Свічки для Марії

До цього міста я приїхав не надовго; увечері, в призначений час, я мав зустрітися з представником одної фірми, що збиралась купити в нас на певних умовах товар, продаж якого нам завжди завдавав клопоту. Товар цей — свічки. У виготовлення однієї великої партії свічок ми вклали всі свої гроші, гадаючи, що електроенергії не вистачатиме ще довго.

Ми працювали старанно й сумлінно, намагалися заощаджувати в усьому; кажучи "ми", я маю на увазі свою дружину і себе. Ми самі виготовляємо, самі продаємо й перепродуємо, суміщуючи всі стадії благословенного торгового процесу: ми й представники фірми, і робітники, і комівояжери, й підприємці.

Але сподівання наші не справдилися. Попит на свічки сьогодні не великий. Споживання електроенергії зросло, в багатьох навіть у підвалах знову з'явилося електроосвітлення; і от саме тоді, коли ми завдяки своїм старанням і зусиллям, здавалося, подолали всі труднощі й досягли мети, виготовивши величезну партію свічок,— саме тоді попит на них упав.

Наші спроби встановити зв'язки із тими парафіяльними крамницями, що торгують так званим церковним начинням, виявились марними. Свічок у тих крамницях було вдосталь, та ще й кращих, ніж наші: з орнаментом, прикрашених зеленими, червоними, блакитними й жовтими стрічками із золотистими зірочками, що, мов ото змія в Ескулапа на жезлі, звиваються догори, надаючи свічкам благоговійного й заразом привабливого вигляду. Свічки ті різні завдовжки і завтовшки, а наші всі однакові й простенькі, завдовжки приблизно півліктя, гладенькі, жовті й без оздоб; лише краса простоти їх і відрізняє.

Отож ми мусили визнати, що наші розрахунки виявились помилковими; поряд із чудовим товаром, який продавався в церковних крамницях, наші свічки мали просто-таки жалюгідний вигляд. А хіба стане хто купувати гірший товар? Навіть наші спроби знизити ціну не допомогли нам збільшити збут. З іншого боку, ми, певна річ, не маємо грошей, щоб розробити нові зразки свічок, а тим паче виготовляти їх, бо прибутків, які ми отримуємо від мізерного продажу вже готової партії, нам ледве стає на прожиток і на те, щоб покривати чимдалі більші витрати; крім того, я тепер мушу здійснювати все дальші поїздки, щоб зустрічатися з реальними чи ймовірними покупцями, і мушу весь час знижувати ціну. Ми вже бачимо, що нам не залишиться іншої ради, як продати решту свічок за безцінь і почати заробляти на життя чимось іншим.

До цього міста мене привів лист представника одної фірми, який натякав на те, що може збути велику партію свічок по прийнятній ціні. Простодушно повіривши цьому типові, я вирушив у далеку подорож, щоб зустрітися з ним.

Квартира його була вмебльована багато й розкішно, з добрим смаком, а чималий кабінет, у якому він мене прийняв, був увесь заставлений розмаїтими зразками товарів, що давали прибуток його торговому підприємству. Тут на довгих стелажах стояли гіпсові статуетки Марії-Терези, святого Йосифа, богородиці Марії, світлокосих грішниць, які каялися, смиренно опустивши очі, і в яких на підставках опуклими золотистими й червоними літерами на різних мовах стояло: "Магдалена"; були тут покривавлені Ісусові серця, ясла в цілому вигляді й окремими частинами, бики, осли, маленькі Христосики з воску та гіпсу, пастирі й ангели різного віку: немовлята, діти, юнаки, старі; лежало гіпсове пальмове листя із славослів'ям, написаним золотистими або сріблястими літерами, стояли залізні, гіпсові, мідні, глиняні чаші для святої води,— щось зроблено зі смаком, а щось і просто абияк.

Господар — привітний червонощокий чоловік — показав мені на стільця, запропонував сигару й почав з удаваною цікавістю розпитувати мене. Довелося розповісти, чому ми взялися за цю справу, а потім я сказав, що після війни в нас не лишилося нічого, крім величезної купи стеарину — дружина врятувала його з чотирьох охоплених вогнем ваговозів перед нашим зруйнованим будинком, а згодом повернути той стеарин як свою власність ніхто не зажадав. Коли я скурив сигару десь на чверть, чоловік раптом, без будь-якого переходу, заявив:

— Мені шкода, що змусив вас приїхати, але я передумав.

Я враз зблід, це, певно, здалося йому дивним, і він повів далі:

— Так, я справді щиро жалкую, але, зваживши всі можливості, я зробив висновок, що ваш товар не піде. Не піде! Повірте, мені дуже шкода!

Він усміхнувся, знизав плечима і простяг мені руку. Але я поклав непогашену сигару й пішов.

Тим часом надворі вже стало темно, а місто мені було зовсім незнайоме. Хоч я, всупереч усьому, й відчув деяку полегкість, проте мене не полишало прикре усвідомлення того, що я не тільки бідний, обдурений, жертва хибної ідеї, а ще й смішний. Як видно, я не придатний для так званої боротьби за існування, не придатний бути фабрикантом і комерсантом. Наших свічок не купували навіть за безцінь, вони були надто примітивні, щоб конкурувати з тими свічками, що продавались у церковних крамницях; у нас їх, мабуть, і дурно ніхто не взяв би, тоді як в інших людей купували й гірші. Повік мені не пощастить розгадати секрет торгівлі, дарма що секрет виготовлення свічок ми з дружиною й розгадали.

Я стомлено доніс до трамвайної зупинки важку валізу із зразками свічок і став довго чекати. Літній вечір видався м'яким, ясним. На перехрестях світили ліхтарі, у присмерковій тиші прогулювалися люди. Я стояв біля великої круглої клумби перед темним порожнім будинком; позад мене чорнів невеликий парк, чулося дзюркотіння води, і я, обернувшись, побачив велику мармурову жінку, в якої з тугих грудей у мідну чашу лилися тонкі струмені. Мені стало прохолодно, і я відчув утому. Нарешті під'їхав трамвай. Він повіз мене повз яскраво освітлені вікна кав'ярень, з яких долинала м'яка музика; але вокзал виявився у небагатолюдній тихій частині міста.

Велике чорне табло показувало час відходу тільки одного поїзда, з якого мені довелося б на півдорозі зійти і чекати пересадки в брудній, просякнутій огидним запахом юшки залі на станції одного містечка без готелю. Я повернувся на привокзальну площу і при світлі від газового ліхтаря полічив свої гроші: дев'ять марок, зворотний квиток і дрібняки. На площі стояло кілька машин, які, здавалося, вже цілу вічність чогось чекали; маленькі деревця поблизу були підстрижені, мов новобранці.

"Славні деревця,— подумалося мені,— гарні, слухняні деревця".

На деяких неосвітлених будинках виднілися білі лікарські таблички; у вікні однієї кав'ярні я побачив тільки порожні м'які стільці, перед якими скрипаль несамовито видобував зі свого інструменту тужливі звуки; своїми рухами він, мабуть, зрушив би з місця брилу, але навряд чи зворушив би людську душу. Нарешті поруч якоїсь темної церкви я побачив пофарбовану в зелений колір табличку: кімнати для нічлігу. Я ввійшов.

Було чути, як позад мене продзвенів трамвай, що повертав у ясніше освітлений і багатолюдніший квартал.

Коридор був порожній. Я відчинив двері праворуч і ступив до невеличкої вітальні, де стояли чотири столи та дванадцять стільців; ліворуч, на прилавку під стіною, я побачив залізні ящики з пивом та лимонадом. Все мало охайний, скромний вигляд. Мідними цвяхами з головками у формі трояндочок до стіни була прибита зелена джутова тканина, поділена вузенькими коричневими планками на частини. Стільці теж були оббиті зеленою, схожою на оксамит м'якою тканиною. На вікнах висіли щільно запнуті жовтуваті фіранки, а за прилавком виднілося стулчасте віконце до кухні.

Я поставив на підлогу валізу, підсунув до себе стільця й сів, відчуваючи, що дуже втомився. Тут було тихо-тихо, ще тихіше, ніж на вокзалі, який чомусь містився збоку від ділового центру,— задушлива темна зала, наповнена ледь чутним шурхотом невидимої запопадливості: запопадливість за причиненими віконцями, запопадливість за дерев'яними перегородками...

Я був голодний, до того ж мене гнітила цілковита марність моєї поїздки. Я радів, що якийсь час іще побуду сам у цій затишній простій кімнаті. Мені дуже хотілося курити, але сигарет не знайшлося, і я пошкодував, що залишив у торговця церковним начинням сигару. На серці в мене було тяжко від того, що й ця поїздка виявилася марною. І все ж у мені зростала полегкість, яку я ні визначити, ні пояснити не міг. У душі я, певно, радів, що тепер уже остаточно витіснений із торгівлі предметами релігійного культу.

Після війни я не сидів без діла: прибирав вулиці, вивозив сміття, працював штукатуром, муляром, возив пісок, вапно, вносив пропозиції, знову й знову вносив пропозиції, читав безліч книжок, ретельно переробляв ту купу стеарину; незалежно від усіх тих, хто міг би передати мені свій досвід, я знайшов свій спосіб виготовлення свічок — гарних, простих, добрих свічок, що мали легкий жовтуватий відтінок, якого їм надавали благородні властивості розтопленого бджолиного воску. Заради шматка хліба я брався за будь-яку роботу, недарма ж люди кажуть: працюватимеш — із голоду не помреш. І хоч радіти мені було нічого, однак саме оця цілковита марність моїх зусиль і сповнювала мене радістю, якої я доти не знав.

Я не був дріб'язковий; людям, що тулилися в темних халупах, я дарував свічки і жодного разу не скористався нагодою якось нажитися на цьому. Я голодував, але з запалом віддався цій діяльності, і хоча й міг би розраховувати за таку свою порядність на винагороду, проте був майже щасливий, що мене нею так і не вшанували.

Мимохідь у мене навіть виникла думка, чи не краще було б узятися за виготовлення гуталіну, як нам радив один знайомий,— додати до основного матеріалу інші компоненти, скласти рецепт, а потім тільки купуй картонні коробочки та наповнюй їх.

У самісінький розпал моїх роздумів до кімнати ввійшла господиня — струнка літня жінка; сукня на ній була зелена-зелена, як пляшки з пивом та лимонадом на прилавку. Вона приязно сказала:

— Добрий вечір.

Я теж привітався, а вона спитала:

— Що ви бажаєте?

— Кімнату, якщо є вільна.

— Звичайно, є,— сказала жінка. — Дорогу чи дешеву?

— Найдешевшу.

— Три п'ятдесят.

— Чудово,— зрадів я. — А перекусити у вас щось знайдеться?

— Звичайно.

— Тоді хліба, трохи сиру, масла і... — Я обкинув поглядом пляшки на прилавку. — Мабуть, вина.

— Гаразд,— мовила вона. — Пляшку?

— Ні, ні! Келих. А...