Я засмутився, бо це було б доволі логічним поясненням, яке завжди є найкращим, хоча, на щастя, не єдиним можливим. Ще я з'ясував, що в кожному штаті нашої країни та майже у кожній країні світу є місто під назвою "Блек". Наприклад, у Франції є місто, що називається "Noir". Тож це мене ще більше загнало в глухий кут. Я намагався знайти ще якусь інформацію, хоча й знав, що нічого доброго з цього не вийде, та вже не міг цього не робити. Я роздрукував декілька фото, що трапились мені в Інтернеті: дівчинки, на яку напала акула, канатохідця між вежами-близнюками, актриси, яка займається оральним сексом зі своїм хлопцем, солдата, якому відрізали голову в Іраку, порожньої стіни, на якій раніше висіла відома картина… Усі ці фото я вклеїв до "Те, що зі мною сталося" — свого альбому, який увесь час я тримав під рукою.

Наступного ранку я знову сказав мамі, що не піду до школи. Вона запитала мене, що не так цього разу. Я відповів їй:

— Те саме, що й завжди не так.

— Ти знову хворий?

— Я засмучений.

— Через тата?

— Через все.

Мама сіла біля мене на ліжко, хоча я знав, що вона дуже поспішає.

— Що означає "все"?

Я почав перелічувати, загинаючи пальці на руках:

— М'ясні та молочні продукти у нашому холодильнику, бої без правил, автокатастрофи, Ларрі…

— Хто такий Ларрі?

— Безхатько біля входу в Музей природничої історії, який завжди каже: "Обіцяю, це на їжу", коли просить гроші. — Мама повернулась до мене спиною, і я застебнув їй сукню, продовжуючи перелічувати: — Те, що ти не знаєш, хто такий Ларрі, хоча, мабуть, бачиш його щодня; те, як Бакмінстер лише їсть, спить та ходить в туалет, не маючи ніякого raisons d'être; огидний коротун без жодних ознак шиї, який перевіряє квитки на вході в кінотеатр "IMAX"; те, що Сонце рано чи пізно вибухне; те, що абсолютно кожного дня народження мені дарують щонайменше одну річ, яка у мене вже є; бідні люди, які гладшають через фаст-фуд, бо він дешевший… — Тут у мене закінчились пальці, хоч я не дійшов ще навіть до половини свого списку, і я не збирався зупинятися, бо знав, що мама не піде, поки я не закінчу свій список. — …домашні тварини; те, що у мене є домашня тварина; нічні жахи; "Microsoft Windows"; старенькі люди, які сидять самотньо цілими днями, бо ніхто не хоче їх навідувати, а вони надто скромні, щоб просити про це; таємниці; телефони з дисками; те, що офіціантки-китаянки постійно всміхаються, навіть якщо не трапилося нічого кумедного чи смішного; те, що китайці володіють мексиканськими ресторанами, проте немає жодного мексиканця, який володів би китайським рестораном; дзеркала; касетні магнітофони; моя непопулярність у школі; бабусині купони на знижку; склади; люди, які не знають про Інтернет; поганий почерк; красиві пісні; те, що люди зникнуть через п'ятдесят років…

— Із чого ти взяв, що люди зникнуть через п'ятдесят років?

Я запитав маму:

— Ти оптимістка чи песимістка?

Вона поглянула на годинник і відповіла:

— Я налаштована оптимістично.

— Тоді я змушений тебе розчарувати, бо я точно знаю, що людство винищить себе, тільки-но це стане можливим, а станеться це дуже і дуже скоро.

— А чому тебе засмучують красиві пісні?

— Бо вони всі лицемірні.

— Геть усі?

— Ніщо не може бути водночас красивим і правдивим.

Вона всміхнулася, але не радісно, і сказала:

— Ти говориш, як твій тато.

— Що ти маєш на увазі?

— Тато завжди мислив у такому стилі.

— У якому стилі?

— Ну, "ніщо не може бути і таке, і все інше".