Сумні елегії - Сторінка 3
- Овідій -
Але чи аж так провинивсь я,
Щоб і прощення мені, поки живу, не було?
Тож усіляко мене захищай, моїй справі не зраджуй,
Гідно в дорогу рушай — гідно ступай до кінця!
10
Є (і хай буде, молю!) корабель мій в опіці Мінерви,
Він — із шоломом її, звідси й ім'я собі взяв.
Треба вітрило піднять — жене його подув найменший,
Треба весла — побіжить, тільки-но вдариш веслом.
Птахом не тільки супутців своїх, а й ті обганяє
Судна, що в далеч морську рушили ще перед ним.
Він і до хвилі стійкий, і натиску вод не боїться,
Не протікає, хоч як люто вдаряють вони.
Я у корінфських Кенхреях уперше з ним познайомивсь —
Другом вигнанця він став, другом і провідником.
Скільки пригод і ворожих вітрів, що хвилю збивали,
Він за собою лишив — з ласки Паллади вцілів!
Хай і тепер — о боги! — до гирла просторого Понту
Мчить і щасливо сягне ґетських далеких країв!
Тільки-но в море, що Гелли ім'ям відоме, ввійшов він,
Через морську широчінь стежку провівши вузьку,
Вліво звернули ми біг, а там, лишивши позаду
Гектара місто, ввійшли, Імбріє, в гавань твою.
Потім під вітром легким, обігнувши Зерінф, на фракійський
Самос повів борозну втомлений наш корабель.
А звідтіля, хто в Темпіру пливе, — недалека дорога;
Далі мені корабель вже за супутця не був:
Пішки я взявся пройти по розлогій Бістонській рівнині,
Він же тим часом назад до Гелеспонту пливе.
Мчить до Дарданії він, що засновника носить імення,
І до Лампсака, де ти, боже сільський, оселивсь;
До неспокійних вузин, що поміж Абідом і Сестом,
Де на загибель свою діва злощасна пливла,
Далі — до Кізіка шлях, що ген при самій Пропонтиді,-
Місто це славне колись люд гемонійський заклав,-
Потім — де берег Візантія, що над протокою Понту, —
Навстіж для двох морів двері відчинено там;
Хай він долає той шлях і між скель Кіанейських рухливих
З Австром тугим, ходовим хай легкокрило промчить,
Щоб і Фінійську затоку пройти, й Аполлонове місто,
І підійти до стрімких Анхіалієвих стін;
Порт Месембрійський лишити позаду й Одесс, і ті вежі,
Що під іменням твоїм, Вакху, відомі давно,
Й інші укріплення, де, за переказом, люд, який вийшов
Від Алкатоєвих стін, Ларів своїх прихистив.
Хай непошкодженим він допливе до мілетськрго міста,
Де мені жити велів гнівом охоплений бог.
Кине свій якір він там — подарую Мінерві овечку,
Бо на щось краще, на жаль, я не спроможусь уже.
Славні Тіндара сини, що на острові тому в пошані,
Майте в опіці своїй ці дві дороги мої.
Першому з двох кораблів треба йти в Сімплегадські вузини,
Другому — бити веслом по Бістонійській воді.
Будьте ласкаві до них, і, хоч різні шляхи їхні в морі,-
Все ж їм обом водночас вітер хай дме ходовий.
11
Кожен рядок, що його в тій книжині моїй прочитаєш,
Я у дорозі складав, у небезпечній, важкій.
Бачила й Адрія те, як під подихом грудня морозним
Я серед моря таки, хоч і тремтів, та писав.
Так і тоді, коли Істм я покинув — море подвійне —
Й перемінив корабель, кваплячись на чужину,
Думаю, добре таки здивував я Кіклади Егейські:
Хто це віршує, мовляв, під завивання вітрів?
Сам я дивуюсь не раз, що тоді в хвилюванні такому
Моря й моєї душі хист мій не знітивсь, не впав.
Цю мою пильність як хочеш назви: безглуздям чи шалом —
Знай лиш: душею вціліть вірші мені помогли.
Часто, непевний життя, під понурими Гедами плив я,
Часто до сходу Плеяд бурилась пінява хлань.
Ніч насилав серед дня Ведмедиці менальської сторож,
Австр добиравсь до Гіад зливним осіннім дощем.
Море не раз у судно проривалось, та я — чи повіриш? —
Хай і тремтливо, та все ж стилосом далі водив.
Снасті ось і тепер під тугим дзвенять Аквілоном,
Мов велетенська мара, згорбившись, хвиля встає,
Навіть керманич забув про мистецтво своє і, до неба
Знявши долоні тремкі, ласки благає в богів.
Зором куди не сягну — повсюди смерті обличчя,
Що і жахає, бліда, й вабить мене водночас.
Хай я на берег ступлю, але страшить мене й берег:
Більше ж бо там небезпек, ніж на бурхливій воді.
Море чи люди — підступність одна: там меч, а тут хвиля,
їх однаково я, хоч вони різні, боюсь.
Там зазіхало б на кров мою лезо, а тут уже хвиля
Перехопити таку жертву для себе спішить.
Варвари зліва живуть, грабунок там верховодить,
І не вщухають війна, кровопролиття, розбій.
Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,
Більше хвилюється все ж остраху повна душа.
Будь же вибачливим, любий читачу, якщо те писання
Не оправдає твоїх — що тут поробиш? — надій.
Я ж не творю, як було, в глибині затишного саду,
Не у постелі м'якій вірші сную залюбки —
Забавка хвиль, при вбогій на світло днині зимовій
Вірш цей пишу, а вода б'є, заливає сувій.
Піниться злобна зима: писати, бач, я насміливсь,
От і лютує вона, чим лише може, грозить.
КНИГА ДРУГА
1
Хай вже долає мене, лиш за поступку я вимагаю
Поступки: я — не пишу, хай не шаліє — вона.
Нині мені не до вас, книжечки, нещаслива турбото!
Чи то не хист мій, не ви — привід падіння мого?
Що ж до засуджених Муз я знов мимоволі горнуся?
Може, замало мені кару одну понести?
Вірші — причина того, що мене й мою поведінку
Через "Мистецтво" моє Цезар тоді засудив.
Звільниш мене від жаги віршування — від осуду звільниш:
Я через вірші, кажу, кари такої зазнав.
Ось нагорода за працю мою, за ночі безсонні,
Ось вона: хистом своїм занапастив я себе!
Мав би я глузд — по праву б одрікся сестер учених —
Муз, що своєму слузі он яку плату дали!
Я ж (до хвороби шал долучився) знов уже ставлю
Ногу на східець хисткий, де підкосило мене.
Так гладіатор подоланий — знов на арену ступає,
Так, побувавши в біді, знов іде в море судно.
Може, й мені, як колись владареві тевтрантського краю,
Вигоїть рану лиш те, що спричинило її.
Муза накликала гнів — сама його й заспокоїть:
Навіть великих богів піснею можна вблагать.
Так авзонійським жінкам веженосну богиню вславляти
Піснею з року на рік сам таки Цезар звелів.
Славити й Феба звелів, поновивши у нас величаві
Грища, що їх тільки раз може побачити вік
Хай же і від мого, найласкавіший Цезарю, хисту
Вляжеться гнів твій; візьми інших богів за зразок!
Це — справедливий гнів, не перечу — йога заслужив я,
Бо не настільки зійшов сором з обличчя мого.
Втім, коли б я не спіткнувсь, чи мав би ти що вибачати?
Ласці явитись твоїй доля моя помогла.
Таж якби громом Юпітер карав за найменшу провину —
Скоро б розтратив усі до однієї стріли.
Він же, коли загримить, аж світ од жаху здригнеться,
Знов, розігнавши дощі, робить повітря ясним.
Тож недарма він — Батько богів і їхній велитель,
Тож недаремно над ним вищого в світі нема.
Так от і ти, кого звуть велителем, Батьком вітчизни,
Бога, з ким ділиш ім'я, звичаї ще поділи.
Зайве, певно, кажу: чи хтось іще так розважно,
Так бездоганно, як ти, віжки державні тримав?
Ти до своїх ворогів переможених мав милосердя,
Хоч на ту ласку від них сам сподіватись не міг.
Бачив я: тих, хто вчора мечем на життя твоє важив,
Згодом багатствами ти й почестями наділяв.
День, що край клав війні, клав край і гніву твоєму:
Ті, що схрестили мечі, разом дари несли в храм.
І, як твої вояки, перемозі над ворогом раді,
Так переможений рад, що над ним гору ти взяв.
Менша провина моя: не знімав я меча проти тебе,
Та й до ворожих тобі не приставав я людей.
Морем, землею клянусь і тими, хто в третій стихії,
Як і тобою, хто став явним для нас божеством, —
Серцем тобі я сприяв, найвеличніший, чим іще іншим,
Чим, як не хистом своїм я прислужитися міг?
Разом із людом усім, дрібна його крихта, просив я,
Щоб зоресяйних осель ти ще не скоро сягнув.
Ладан палив я тобі й, один з багатьох, я за тебе
Щиро всевишніх благав у всенароднім гурті.
Вже не кажу про книжки: й вони, дарма, що провинні,
Всіяні йменням твоїм чи не на кожнім листку.
Глянь у поему про перевтілення — про неймовірне,
Більший мій твір, що його я до кінця не довів:
Глянь — і побачиш, що й тут імення твоє прославляю,
Знайдеш і тут не один доказ мого почуття.
Годі, одначе, славу твою примножити віршем:
їй, що сягнула висот, нікуди більше рости.
Все ж і Юпітер — а світ його славою повен по вінця —
Рад, коли в пісні гучній люд вихваляє його.
Мабуть, приємно йому, коли пісня богам нагадає,
Як то гігантів, було, з неба повергли вони.
Хай тебе інші співці звеличують словом належним,
Хистом щедрішим тобі хай проспівають хвалу.
Все ж, як жертвою сотні биків звеселиться Юпітер,
Так до вподоби йому й ладану жменька мала.
Серця не мав, далебі, став ворогом першим для мене,
Хто тобі жарти мої, вірші легкі, прочитав:
Заздрісник той не хотів, щоб ти оцінив усе інше —
Де на поважнім ладу шану співаю тобі.
Хто ж, коли ти одвернувсь, може другом бути для мене?
Іноді — сам собі я недругом стати готов.
Як лиш будинок почне осідати — він тут же вагою
Тіла всього на той бік тисне, який похиливсь.
Тріщина хай пробіжить — розсуваються стіни, й додолу
Падає з гуркотом він — сам під своїм тягарем.
Став я ненависним — ось плоди мого віршування,
Як мене ти оцінив, так, зрозуміло, й усі.
А, пам'ятаю, колись ти життя моє, звичаї, вчинки
Часто хвалив; саме ти в вершники вивів мене.
Хай це в рахунок не йде, хай чесність — ще не заслуга,
Все ж за собою вини, злочину не визнаю.
В добру годину мені судові довірено справи,
Де заслуховують їх десять по десять мужів.
Та й у приватних позовах я виступав бездоганно:
Навіть як хто програвав — не сумнівавсь у мені.
Горе! Якби не та доля лиха, твій суд справедливий
Міг би не раз у житті порятувати мене.
Випадок збив мене з ніг; од першого натиску бурі
Зразу під воду пішов досі міцний корабель.
Не якась хвиля одна зробила це, моря частинка, —
Все воно вдарило враз, велет увесь — Океан.
Нащо завважив я те, за що мене так не злюбив ти?
Нащо ж я сам себе нехотя винним зробив?
Нехотя глянув, було, Актеон на Мисливицю голу —
Й тут же здобиччю став — сам для своїх гончаків.
Значить, пощади й од бога не жди, коли випадково
Ти перед ним завинив а чи образив його.
В той злощасний мій день, коли, кажу, я спіткнувся, —
Впав невеликий, та все ж незаплямований дім.
Хай невеликий, та з давніх часів порядністю знаний,
А благородству його всякий позаздрити б міг.
Не вирізнявся нічим — ні вбогістю, ні пишнотою,
Рівний між рівними був — простого вершника дім.
Та хоч не міг би він ні майном, ні станом хвалитись —
Хист мій не дав би йому нидіти у забутті.
Кажуть, що хист той я на пусте, на жарти розтратив,
Але ж імення моє світу відоме всьому.
Скільки-то світлих умів і знає Назона, й до кола
Славних обранців своїх, поцінувавши, бере.
От він і впав, хоч милий був Музам, дім під вагою,
Хай однієї, але досить важкої вини.
Так він, одначе, впав, що піднятися б міг із руїни.
Тільки б ласкавішим став, визрівши, Цезаря гнів.
Та й в покаранні видався він аж надто ласкавим:
Я за провину свою гіршої долі чекав.
Ти-бо життя дарував, твій гнів не сягнув аж до смерті,
В міру могуттям своїм, принцепсе, ти скориставсь.
Ще ж і майна не забрав, зберіг нам батьківський спадок,
Мовби життя вберегти — ще не такий цінний дар.
Не засудив мого вчинку ти рішенням членів сенату,
Та й на вигнання мене суд особливий не слав:
Словом осудливим сам, як личить правителю, виніс
Вирок і сам відплатив ти за образи свої.
Ще ж той наказ твій, додай, якщо йде мова про кару,
Хоч і суворий, а все ж — наче м'який водночас:
Засланим названо в ньому мене, а таки не вигнанцем,
Легшою доля моя стала від слова цього.
Хто при здоровім умі, той вважає за кару найбільшу
Бути в неласці твоїй — мужа такого, як ти.
Все ж буває, що й гнів божества власкавити можна,
Після негоди хіба сяйвом не тішить нас день?
Бачив я сам: по враженім громом стовбурі в'яза
Золотогронна вилась — любо поглянуть — лоза.
Хай сподіватися ти не велиш, — сподіваюсь, одначе:
Ось я у чім не корюсь, навіть вигнанець, тобі.
Світить надія, хай, лиш ласкавість твою пригадаю,
Гасне — при згадці про те, як я тоді провинивсь.
Та, як у буйних вітрів, що розгойдують моря поверхню,
Подув не завжди тугий, шал — не постійний весь час:
Можуть раптово влягтись, у такий поринути спокій,
Що, здається, й зітхнуть сили немає у них, —
Так і страхи мої: то налетять, то відринуть; надія,
Що вмилостивлю тебе, гасне — й знову бринить.
Ради всевишніх богів, що дають тобі й будуть давати
Довгий вік, якщо їм справді наш Рим дорогий, —
Ради вітчизни, що сильна твоєю опікою, батьку,
Де ще недавно я жив, частка її незначна,
Хай за діяння твої, за високий дух справедливу
Шану, синівську любов Рим виявляє тобі,
Довгі й довгі літа хай з тобою у злагоді пройде
Лівія, рівня тобі з-між багатьох — лиш одна,
Та, що без неї ти б нежонатим мусив лишатись, —
Іншій-бо серед жінок бути за мужа не міг.
При твоїм щасті й син хай щасливим буде, а згодом,
Сивий з сивішим, діліть владу верховну на двох.
Хай і внуки твої, юні світочі, вслід за тобою
Як і за батьком ідуть, що вони й звикли робить.
Хай Перемога, що до твоїх таборів уже звикла,
Й нині летить залюбки до дорогих їй знамен.
Над авзонійським вождем нехай, як завжди, ширяє,
Скроні лавровим вінком хай вповиває тому,
Хто веде війни з наказу твого, мечем твоїм ставши,
Владу кому віддаєш і доброзичних богів.
Тут — душі половиною стежиш за Містом, присутній,
Там — на далекій війні, другою — ти із вождем;
Хай же повернеться він переможцем, хай коні гарячі,
Вінчані квітом, його на колісниці везуть.
Зглянься і відклади невідхильну свою блискавицю,
Зброю грізну, на жаль, добре відому мені!
Батьку вітчизни, зласкавсь і, вірний іменню своєму, —
Дай сподіватись хоча б, що вмилостивлю тебе.
Вже й не поверненням нині живу, хоча всемогутні
Часто ще більше дають, ніж попросити у них, —
Ближчим вигнання зроби й не таким суворим для мене —
Легшим став би тоді кари моєї тягар.
Засланий між ворогів, чого тільки тут не терплю я,
Хто з-між вигнанців усіх — аж у такій далині!
Я біля Істру живу — ріки з сімома рукавами,
Де холоднечею нас діва аркадська гнітить.
А від язиґів, колхів, і гетів, і метереїв
Може хіба що Дунай захистом бути слабким.
Інші вигнанці твої таки більше винні від мене,
Та на край світу чомусь заслано тільки мене.
Далі — нічого нема: лиш холод, ворог та море,
Де від морозу, бува, хвиля твердою стає.
Тут уже — Риму межа, що при лівому березі Понту;
Поряд бастарнів лежить і савроматів земля.
Римський закон — новиною для них; на окраї тому
Влада твоя на цей час не закріпилась іще.
Звідси, благаю, відклич вигнанця в безпечніше місце,
Щоб, крім вітчизни, мене й миру ти не позбавляв,
Щоб не лякавсь я племен, що Істр їх не зупиняє,
Варвар в полон щоб не взяв громадянина твого.
Чи випадає, щоб той, в кому кров кружляє латинська,
Пута носив, доки рід Цезарів не перевівсь?
Через дві речі я потерпів — пісні й необачність,
Що за тим другим стоїть, мушу довіку мовчать.
Я ж не такий, щоб посмів тобі, Цезарю, ятрити рани,
Більше ніж досить, що я раз лише вразив тебе.
Ще залишились пісні: мовляв, у них, сороміцьких, —
Так дорікають мені, — вчителем блуду я став.
Таж і небесний розум, бува, помилитися може:
Що непримітне, того й не запримітить з висот.
Як у Юпітера, що з небожителів, з обширів неба
Ока не зводить, нема часу на щось незначне,
Так з-під уваги, поки підвладний світ озираєш,
Вислизне й в тебе якась річ незначної ваги.
Хто б то повірив, що ти, відклавши справи державні,
Батьку вітчизни, до рук вірш мій дворозмірний взяв?
Рим — на плечах твоїх, його імені велич тримаєш,
І не така вже легка ця твоя ноша, щоб ти
Міг чи на жарти мої скерувати свій розум високий,
Чи пильнувати того, що на дозвіллі роблю.
То на Паннонію йдеш, то Іллірію ти підкоряєш,
То за ретійцем уже Фракія будить війну,
Миру Вірменія жде, а там і вершник парф'янський
Наші знамена й свій лук боязко нам оддає.
В юнім нащадку твоїм германець міць твою чує:
Волею Цезаря там Цезар провадить війну.
Тож у державі твоїй, — як ніколи великому тілі, —
Не похитнеться ніщо: в цілості все бережеш.
Римом обтяжений ти, про закони, про звичаї дбаєш,
Хочеш, щоб ми дотяглись до бездоганних — твоїх.
Спокій солодкий даруєш народам, а сам задля нього
Війни раз по раз ведеш — не до дозвілля тобі.
Звісно ж, і дива нема, що серед справ тих поважних
Ніколи й глянуть тобі на жартівливий мій вірш.
Мав би хвилинку якусь — у моєму "Мистецтві", я певен
Ти не знайшов би того, чим дорікають мені.
Не при хмурному чолі, щоправда, твір той писався,
І недостойний твоїх, принцепсе славний, очей.
Все ж то неправдою є, що всупереч нашим законам
Він до любовних забав римських схиляє жінок.
Щоб пересвідчився ти, для кого книжки ті писав я,
Глянь на чотири рядки в першій із трьох книжечок:
"Одаль, пов'язки тонкі, соромливих ознака, тримайтесь!
Одаль — хто білість ноги довгим одінням окрив!
Я про кохання співаю легке, про дозволені втіхи —
Квіти, що потай рвемо, — не про злочинну жагу".
То чи не радив я тим, кому йти манівцем заважають
Довгі подоли й стрічки, не розгортать моїх книг?
"А чи не може, — завважать мені, — з тих книг скористатись,
Хоч не для неї вони, навіть поважна жона?"
Хай тоді зовсім жінки не читають, бо де такий твір є,
Що читачеві нічим не натякнув би на блуд?
Що лиш до рук не взяла б, якщо поквапна до блуду, —
Знайде достатньо порад, як їй піти манівцем.
Дай "Аннали" такій (не твір — одна лиш суворість!) —
Звідки взялись, пояснять, в Ілії Ромул і Рем.
"Роду Енея матір" подай — про Венеру їй скаже,
Як цього роду колись матір'ю стала вона.
Далі я викладу тут по порядку, наскільки зумію,
Як це будь-який твір може на шкоду піти.
Це не значить, однак, що кожна книга — шкідлива:
Щось помічне водночас може на шкоду піти.
Що є кориснішим, аніж вогонь? Та його ж у злочинну
Руку зловмисник бере, — з димом пускає когось.
Ліки то сил додадуть, а то ще більше послаблять:
Зілля бува помічне, але й шкідливе бува.
Меч і напасник бере, але — й розважний мандрівець:
Той — щоб напасти, а цей — щоб захищатися ним.
А красномовство, якому належить за правду стояти,
Кривджених топить не раз, кривднику — руку подасть.
Так — і вірші мої: читача, в кого помисли чисті,
Хоч би там що я писав, чи зіпсувати могли?
Тож помиляється той, хто блудом мені дорікає:
Надто прискіпливий він до віршування мого.
Хай він у чомусь правий, — тоді як із грищами бути?
Блуд може й там прорости.
Щоб і прощення мені, поки живу, не було?
Тож усіляко мене захищай, моїй справі не зраджуй,
Гідно в дорогу рушай — гідно ступай до кінця!
10
Є (і хай буде, молю!) корабель мій в опіці Мінерви,
Він — із шоломом її, звідси й ім'я собі взяв.
Треба вітрило піднять — жене його подув найменший,
Треба весла — побіжить, тільки-но вдариш веслом.
Птахом не тільки супутців своїх, а й ті обганяє
Судна, що в далеч морську рушили ще перед ним.
Він і до хвилі стійкий, і натиску вод не боїться,
Не протікає, хоч як люто вдаряють вони.
Я у корінфських Кенхреях уперше з ним познайомивсь —
Другом вигнанця він став, другом і провідником.
Скільки пригод і ворожих вітрів, що хвилю збивали,
Він за собою лишив — з ласки Паллади вцілів!
Хай і тепер — о боги! — до гирла просторого Понту
Мчить і щасливо сягне ґетських далеких країв!
Тільки-но в море, що Гелли ім'ям відоме, ввійшов він,
Через морську широчінь стежку провівши вузьку,
Вліво звернули ми біг, а там, лишивши позаду
Гектара місто, ввійшли, Імбріє, в гавань твою.
Потім під вітром легким, обігнувши Зерінф, на фракійський
Самос повів борозну втомлений наш корабель.
А звідтіля, хто в Темпіру пливе, — недалека дорога;
Далі мені корабель вже за супутця не був:
Пішки я взявся пройти по розлогій Бістонській рівнині,
Він же тим часом назад до Гелеспонту пливе.
Мчить до Дарданії він, що засновника носить імення,
І до Лампсака, де ти, боже сільський, оселивсь;
До неспокійних вузин, що поміж Абідом і Сестом,
Де на загибель свою діва злощасна пливла,
Далі — до Кізіка шлях, що ген при самій Пропонтиді,-
Місто це славне колись люд гемонійський заклав,-
Потім — де берег Візантія, що над протокою Понту, —
Навстіж для двох морів двері відчинено там;
Хай він долає той шлях і між скель Кіанейських рухливих
З Австром тугим, ходовим хай легкокрило промчить,
Щоб і Фінійську затоку пройти, й Аполлонове місто,
І підійти до стрімких Анхіалієвих стін;
Порт Месембрійський лишити позаду й Одесс, і ті вежі,
Що під іменням твоїм, Вакху, відомі давно,
Й інші укріплення, де, за переказом, люд, який вийшов
Від Алкатоєвих стін, Ларів своїх прихистив.
Хай непошкодженим він допливе до мілетськрго міста,
Де мені жити велів гнівом охоплений бог.
Кине свій якір він там — подарую Мінерві овечку,
Бо на щось краще, на жаль, я не спроможусь уже.
Славні Тіндара сини, що на острові тому в пошані,
Майте в опіці своїй ці дві дороги мої.
Першому з двох кораблів треба йти в Сімплегадські вузини,
Другому — бити веслом по Бістонійській воді.
Будьте ласкаві до них, і, хоч різні шляхи їхні в морі,-
Все ж їм обом водночас вітер хай дме ходовий.
11
Кожен рядок, що його в тій книжині моїй прочитаєш,
Я у дорозі складав, у небезпечній, важкій.
Бачила й Адрія те, як під подихом грудня морозним
Я серед моря таки, хоч і тремтів, та писав.
Так і тоді, коли Істм я покинув — море подвійне —
Й перемінив корабель, кваплячись на чужину,
Думаю, добре таки здивував я Кіклади Егейські:
Хто це віршує, мовляв, під завивання вітрів?
Сам я дивуюсь не раз, що тоді в хвилюванні такому
Моря й моєї душі хист мій не знітивсь, не впав.
Цю мою пильність як хочеш назви: безглуздям чи шалом —
Знай лиш: душею вціліть вірші мені помогли.
Часто, непевний життя, під понурими Гедами плив я,
Часто до сходу Плеяд бурилась пінява хлань.
Ніч насилав серед дня Ведмедиці менальської сторож,
Австр добиравсь до Гіад зливним осіннім дощем.
Море не раз у судно проривалось, та я — чи повіриш? —
Хай і тремтливо, та все ж стилосом далі водив.
Снасті ось і тепер під тугим дзвенять Аквілоном,
Мов велетенська мара, згорбившись, хвиля встає,
Навіть керманич забув про мистецтво своє і, до неба
Знявши долоні тремкі, ласки благає в богів.
Зором куди не сягну — повсюди смерті обличчя,
Що і жахає, бліда, й вабить мене водночас.
Хай я на берег ступлю, але страшить мене й берег:
Більше ж бо там небезпек, ніж на бурхливій воді.
Море чи люди — підступність одна: там меч, а тут хвиля,
їх однаково я, хоч вони різні, боюсь.
Там зазіхало б на кров мою лезо, а тут уже хвиля
Перехопити таку жертву для себе спішить.
Варвари зліва живуть, грабунок там верховодить,
І не вщухають війна, кровопролиття, розбій.
Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,
Більше хвилюється все ж остраху повна душа.
Будь же вибачливим, любий читачу, якщо те писання
Не оправдає твоїх — що тут поробиш? — надій.
Я ж не творю, як було, в глибині затишного саду,
Не у постелі м'якій вірші сную залюбки —
Забавка хвиль, при вбогій на світло днині зимовій
Вірш цей пишу, а вода б'є, заливає сувій.
Піниться злобна зима: писати, бач, я насміливсь,
От і лютує вона, чим лише може, грозить.
КНИГА ДРУГА
1
Хай вже долає мене, лиш за поступку я вимагаю
Поступки: я — не пишу, хай не шаліє — вона.
Нині мені не до вас, книжечки, нещаслива турбото!
Чи то не хист мій, не ви — привід падіння мого?
Що ж до засуджених Муз я знов мимоволі горнуся?
Може, замало мені кару одну понести?
Вірші — причина того, що мене й мою поведінку
Через "Мистецтво" моє Цезар тоді засудив.
Звільниш мене від жаги віршування — від осуду звільниш:
Я через вірші, кажу, кари такої зазнав.
Ось нагорода за працю мою, за ночі безсонні,
Ось вона: хистом своїм занапастив я себе!
Мав би я глузд — по праву б одрікся сестер учених —
Муз, що своєму слузі он яку плату дали!
Я ж (до хвороби шал долучився) знов уже ставлю
Ногу на східець хисткий, де підкосило мене.
Так гладіатор подоланий — знов на арену ступає,
Так, побувавши в біді, знов іде в море судно.
Може, й мені, як колись владареві тевтрантського краю,
Вигоїть рану лиш те, що спричинило її.
Муза накликала гнів — сама його й заспокоїть:
Навіть великих богів піснею можна вблагать.
Так авзонійським жінкам веженосну богиню вславляти
Піснею з року на рік сам таки Цезар звелів.
Славити й Феба звелів, поновивши у нас величаві
Грища, що їх тільки раз може побачити вік
Хай же і від мого, найласкавіший Цезарю, хисту
Вляжеться гнів твій; візьми інших богів за зразок!
Це — справедливий гнів, не перечу — йога заслужив я,
Бо не настільки зійшов сором з обличчя мого.
Втім, коли б я не спіткнувсь, чи мав би ти що вибачати?
Ласці явитись твоїй доля моя помогла.
Таж якби громом Юпітер карав за найменшу провину —
Скоро б розтратив усі до однієї стріли.
Він же, коли загримить, аж світ од жаху здригнеться,
Знов, розігнавши дощі, робить повітря ясним.
Тож недарма він — Батько богів і їхній велитель,
Тож недаремно над ним вищого в світі нема.
Так от і ти, кого звуть велителем, Батьком вітчизни,
Бога, з ким ділиш ім'я, звичаї ще поділи.
Зайве, певно, кажу: чи хтось іще так розважно,
Так бездоганно, як ти, віжки державні тримав?
Ти до своїх ворогів переможених мав милосердя,
Хоч на ту ласку від них сам сподіватись не міг.
Бачив я: тих, хто вчора мечем на життя твоє важив,
Згодом багатствами ти й почестями наділяв.
День, що край клав війні, клав край і гніву твоєму:
Ті, що схрестили мечі, разом дари несли в храм.
І, як твої вояки, перемозі над ворогом раді,
Так переможений рад, що над ним гору ти взяв.
Менша провина моя: не знімав я меча проти тебе,
Та й до ворожих тобі не приставав я людей.
Морем, землею клянусь і тими, хто в третій стихії,
Як і тобою, хто став явним для нас божеством, —
Серцем тобі я сприяв, найвеличніший, чим іще іншим,
Чим, як не хистом своїм я прислужитися міг?
Разом із людом усім, дрібна його крихта, просив я,
Щоб зоресяйних осель ти ще не скоро сягнув.
Ладан палив я тобі й, один з багатьох, я за тебе
Щиро всевишніх благав у всенароднім гурті.
Вже не кажу про книжки: й вони, дарма, що провинні,
Всіяні йменням твоїм чи не на кожнім листку.
Глянь у поему про перевтілення — про неймовірне,
Більший мій твір, що його я до кінця не довів:
Глянь — і побачиш, що й тут імення твоє прославляю,
Знайдеш і тут не один доказ мого почуття.
Годі, одначе, славу твою примножити віршем:
їй, що сягнула висот, нікуди більше рости.
Все ж і Юпітер — а світ його славою повен по вінця —
Рад, коли в пісні гучній люд вихваляє його.
Мабуть, приємно йому, коли пісня богам нагадає,
Як то гігантів, було, з неба повергли вони.
Хай тебе інші співці звеличують словом належним,
Хистом щедрішим тобі хай проспівають хвалу.
Все ж, як жертвою сотні биків звеселиться Юпітер,
Так до вподоби йому й ладану жменька мала.
Серця не мав, далебі, став ворогом першим для мене,
Хто тобі жарти мої, вірші легкі, прочитав:
Заздрісник той не хотів, щоб ти оцінив усе інше —
Де на поважнім ладу шану співаю тобі.
Хто ж, коли ти одвернувсь, може другом бути для мене?
Іноді — сам собі я недругом стати готов.
Як лиш будинок почне осідати — він тут же вагою
Тіла всього на той бік тисне, який похиливсь.
Тріщина хай пробіжить — розсуваються стіни, й додолу
Падає з гуркотом він — сам під своїм тягарем.
Став я ненависним — ось плоди мого віршування,
Як мене ти оцінив, так, зрозуміло, й усі.
А, пам'ятаю, колись ти життя моє, звичаї, вчинки
Часто хвалив; саме ти в вершники вивів мене.
Хай це в рахунок не йде, хай чесність — ще не заслуга,
Все ж за собою вини, злочину не визнаю.
В добру годину мені судові довірено справи,
Де заслуховують їх десять по десять мужів.
Та й у приватних позовах я виступав бездоганно:
Навіть як хто програвав — не сумнівавсь у мені.
Горе! Якби не та доля лиха, твій суд справедливий
Міг би не раз у житті порятувати мене.
Випадок збив мене з ніг; од першого натиску бурі
Зразу під воду пішов досі міцний корабель.
Не якась хвиля одна зробила це, моря частинка, —
Все воно вдарило враз, велет увесь — Океан.
Нащо завважив я те, за що мене так не злюбив ти?
Нащо ж я сам себе нехотя винним зробив?
Нехотя глянув, було, Актеон на Мисливицю голу —
Й тут же здобиччю став — сам для своїх гончаків.
Значить, пощади й од бога не жди, коли випадково
Ти перед ним завинив а чи образив його.
В той злощасний мій день, коли, кажу, я спіткнувся, —
Впав невеликий, та все ж незаплямований дім.
Хай невеликий, та з давніх часів порядністю знаний,
А благородству його всякий позаздрити б міг.
Не вирізнявся нічим — ні вбогістю, ні пишнотою,
Рівний між рівними був — простого вершника дім.
Та хоч не міг би він ні майном, ні станом хвалитись —
Хист мій не дав би йому нидіти у забутті.
Кажуть, що хист той я на пусте, на жарти розтратив,
Але ж імення моє світу відоме всьому.
Скільки-то світлих умів і знає Назона, й до кола
Славних обранців своїх, поцінувавши, бере.
От він і впав, хоч милий був Музам, дім під вагою,
Хай однієї, але досить важкої вини.
Так він, одначе, впав, що піднятися б міг із руїни.
Тільки б ласкавішим став, визрівши, Цезаря гнів.
Та й в покаранні видався він аж надто ласкавим:
Я за провину свою гіршої долі чекав.
Ти-бо життя дарував, твій гнів не сягнув аж до смерті,
В міру могуттям своїм, принцепсе, ти скориставсь.
Ще ж і майна не забрав, зберіг нам батьківський спадок,
Мовби життя вберегти — ще не такий цінний дар.
Не засудив мого вчинку ти рішенням членів сенату,
Та й на вигнання мене суд особливий не слав:
Словом осудливим сам, як личить правителю, виніс
Вирок і сам відплатив ти за образи свої.
Ще ж той наказ твій, додай, якщо йде мова про кару,
Хоч і суворий, а все ж — наче м'який водночас:
Засланим названо в ньому мене, а таки не вигнанцем,
Легшою доля моя стала від слова цього.
Хто при здоровім умі, той вважає за кару найбільшу
Бути в неласці твоїй — мужа такого, як ти.
Все ж буває, що й гнів божества власкавити можна,
Після негоди хіба сяйвом не тішить нас день?
Бачив я сам: по враженім громом стовбурі в'яза
Золотогронна вилась — любо поглянуть — лоза.
Хай сподіватися ти не велиш, — сподіваюсь, одначе:
Ось я у чім не корюсь, навіть вигнанець, тобі.
Світить надія, хай, лиш ласкавість твою пригадаю,
Гасне — при згадці про те, як я тоді провинивсь.
Та, як у буйних вітрів, що розгойдують моря поверхню,
Подув не завжди тугий, шал — не постійний весь час:
Можуть раптово влягтись, у такий поринути спокій,
Що, здається, й зітхнуть сили немає у них, —
Так і страхи мої: то налетять, то відринуть; надія,
Що вмилостивлю тебе, гасне — й знову бринить.
Ради всевишніх богів, що дають тобі й будуть давати
Довгий вік, якщо їм справді наш Рим дорогий, —
Ради вітчизни, що сильна твоєю опікою, батьку,
Де ще недавно я жив, частка її незначна,
Хай за діяння твої, за високий дух справедливу
Шану, синівську любов Рим виявляє тобі,
Довгі й довгі літа хай з тобою у злагоді пройде
Лівія, рівня тобі з-між багатьох — лиш одна,
Та, що без неї ти б нежонатим мусив лишатись, —
Іншій-бо серед жінок бути за мужа не міг.
При твоїм щасті й син хай щасливим буде, а згодом,
Сивий з сивішим, діліть владу верховну на двох.
Хай і внуки твої, юні світочі, вслід за тобою
Як і за батьком ідуть, що вони й звикли робить.
Хай Перемога, що до твоїх таборів уже звикла,
Й нині летить залюбки до дорогих їй знамен.
Над авзонійським вождем нехай, як завжди, ширяє,
Скроні лавровим вінком хай вповиває тому,
Хто веде війни з наказу твого, мечем твоїм ставши,
Владу кому віддаєш і доброзичних богів.
Тут — душі половиною стежиш за Містом, присутній,
Там — на далекій війні, другою — ти із вождем;
Хай же повернеться він переможцем, хай коні гарячі,
Вінчані квітом, його на колісниці везуть.
Зглянься і відклади невідхильну свою блискавицю,
Зброю грізну, на жаль, добре відому мені!
Батьку вітчизни, зласкавсь і, вірний іменню своєму, —
Дай сподіватись хоча б, що вмилостивлю тебе.
Вже й не поверненням нині живу, хоча всемогутні
Часто ще більше дають, ніж попросити у них, —
Ближчим вигнання зроби й не таким суворим для мене —
Легшим став би тоді кари моєї тягар.
Засланий між ворогів, чого тільки тут не терплю я,
Хто з-між вигнанців усіх — аж у такій далині!
Я біля Істру живу — ріки з сімома рукавами,
Де холоднечею нас діва аркадська гнітить.
А від язиґів, колхів, і гетів, і метереїв
Може хіба що Дунай захистом бути слабким.
Інші вигнанці твої таки більше винні від мене,
Та на край світу чомусь заслано тільки мене.
Далі — нічого нема: лиш холод, ворог та море,
Де від морозу, бува, хвиля твердою стає.
Тут уже — Риму межа, що при лівому березі Понту;
Поряд бастарнів лежить і савроматів земля.
Римський закон — новиною для них; на окраї тому
Влада твоя на цей час не закріпилась іще.
Звідси, благаю, відклич вигнанця в безпечніше місце,
Щоб, крім вітчизни, мене й миру ти не позбавляв,
Щоб не лякавсь я племен, що Істр їх не зупиняє,
Варвар в полон щоб не взяв громадянина твого.
Чи випадає, щоб той, в кому кров кружляє латинська,
Пута носив, доки рід Цезарів не перевівсь?
Через дві речі я потерпів — пісні й необачність,
Що за тим другим стоїть, мушу довіку мовчать.
Я ж не такий, щоб посмів тобі, Цезарю, ятрити рани,
Більше ніж досить, що я раз лише вразив тебе.
Ще залишились пісні: мовляв, у них, сороміцьких, —
Так дорікають мені, — вчителем блуду я став.
Таж і небесний розум, бува, помилитися може:
Що непримітне, того й не запримітить з висот.
Як у Юпітера, що з небожителів, з обширів неба
Ока не зводить, нема часу на щось незначне,
Так з-під уваги, поки підвладний світ озираєш,
Вислизне й в тебе якась річ незначної ваги.
Хто б то повірив, що ти, відклавши справи державні,
Батьку вітчизни, до рук вірш мій дворозмірний взяв?
Рим — на плечах твоїх, його імені велич тримаєш,
І не така вже легка ця твоя ноша, щоб ти
Міг чи на жарти мої скерувати свій розум високий,
Чи пильнувати того, що на дозвіллі роблю.
То на Паннонію йдеш, то Іллірію ти підкоряєш,
То за ретійцем уже Фракія будить війну,
Миру Вірменія жде, а там і вершник парф'янський
Наші знамена й свій лук боязко нам оддає.
В юнім нащадку твоїм германець міць твою чує:
Волею Цезаря там Цезар провадить війну.
Тож у державі твоїй, — як ніколи великому тілі, —
Не похитнеться ніщо: в цілості все бережеш.
Римом обтяжений ти, про закони, про звичаї дбаєш,
Хочеш, щоб ми дотяглись до бездоганних — твоїх.
Спокій солодкий даруєш народам, а сам задля нього
Війни раз по раз ведеш — не до дозвілля тобі.
Звісно ж, і дива нема, що серед справ тих поважних
Ніколи й глянуть тобі на жартівливий мій вірш.
Мав би хвилинку якусь — у моєму "Мистецтві", я певен
Ти не знайшов би того, чим дорікають мені.
Не при хмурному чолі, щоправда, твір той писався,
І недостойний твоїх, принцепсе славний, очей.
Все ж то неправдою є, що всупереч нашим законам
Він до любовних забав римських схиляє жінок.
Щоб пересвідчився ти, для кого книжки ті писав я,
Глянь на чотири рядки в першій із трьох книжечок:
"Одаль, пов'язки тонкі, соромливих ознака, тримайтесь!
Одаль — хто білість ноги довгим одінням окрив!
Я про кохання співаю легке, про дозволені втіхи —
Квіти, що потай рвемо, — не про злочинну жагу".
То чи не радив я тим, кому йти манівцем заважають
Довгі подоли й стрічки, не розгортать моїх книг?
"А чи не може, — завважать мені, — з тих книг скористатись,
Хоч не для неї вони, навіть поважна жона?"
Хай тоді зовсім жінки не читають, бо де такий твір є,
Що читачеві нічим не натякнув би на блуд?
Що лиш до рук не взяла б, якщо поквапна до блуду, —
Знайде достатньо порад, як їй піти манівцем.
Дай "Аннали" такій (не твір — одна лиш суворість!) —
Звідки взялись, пояснять, в Ілії Ромул і Рем.
"Роду Енея матір" подай — про Венеру їй скаже,
Як цього роду колись матір'ю стала вона.
Далі я викладу тут по порядку, наскільки зумію,
Як це будь-який твір може на шкоду піти.
Це не значить, однак, що кожна книга — шкідлива:
Щось помічне водночас може на шкоду піти.
Що є кориснішим, аніж вогонь? Та його ж у злочинну
Руку зловмисник бере, — з димом пускає когось.
Ліки то сил додадуть, а то ще більше послаблять:
Зілля бува помічне, але й шкідливе бува.
Меч і напасник бере, але — й розважний мандрівець:
Той — щоб напасти, а цей — щоб захищатися ним.
А красномовство, якому належить за правду стояти,
Кривджених топить не раз, кривднику — руку подасть.
Так — і вірші мої: читача, в кого помисли чисті,
Хоч би там що я писав, чи зіпсувати могли?
Тож помиляється той, хто блудом мені дорікає:
Надто прискіпливий він до віршування мого.
Хай він у чомусь правий, — тоді як із грищами бути?
Блуд може й там прорости.