Сумні елегії - Сторінка 6
- Овідій -
Ти ж, у Римі, можливо,
Весело нині живеш — горе й не снилось моє.
Що я, одначе, кажу?.. Без мужа, я того певен,
О найдорожча моя, дні твої — смуток один.
А коли доля належні роки мені відрахувала,
І, не нажившись іще, я підійшов до межі, —
Чи вже так важко, боги, мене потішити в смерті,
Щоб хоч у рідній землі міг упокоїтись я?
Хоч би зі смертю збіглось у часі моє покарання,
Хоч би раптово я вмер перед вигнанням отим!
Вічі свої, не знаючи горя, міг би склепити, —
Ба, та приточено днів, щоб на вигнанні конать!
Так і вмиратиму в цій далині, в чужинному краї,
Де й місцевість сама смерті скорботи додасть?
Немічний, не простягнусь на своєму звичному ложі
Й над охололим, німим жодна душа не сплакне?
Й сльози жони, обличчя моє скропляючи рясно,
В грудях моїх на якусь мить не загаять душі?
Врешті, останніх доручень не дам? "Прощавай!" не почую?
Ніжна, прихильна рука віч не закриє мені?
Без похоронних плачів, без останньої гідної шани —
Лишенько! — голову цю вкриє чужинна земля?
Чи на ту вістку сумну ти глузду не втратиш, дружино?
Чи не вдарятимеш ти в груди себе раз у раз?
Чи у далінь, де твій муж, простягаючи руки, не будеш
Кликать його на ім'я — лиш на забаву вітрам?
Годі! Волосся не рви, не дряпай лиця: ти не вперше,
Радосте світла моя, втратила мужа свого:
Дійсно вперше — тоді, як я без вітчизни лишився, —
То була перша, а це — гірша, болючіша смерть.
Нині, якщо б ти могла — та чи зможеш, люба дружино?
Тим потішайся, що смерть — це моїм мукам межа.
Можеш принаймні одне: біді протиставити нині
Стійкість; цю рису в тобі щедро плекало життя.
Добре було б, якби смерть і тіло нищила, й душу,
А ненажерний вогонь геть усього мене з'їв!
Бо коли, смерті не знаючи, дух у порожняву лине,
І якщо правду про це старець самоський повів, —
То між сарматськими — римська блукатиме тінь, не дадуть їй,
Зайшлій, в свій гурт увійти Мани чужої землі.
Дбай, щоб у скромній урні хоч прах мій дістався до Риму,
Щоб і по смерті своїй я на вигнанні не був.
Не заборонять цього: таж у Фівах сестра схоронила,
Хоч і владар не велів, рідного брата свого.
Прах мій, змішавши з амомом сипким, із зіллям пахучим,
Десь поза муром міським рідній землі доручи.
А на плиті мармуровій великими буквами стисло
Вирізьби, щоб мандрівець оком одразу пробіг:
"Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,
Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.
Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) — не лінуйся шепнути:
Праху Назона нехай буде легкою земля!"
От і достатньо цього. Мій пам'ятник — це мої вірші:
Краще, триваліше він буде служити мені.
Занапастили ті вірші мене, та своєму творцеві,
Вірю, вони ж і життя, й славу довічну дадуть.
Ти ж, найдорожча моя, пам'ятай про дари похоронні,
Квіти з росинками сліз ти на могилу клади.
Хоч наше тіло жадливий вогонь обертає у попіл,
Все ж і той попіл сумний чує турботу живих.
Ще б я писати велів, та сил не стає говорити,
Тихнуть слова на вустах, пересихає язик
Може, востаннє зичу того, чого сам тут не маю, —
Зичу здоров'я тобі, люба жоно. Прощавай!
4
Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:
Саме звідтіль, пам'ятай, б'є блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те й можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє — більша загроза біди.
Бачиш, не тоне кора на високому гребені хвилі,
Сіть же з грузилом важким падає ген у глибінь.
Жаль, що подібних порад я сам не слухав, порадник, —
Може б, у Римі тепер, як і давно колись, жив.
Доки ми разом були, доки я вітерцем утішався,
Човен мій без пригод водами тихими мчав.
Хто на гладкому спіткнувсь (таке й не часто буває)
Той, як упав, так і встав, — то невелика біда.
А Ельпенор-бідолаха, із крівлі стрімкої зірвавшись,
Перед своїм владарем тінню блідою постав,
А через що, поки в небі Дедал опирався на крила,
Син його йменням своїм води безкраї назвав?
Бо надто високо злинув Ікар, Дедал летів мірно,
Хоч і ті крила в обох не від природи були.
Вір мені: добре прожив, хто вмів ховатися добре,
І поза межі, що їх доля вказала, не йшов.
Чи залишився б самотнім Евмед, якби по-дурному
Коней Ахілла баских так не запрагнув Долон?
Сина б не бачив Мероп у вогні, тополями — рідних
Дочок, та богу в сини він Фаетона оддав.
Так от і ти непомірно високого лету лякайся,
Не відступай од межі, в пору вітрило згорни.
Гідний ти кращої стежки в житті; усю її змірять
І не спіткнутись, як я, — ось чого зичу тобі.
Щирим є зичення те, бо ти заслужив його, друже,
Вірним у будь-який час, теплим до мене чуттям.
Бачив я: лихо моє тебе вразило так, що не менше
Ти, припускаю, збілів, закам'янів, ніж я сам.
Бачив я сльози твої, їх чув на своєму обличчі,
Пив їх, а з ними й слова — в дружбі зізнання твої.
Друга й тепер, хоч далеко він, прагнеш ти захистити,
Хочеш поправити чимсь ту непоправну біду.
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт ув'язнив.
Під Ведмедицею із Еріманту простелені землі
Нині тримають мене — льодом опалений край.
Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,
Що забажаю, однак, — бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима, —
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, —
Кожного з вас на ім'я тут я назвати готов, —
Страх зупиняє, однак тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема — в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої —
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та пам'ятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.
5
Ми не настільки з тобою дружили, щоб дружби тієї,
Наче б її й не було, ти приховати не міг.
Може б, аж так не зміцніла вона, якби вітер погідний
Мірно, як і колись, дув у вітрило моє.
Та, коли впав я, а всі (падіння — то небезпека!)
Порозбігалися вмить, кинувши друга в біді, —
Ти того тіла торкнувсь, яке вразив Громовержець,
Ти наваживсь у дім, де базнадія, ввійти,
Дати нещасному те, на що не могли спромогтися
Й давні друзі мої — двоє чи троє хіба.
Бачив я вираз обличчя твого, і погляд, і сльози,
Й лиця поблідлі твої — я тоді так не збілів,
Бачив, як рясно ті сльози пливли при кожному слові,
Сльози — вустами, слова — слухом спрагло я пив.
Тут же і впав я в обійми твої, на цілунки та схлипи
Я поцілунками і схлипами відповідав.
Поміч твою, дорогий, відчув я і тут, на вигнанні,
Ймення ж твого не назву — просто скажу "дорогий".
Скільки тих свідчень я міг би подати твоєї до мене
Щирості! Все це в душі, поки життя, збережу.
З ласки богів хай щастить тобі й далі близьким помагати,
Та не в такій, як моя, надто великій біді.
Ну, а коли б ти (дива нема) поцікавився часом,
Що я, пропащий, тут, на краю світу, роблю, —
Знай же: надію слабеньку сную (не смій обривати!),
Що вгомониться колись буряний гнів божества.
Може, намарно сную... А втім, усяке ж буває, —
Ти цю надію, молю, трохи в мені покріпи!
Весь свій до мовлення хист одній віддай нині справі:
В силі тих слізних благань віри вигнанцю додай.
Швидше тамує свій гнів, у кого більша могутність,
Що благородніший дух, то його легше схилить.
Дужому левові досить того, коли жертва упала:
Ворог лежить перед ним — значить, двобою кінець.
Вовк же й ведмеді гидкі, буває, мертвих шматують,
Що вже про інших казать — про слабкодухих, дрібних?..
Хто величавішим є від Ахілла під мурами Трої?
Старець дарданський, проте, слізьми його зворушив.
І чи не Дарія смерть, чи не Пор усім показали,
Що ематійський вождь ще й доброту в собі мав?
А щоб не тільки людей, що стримують гнів, називати, —
Зятя Юнони візьми — ворогом був їй колись.
Чи справедливо, врешті, мене позбавляти надії? —
Кару ж несу не за те, що чиюсь кров проливав.
Я ж і на Цезаря не зазіхав, а значить — на світ весь,
Цезар-бо наш на чолі цілого світу стоїть.
Зайвого, що приховати б належало, не говорив я,
Та й за щедрішим вином я говіркішим не був.
За мимоволі побачений злочин я поплатився,
Значить, за те, що в ту мить очі розплющені мав.
Звісно, всієї вини не посмів би я з себе скидати,
Я не злочинець, однак, — більше тут помилки є.
От і надіюсь на те, що випросиш м'якшу для друга
Кару, — що Цезар мене в інші скерує місця.
О, якби коней ясних своїх вісниця Сонця — Зірниця
Швидше звернула сюди із повідомленням тим!
6
Нашої дружби й не хочеш приховувать, мій найдорожчий,
Та й приховати б не зміг, навіть коли б захотів.
Кращого друга від мене, згадай, не мав ти у Римі,
Так і від тебе я, знай, кращого друга не мав.
Ми нашу приязнь настільки засвідчили, що голосною,
Власне, та приязнь була — більше, ніж я, аніж ти.
Як безкорисливо ти до близьких своїх друзів горнувся,
Знає те муж, що його ціниш найвище ти сам.
До щонайглибших своїх таємниць мене допускав ти,
Я ж їх у сховку душі, сторож надійний, беріг.
Так одному лиш тобі довіряв і я потаємне,
Тільки одне приховав — що доконало мене.
А не ховав би — й нині ти друга б мав біля себе:
Раду якусь би знайшов, щоб одхилити біду.
Доля ж мене до межі, до кари страшної штовхнула,
Жодної стежки не мав для порятунку свого.
Хай, проте, грізний удар таки справді був неминучий,
Хай від призначення нам, як не мудруй, не втекти, —
Все ж, опоро життя мого, найдавніший мій друже,
Ти, по кому я тут, може, найбільше тужу,
Не забувай мене! А як сильнішим станеш із ласки
Цезаря, — спробуй, молю, чимось мені помогти!
Тільки б улігся гнів божества, що в образі на мене,
Тільки б вигнання моє ближчим од Риму було!
Хай так і станеться! Я ж не виношував злочину в серці:
Це лиш провина була — з помилки все почалось.
Довго, одначе, та й небезпечно було б говорити,
Як очевидцем я став темного, згубного зла.
Згадка про день той — то рана жива у серці моєму,
Тільки на пам'ять спливе — знову пронизує біль.
Що мене сором палить донині ще, те вже довіку,
В ніч оповите сліпу, мушу носити в собі.
Можу сказати лиш те, що я винен, але не з користі
Згубний той крок я зробив — просто спіткнувся, кажу.
Тож, коли хочеш, щоб назва із вчинком не розбігалась, —
Що дурнотою було, — злочином не називай.
А як неправду кажу, то цей край — околиці Рима,
Значить, ще далі мене, у невідоме, спрямуй!
7
Швидше, квапливі рядки, з вітанням спішіть до Перілли,
Швидше, мій листе, у путь, бесіди вірний слуго!
Може, вона на той час побіч матері любої буде,
Може, розгорне тебе в колі своїх Пієрид.
Що б не робила, все відкладе, коли скажуть про тебе,
З чим, запитає, прийшов, що на вигнанні роблю.
Скажеш: усе ще живу, але так, що волів би не жити,
Скажеш: болю мого не злікували роки.
А попри те я до Муз — до горя свого — повернувся,
І для двовіршів своїх знов підбираю слова.
Чи не забула, спитай, занять наших спільних, чи все ще
Звичаєм батьківським їй вчений мережиться вірш?
Не однією лиш вродою доля тебе наділила:
Скромність, чутлива душа — придане щедре твоє.
Я до Пегасових вод уперше тебе припровадив,
Щоб не пропало дарма хисту твого джерело.
Ти ще дівчатком була — я вперше твій дар зауважив,
Ставши, як батько, тобі вчителем, провідником.
Тож, коли в серці твоїм чуття палає колишнє,
В співі одній лиш Сапфо ти б дорівнять не могла.
Тільки б нещастя моє не стало тобі на заваді
Й не охолола душа після падіння мого!..
Ми свої твори, згадай, один одному часто читали,
І за суддю я тобі, і за наставника був.
Віршем свіжим твоїм, бувало, слух милував я,
А на невдалий вказав — бралась рум'янцем густим.
Може, побачивши, як сам собі я нашкодив писанням,
Як за книжки поплативсь, ти занедбала свій хист?
Можеш одкинути страх! Лише б ти не вчила, Перілло,
Ні юнаків, ні дівчат, як вони мають любить.
Тож, окрасо жінок найученіших, гріх дармувати!
Знов до пісень поспіши, священнодійства свого!
Не обминуть же літа, проминаючи, вроди твоєї —
Зморшка стареча ось-ось ляже тобі на чоло.
Скоро сягне по принади твої нищителька-старість,
Та, що до кожного з нас кроком нечутним іде.
Скажуть про тебе: яка то краса була! Глянеш у люстро,
Та й не повіриш йому, душу огорне печаль.
Є в тебе скромне майно, хоч ти й великого гідна,
Та припустімо, що ти — перша поміж багачів,
Що з того? Доля — підступниця: то обдарує, то скривдить,
Так учорашній Крез нині вже Іром стає.
Та, якщо коротко, — ми володіємо лиш проминальним,
Непроминальне — це хист, серця чутливого дар.
Глянь ось на мене: без дому, вітчизни, без вас залишився,
Все відібрали, все те, що відібрати могли,
Хист мій зі мною, однак, супутник мій і розрадник,
Навіть у Цезаря прав жодних немає над ним.
Тут мені може будь-хто збавить віку жорстоким залізом,
Все ж і по смерті моїй житиме слава моя.
Поки з семи своїх пагорбів Марсів Рим переможно
Буде весь світ озирать, будуть читати мене.
Тож намагайсь — і хай плід занять твоїх буде солодший —
Що маєш сил, подолать свій похоронний вогонь!
8
На Тріптолемову нині б мені ступить колісницю,
Мужа, що вперше зерном землю сиру здивував.
Нині гнуздати б мені тих драконів, що в піднебессі
Мчали Еета дочку ген од корінфських твердинь!
Нині б одчути мені тремтіння крил за плечима,
Нині б довіритись їм, наче Дедал чи Персей!
Щоб, загрібаючи ними легку прозорість повітря,
Раптом побачить мені любу вітчизну свою,
Осиротілий свій дім і друзів, що все ще про друга
Згадують, та головне — рідну, кохану жону!..
Ох, ті сни наяву! Забаганки дитячі, та й годі!
Так і будуть вони снами, допоки живу.
Авґуста краще благай, коли вже не можеш мовчати, —
Силу того божества звідав ти сам на собі.
Він колісницю і крила подасть, та їх і не треба:
Хай повернутись велить — птахом одразу злетиш.
Буду благати про це (про більше — і не посмів би),
Втім, можливо, що й тут я поза міру ступив.
Згодом, коли божество насититься гнівом, я знову
Зважуся словом палким потурбувати його.
Нині молю про мале, для мене ж — надто велике:
Хай мені з краю цього в інший дозволить піти.
Все проти мене тут: води, земля, повітря і небо,
От і тремчу, наче лист, от і нездужаю тут.
Чи занепалий мій дух і на тіло згубно впливає,
Чи всіх недуг джерело — все-таки та чужина.
Щойно я Понту сягнув, почало діймати безсоння,
Звівся на скіпочку тут, їжа у горло не йде.
Справді, як лист восени, прибитий раннім морозом,
Блякне, хай-но зима закостеніла війне,
Так нині в'яну і я, не знаходжу підмоги ні в чому,
Є зате безліч причин для безконечних жалів.
Духом не менше страждаю, ніж тілом.
Весело нині живеш — горе й не снилось моє.
Що я, одначе, кажу?.. Без мужа, я того певен,
О найдорожча моя, дні твої — смуток один.
А коли доля належні роки мені відрахувала,
І, не нажившись іще, я підійшов до межі, —
Чи вже так важко, боги, мене потішити в смерті,
Щоб хоч у рідній землі міг упокоїтись я?
Хоч би зі смертю збіглось у часі моє покарання,
Хоч би раптово я вмер перед вигнанням отим!
Вічі свої, не знаючи горя, міг би склепити, —
Ба, та приточено днів, щоб на вигнанні конать!
Так і вмиратиму в цій далині, в чужинному краї,
Де й місцевість сама смерті скорботи додасть?
Немічний, не простягнусь на своєму звичному ложі
Й над охололим, німим жодна душа не сплакне?
Й сльози жони, обличчя моє скропляючи рясно,
В грудях моїх на якусь мить не загаять душі?
Врешті, останніх доручень не дам? "Прощавай!" не почую?
Ніжна, прихильна рука віч не закриє мені?
Без похоронних плачів, без останньої гідної шани —
Лишенько! — голову цю вкриє чужинна земля?
Чи на ту вістку сумну ти глузду не втратиш, дружино?
Чи не вдарятимеш ти в груди себе раз у раз?
Чи у далінь, де твій муж, простягаючи руки, не будеш
Кликать його на ім'я — лиш на забаву вітрам?
Годі! Волосся не рви, не дряпай лиця: ти не вперше,
Радосте світла моя, втратила мужа свого:
Дійсно вперше — тоді, як я без вітчизни лишився, —
То була перша, а це — гірша, болючіша смерть.
Нині, якщо б ти могла — та чи зможеш, люба дружино?
Тим потішайся, що смерть — це моїм мукам межа.
Можеш принаймні одне: біді протиставити нині
Стійкість; цю рису в тобі щедро плекало життя.
Добре було б, якби смерть і тіло нищила, й душу,
А ненажерний вогонь геть усього мене з'їв!
Бо коли, смерті не знаючи, дух у порожняву лине,
І якщо правду про це старець самоський повів, —
То між сарматськими — римська блукатиме тінь, не дадуть їй,
Зайшлій, в свій гурт увійти Мани чужої землі.
Дбай, щоб у скромній урні хоч прах мій дістався до Риму,
Щоб і по смерті своїй я на вигнанні не був.
Не заборонять цього: таж у Фівах сестра схоронила,
Хоч і владар не велів, рідного брата свого.
Прах мій, змішавши з амомом сипким, із зіллям пахучим,
Десь поза муром міським рідній землі доручи.
А на плиті мармуровій великими буквами стисло
Вирізьби, щоб мандрівець оком одразу пробіг:
"Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,
Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.
Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) — не лінуйся шепнути:
Праху Назона нехай буде легкою земля!"
От і достатньо цього. Мій пам'ятник — це мої вірші:
Краще, триваліше він буде служити мені.
Занапастили ті вірші мене, та своєму творцеві,
Вірю, вони ж і життя, й славу довічну дадуть.
Ти ж, найдорожча моя, пам'ятай про дари похоронні,
Квіти з росинками сліз ти на могилу клади.
Хоч наше тіло жадливий вогонь обертає у попіл,
Все ж і той попіл сумний чує турботу живих.
Ще б я писати велів, та сил не стає говорити,
Тихнуть слова на вустах, пересихає язик
Може, востаннє зичу того, чого сам тут не маю, —
Зичу здоров'я тобі, люба жоно. Прощавай!
4
Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:
Саме звідтіль, пам'ятай, б'є блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те й можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє — більша загроза біди.
Бачиш, не тоне кора на високому гребені хвилі,
Сіть же з грузилом важким падає ген у глибінь.
Жаль, що подібних порад я сам не слухав, порадник, —
Може б, у Римі тепер, як і давно колись, жив.
Доки ми разом були, доки я вітерцем утішався,
Човен мій без пригод водами тихими мчав.
Хто на гладкому спіткнувсь (таке й не часто буває)
Той, як упав, так і встав, — то невелика біда.
А Ельпенор-бідолаха, із крівлі стрімкої зірвавшись,
Перед своїм владарем тінню блідою постав,
А через що, поки в небі Дедал опирався на крила,
Син його йменням своїм води безкраї назвав?
Бо надто високо злинув Ікар, Дедал летів мірно,
Хоч і ті крила в обох не від природи були.
Вір мені: добре прожив, хто вмів ховатися добре,
І поза межі, що їх доля вказала, не йшов.
Чи залишився б самотнім Евмед, якби по-дурному
Коней Ахілла баских так не запрагнув Долон?
Сина б не бачив Мероп у вогні, тополями — рідних
Дочок, та богу в сини він Фаетона оддав.
Так от і ти непомірно високого лету лякайся,
Не відступай од межі, в пору вітрило згорни.
Гідний ти кращої стежки в житті; усю її змірять
І не спіткнутись, як я, — ось чого зичу тобі.
Щирим є зичення те, бо ти заслужив його, друже,
Вірним у будь-який час, теплим до мене чуттям.
Бачив я: лихо моє тебе вразило так, що не менше
Ти, припускаю, збілів, закам'янів, ніж я сам.
Бачив я сльози твої, їх чув на своєму обличчі,
Пив їх, а з ними й слова — в дружбі зізнання твої.
Друга й тепер, хоч далеко він, прагнеш ти захистити,
Хочеш поправити чимсь ту непоправну біду.
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт ув'язнив.
Під Ведмедицею із Еріманту простелені землі
Нині тримають мене — льодом опалений край.
Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,
Що забажаю, однак, — бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима, —
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, —
Кожного з вас на ім'я тут я назвати готов, —
Страх зупиняє, однак тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема — в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої —
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та пам'ятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.
5
Ми не настільки з тобою дружили, щоб дружби тієї,
Наче б її й не було, ти приховати не міг.
Може б, аж так не зміцніла вона, якби вітер погідний
Мірно, як і колись, дув у вітрило моє.
Та, коли впав я, а всі (падіння — то небезпека!)
Порозбігалися вмить, кинувши друга в біді, —
Ти того тіла торкнувсь, яке вразив Громовержець,
Ти наваживсь у дім, де базнадія, ввійти,
Дати нещасному те, на що не могли спромогтися
Й давні друзі мої — двоє чи троє хіба.
Бачив я вираз обличчя твого, і погляд, і сльози,
Й лиця поблідлі твої — я тоді так не збілів,
Бачив, як рясно ті сльози пливли при кожному слові,
Сльози — вустами, слова — слухом спрагло я пив.
Тут же і впав я в обійми твої, на цілунки та схлипи
Я поцілунками і схлипами відповідав.
Поміч твою, дорогий, відчув я і тут, на вигнанні,
Ймення ж твого не назву — просто скажу "дорогий".
Скільки тих свідчень я міг би подати твоєї до мене
Щирості! Все це в душі, поки життя, збережу.
З ласки богів хай щастить тобі й далі близьким помагати,
Та не в такій, як моя, надто великій біді.
Ну, а коли б ти (дива нема) поцікавився часом,
Що я, пропащий, тут, на краю світу, роблю, —
Знай же: надію слабеньку сную (не смій обривати!),
Що вгомониться колись буряний гнів божества.
Може, намарно сную... А втім, усяке ж буває, —
Ти цю надію, молю, трохи в мені покріпи!
Весь свій до мовлення хист одній віддай нині справі:
В силі тих слізних благань віри вигнанцю додай.
Швидше тамує свій гнів, у кого більша могутність,
Що благородніший дух, то його легше схилить.
Дужому левові досить того, коли жертва упала:
Ворог лежить перед ним — значить, двобою кінець.
Вовк же й ведмеді гидкі, буває, мертвих шматують,
Що вже про інших казать — про слабкодухих, дрібних?..
Хто величавішим є від Ахілла під мурами Трої?
Старець дарданський, проте, слізьми його зворушив.
І чи не Дарія смерть, чи не Пор усім показали,
Що ематійський вождь ще й доброту в собі мав?
А щоб не тільки людей, що стримують гнів, називати, —
Зятя Юнони візьми — ворогом був їй колись.
Чи справедливо, врешті, мене позбавляти надії? —
Кару ж несу не за те, що чиюсь кров проливав.
Я ж і на Цезаря не зазіхав, а значить — на світ весь,
Цезар-бо наш на чолі цілого світу стоїть.
Зайвого, що приховати б належало, не говорив я,
Та й за щедрішим вином я говіркішим не був.
За мимоволі побачений злочин я поплатився,
Значить, за те, що в ту мить очі розплющені мав.
Звісно, всієї вини не посмів би я з себе скидати,
Я не злочинець, однак, — більше тут помилки є.
От і надіюсь на те, що випросиш м'якшу для друга
Кару, — що Цезар мене в інші скерує місця.
О, якби коней ясних своїх вісниця Сонця — Зірниця
Швидше звернула сюди із повідомленням тим!
6
Нашої дружби й не хочеш приховувать, мій найдорожчий,
Та й приховати б не зміг, навіть коли б захотів.
Кращого друга від мене, згадай, не мав ти у Римі,
Так і від тебе я, знай, кращого друга не мав.
Ми нашу приязнь настільки засвідчили, що голосною,
Власне, та приязнь була — більше, ніж я, аніж ти.
Як безкорисливо ти до близьких своїх друзів горнувся,
Знає те муж, що його ціниш найвище ти сам.
До щонайглибших своїх таємниць мене допускав ти,
Я ж їх у сховку душі, сторож надійний, беріг.
Так одному лиш тобі довіряв і я потаємне,
Тільки одне приховав — що доконало мене.
А не ховав би — й нині ти друга б мав біля себе:
Раду якусь би знайшов, щоб одхилити біду.
Доля ж мене до межі, до кари страшної штовхнула,
Жодної стежки не мав для порятунку свого.
Хай, проте, грізний удар таки справді був неминучий,
Хай від призначення нам, як не мудруй, не втекти, —
Все ж, опоро життя мого, найдавніший мій друже,
Ти, по кому я тут, може, найбільше тужу,
Не забувай мене! А як сильнішим станеш із ласки
Цезаря, — спробуй, молю, чимось мені помогти!
Тільки б улігся гнів божества, що в образі на мене,
Тільки б вигнання моє ближчим од Риму було!
Хай так і станеться! Я ж не виношував злочину в серці:
Це лиш провина була — з помилки все почалось.
Довго, одначе, та й небезпечно було б говорити,
Як очевидцем я став темного, згубного зла.
Згадка про день той — то рана жива у серці моєму,
Тільки на пам'ять спливе — знову пронизує біль.
Що мене сором палить донині ще, те вже довіку,
В ніч оповите сліпу, мушу носити в собі.
Можу сказати лиш те, що я винен, але не з користі
Згубний той крок я зробив — просто спіткнувся, кажу.
Тож, коли хочеш, щоб назва із вчинком не розбігалась, —
Що дурнотою було, — злочином не називай.
А як неправду кажу, то цей край — околиці Рима,
Значить, ще далі мене, у невідоме, спрямуй!
7
Швидше, квапливі рядки, з вітанням спішіть до Перілли,
Швидше, мій листе, у путь, бесіди вірний слуго!
Може, вона на той час побіч матері любої буде,
Може, розгорне тебе в колі своїх Пієрид.
Що б не робила, все відкладе, коли скажуть про тебе,
З чим, запитає, прийшов, що на вигнанні роблю.
Скажеш: усе ще живу, але так, що волів би не жити,
Скажеш: болю мого не злікували роки.
А попри те я до Муз — до горя свого — повернувся,
І для двовіршів своїх знов підбираю слова.
Чи не забула, спитай, занять наших спільних, чи все ще
Звичаєм батьківським їй вчений мережиться вірш?
Не однією лиш вродою доля тебе наділила:
Скромність, чутлива душа — придане щедре твоє.
Я до Пегасових вод уперше тебе припровадив,
Щоб не пропало дарма хисту твого джерело.
Ти ще дівчатком була — я вперше твій дар зауважив,
Ставши, як батько, тобі вчителем, провідником.
Тож, коли в серці твоїм чуття палає колишнє,
В співі одній лиш Сапфо ти б дорівнять не могла.
Тільки б нещастя моє не стало тобі на заваді
Й не охолола душа після падіння мого!..
Ми свої твори, згадай, один одному часто читали,
І за суддю я тобі, і за наставника був.
Віршем свіжим твоїм, бувало, слух милував я,
А на невдалий вказав — бралась рум'янцем густим.
Може, побачивши, як сам собі я нашкодив писанням,
Як за книжки поплативсь, ти занедбала свій хист?
Можеш одкинути страх! Лише б ти не вчила, Перілло,
Ні юнаків, ні дівчат, як вони мають любить.
Тож, окрасо жінок найученіших, гріх дармувати!
Знов до пісень поспіши, священнодійства свого!
Не обминуть же літа, проминаючи, вроди твоєї —
Зморшка стареча ось-ось ляже тобі на чоло.
Скоро сягне по принади твої нищителька-старість,
Та, що до кожного з нас кроком нечутним іде.
Скажуть про тебе: яка то краса була! Глянеш у люстро,
Та й не повіриш йому, душу огорне печаль.
Є в тебе скромне майно, хоч ти й великого гідна,
Та припустімо, що ти — перша поміж багачів,
Що з того? Доля — підступниця: то обдарує, то скривдить,
Так учорашній Крез нині вже Іром стає.
Та, якщо коротко, — ми володіємо лиш проминальним,
Непроминальне — це хист, серця чутливого дар.
Глянь ось на мене: без дому, вітчизни, без вас залишився,
Все відібрали, все те, що відібрати могли,
Хист мій зі мною, однак, супутник мій і розрадник,
Навіть у Цезаря прав жодних немає над ним.
Тут мені може будь-хто збавить віку жорстоким залізом,
Все ж і по смерті моїй житиме слава моя.
Поки з семи своїх пагорбів Марсів Рим переможно
Буде весь світ озирать, будуть читати мене.
Тож намагайсь — і хай плід занять твоїх буде солодший —
Що маєш сил, подолать свій похоронний вогонь!
8
На Тріптолемову нині б мені ступить колісницю,
Мужа, що вперше зерном землю сиру здивував.
Нині гнуздати б мені тих драконів, що в піднебессі
Мчали Еета дочку ген од корінфських твердинь!
Нині б одчути мені тремтіння крил за плечима,
Нині б довіритись їм, наче Дедал чи Персей!
Щоб, загрібаючи ними легку прозорість повітря,
Раптом побачить мені любу вітчизну свою,
Осиротілий свій дім і друзів, що все ще про друга
Згадують, та головне — рідну, кохану жону!..
Ох, ті сни наяву! Забаганки дитячі, та й годі!
Так і будуть вони снами, допоки живу.
Авґуста краще благай, коли вже не можеш мовчати, —
Силу того божества звідав ти сам на собі.
Він колісницю і крила подасть, та їх і не треба:
Хай повернутись велить — птахом одразу злетиш.
Буду благати про це (про більше — і не посмів би),
Втім, можливо, що й тут я поза міру ступив.
Згодом, коли божество насититься гнівом, я знову
Зважуся словом палким потурбувати його.
Нині молю про мале, для мене ж — надто велике:
Хай мені з краю цього в інший дозволить піти.
Все проти мене тут: води, земля, повітря і небо,
От і тремчу, наче лист, от і нездужаю тут.
Чи занепалий мій дух і на тіло згубно впливає,
Чи всіх недуг джерело — все-таки та чужина.
Щойно я Понту сягнув, почало діймати безсоння,
Звівся на скіпочку тут, їжа у горло не йде.
Справді, як лист восени, прибитий раннім морозом,
Блякне, хай-но зима закостеніла війне,
Так нині в'яну і я, не знаходжу підмоги ні в чому,
Є зате безліч причин для безконечних жалів.
Духом не менше страждаю, ніж тілом.