Свічки для Марії - Сторінка 3

Серце моє калатало все дужче й дужче. Напередодні ввечері я тій юній парі не заздрив, але тепер відчув заздрість до дівчини, що стояла навколішки й щиро молилася; вона все ще затуляла обличчя руками й чекала. А хлопець стояв байдужно, мов укопаний.

Я був наче діжка з водою, що довго простояла надворі; зовні вона чиста, і якщо мигцем зазирнути в неї, то нічого не помітиш. Вона стоїть у передпокої чи підвалі добропорядного дому, і ніхто не кидає в неї каміння, бруд чи сміття; нічого нема на її бездоганному дні — вода прозора й чиста. Та якщо зачерпнути її рукою, крізь пальці потече огидний рідкий бруд, що не має ні вигляду, ні форми, ні маси. Просто відчуваєш, що він є. А якщо в цю бездоганно чисту діжку опустити руку глибше, то на дні виявиш грубий шар цього рідкого, огидного й безформного бруду, в якого й назви нема — просто густий важкий осад найдрібніших часток бруду, що осіли з атмосфери добропорядності.

Я не міг молитись, я тільки слухав, як калатає моє серце, й чекав, коли дівчина ввійде до сповідальні. Нарешті вона високо піднесла руки, на мить спрямувала погляд угору, потім підвелася й ступила у дерев'яні двері.

Хлопець усе ще не ворушився. Він стояв байдужий, на блідому неголеному обличчі був вираз спокійної, але твердої рішучості. Коли дівчина повернулася, він раптом поставив сумку на підлогу й увійшов до сповідальні...

Молитись я й досі не міг, душа моя була німотна, лише серце калатало у мертвій церковній тиші; і я, не в змозі вже стримувати своє нетерпіння, встав, залишив валізу, перетнув прохід і спинився перед лавою в бічному поздовжньому нефі. У передньому ряду перед старовинною кам'яною богоматір'ю, що височіла на вівтарі без будь-яких прикрас, стояла навколішки молода жінка. Обличчя в богоматері було грубе, але усміхнене; в неї відпав шматок носа, блакитна фарба з її вбрання осипалась, а колись золотисті зірки на ньому тепер виднілися світлішими плямами; скіпетр її відламався, від дитини на руках зосталася тільки частина потилиці та ніг, середина тулуба випала; отож богоматір тримала в руках ці уламки і всміхалась.

Судячи з усього, ту церкву утримував дуже бідний орден.

"О, якби я тільки міг помолитися!" — шепотів я, відчуваючи себе жорстоким, нікчемним, брудним, нездатним покаятись.

Жодного гріха не міг я згадати; я тільки відчував, як калатає в мене серце, і усвідомлював, що я брудний...

Хлопець, проходячи мимо, легенько торкнувся мене; я злякано стрепенувся й увійшов до сповідальні...

Коли чернець відпустив мене, осінивши хрестом, дівчини й хлопця в церкві уже не було. Чернець відсунув убік фіолетову завіску сповідальні, відчинив невеличкі двері й неквапно пройшов повз мене; перед вівтарем він знову незграбно схилив коліно.

Я почекав, доки чернець зникне з очей, потім швидко перетнув прохід, опустився навколішки, відсунув валізу в бічний неф і відкрив її. Всі свічки були старанно зв'язані тендітними руками моєї дружини — тоненькі, жовті, прості формою. Я поглянув на холодний, без прикрас кам'яний постамент, на якому стояла богоматір, і вперше пошкодував, що моя валіза не досить важка. А тоді розірвав першу в'язку й запалив сірника...

Нагріваючи одну свічку над полум'ям іншої, я ставив їх на холодний постамент, де м'який віск швидко тверднув. А я все ставив і ставив свічки, аж поки валіза спорожніла, а весь постамент виявився заставлений мерехтливими вогниками... Покинувши валізу, я взяв капелюха, ще раз схилив перед вівтарем коліно й пішов. Здавалось, я тікав...

І аж потім, коли я повільно йшов до вокзалу, мені пригадалися всі мої гріхи, і на серці стало як ніколи легко...