Світло в серпні - Сторінка 2

Треба було запропонувати свою ціну культиватора, якого хотів продати Вінтерботтом. Нарешті Армстід примружився на сонце й виголосив ціну, яку склав, лежачи в ліжку три дні тому.

— Знаю одного чоловіка в Джефферсоні. Я міг би купити в нього за ось такі гроші.

— То й купи, — відказав Вінтерботтом. — Це ж бо вигідна оборудка.

— Авжеж, — згодився Армстід. Сплюнув. Ще раз глянув на сонце й підвівся. — Гаразд. Пора мені додому рушати.

Забравшись на віз, він розбудив мулів. Тобто розрухав їх, бо ж тільки негр добере, спить мул чи ні. Допровадивши гостя до огорожі, Вінтерботтом сперся на горішню лату.

— Так-так, приятелю, — сказав він. — За такі гроші я б і сам купив той культиватор. Якщо ти цього не зробиш, то хай мене дідько вхопить, коли не придбаю за таку ціну. Той господар, либонь, має ще й пару мулів і ладен відступити їх за п'ять доларів. Га?

— Мабуть, — відповів Армстід. Рушив. Підвода заторохтіла й стала помалу поглинати милі. Він теж не озирається. Напевно, і вперед не дивиться, бо побачить жінку, що сидить у рові край дороги, допіру тоді, коли доїде майже до вершини пагорба. У мить, коли чоловік розпізнáє синю одежину, йому буде невтямки, чи подорожня взагалі зауважила віз. І ніхто не втямить, чи глянув він на цю жінку бодай раз, коли без жодних ознак руху вони помаленьку наближались одне до одного, коли підвода страх як поволі виповзала крутосхилом в аурі намацальної дрімоти й червонястої пилюки, коли мули ступали розмірено й сонно, раз у раз побрязкуючи упряжжю й стрижучи кролячими вухами. Як і раніш, мули ані не сплять, ані не прокидаються, коли Армстід спиняє їх.

З-під блякло-синього капелюшка, вилинялого не від води та мила, жінка спокійно й приязно дивиться на чоловіка, молода, миловидна, приємна, доброзичлива й насторожена. Вона ще не поворухнулася. Таке ж блякло-синє вбрання на її безформному нерухомому тілі. На колінах лежать віяло і тлумачок. Вона без панчіх. Босі ноги спочивають на дні мілкої канави. Запорошені важкі чоловічі черевики поряд них такі самі нерухомі. На завмерлому возі сидить Армстід, сутулий, з вицвілими очима. Бачить, що крайку віяла зшито чимсь такої самої барви, як капелюшок і вбрання.

— Чи далеко йдеш? — озивається він.

— Я б хотіла ще завидна пройти хоч трішки, — відповідає вона. Зводиться і взуває черевики. Повільно, неквапно вибирається на шлях, наближається до воза. Армстід не злазить із сидіння, не помагає жінці. Тільки стримує мулів, поки вона насилу перелазить через колесо й ставить черевики під сидіння. Віз рушає.

— Дякую вам, — каже жінка. — Дуже вже я здорожилася.

Армстід ніби ні разу й не глянув на неї. Однак уже запримітив, що обручки немає. Не дивиться на свою попутницю. Підвода знову ліниво торохтить.

— Звідки йдеш? — питає він.

Жінка зітхає. Не так зітхає, як видихає, немов із спокійного подиву.

— Та вже чимало пройшла. З Алабами я.

— З Алабами? У такому стані? Де твої родичі?

Вона теж не дивиться на нього.

— Сподіваюся знайти його десь у цих краях. Може, ви знаєте його. Зветься Лукас Берч. Тут по дорозі мені сказали, що він у Джефферсоні. Працює на деревообробній фабриці.

— Лукас Берч, — майже таким самим тоном вимовляє Армстід це ім'я. Вони сидять пліч-о-пліч на просілому сидінні із зламаними пружинами. Йому видно її руки на подолі й профіль під капелюшком, бачить її кутиком ока. Мабуть, жінка споглядає, як стелиться дорога поміж в'ялими вухами мулів. — І ти пройшла пішки весь цей шлях, сама-одна, щоб його запопасти?

Якусь мить вона мовчить. І відказує:

— Мені траплялися добрі люди. Справді добрі.

— І жінки теж? — Скоса зиркнувши на Лінин профіль, він думає: "Навіть не знаю, як поведеться Марта. Мабуть, жінки радше добрі, ніж добросерді. Не те що чоловіки. Тільки схиблена баба буде добра до своєї посестри, яка потребує доброти. Еге ж бо. Добре знаю, що скаже Марта".

Жінка штивно сидить на краєчку. Нерухомий профіль, нерухома щока.

— Дивна річ, — мовить вона.

— Як же людям ставитися до незнайомої молодої вагітної жінки, знаючи, що чоловік покинув її? — Ліна не ворушиться. Тепер підвода увійшла в ритм, підпорядкований незмащеному, зневаженому дереву, повільному полудню, шляху та спеці. — І ти поклала собі знайти його тут?

Вона сидить нерухомо. Напевно, дивиться на повільну дорогу поміж вухами мулів, у далечінь, позначену й різьблену шляхом.

— Мабуть-таки, я знайду його. Це неважко. Він буде там, де збирається багато людей, де сміються й жартують. Він завжди був охочий до такого.

Армстід різко, злобно крякає.

— Вйо, рухайтеся! — гукає він мулам. І каже сам до себе, роздумуючи вголос: — Мабуть-таки, знайде його. Напевно, той парубійко зогледиться, що дуже й дуже помилився, не доїхавши до Арканзасу чи навіть Техасу.

Сонце хилиться до заходу, ще годину йому до обрію, до швидкого літнього сутінку. Від шляху відгалужується путівець, ще глухіший, ще тихший.

— Ось ми й приїхали, — мовить Армстід.

Жінка відразу ж заворушилася. Нахиляється й намацує черевики. Видно, не взуватиметься, щоб не затримувати воза.

— Красно вам дякую, — каже вона, — ви мене виручили.

Віз знову спинився. Жінка готується зійти.

— Навіть якщо й доберешся до Варнерової крамнички перед заходом сонця, то все одно звідти ще дванадцять миль до Джефферсона, — каже Армстід.

Ліна незграбно тримає черевики, клуночок і віяло в одній руці, щоб обпертися другою, коли сходитиме.

— Краще було б мені таки податися туди, — відповідає вона.

Армстід не торкається її.

— Переночуєш у мене… там жінка… там жінка може… якщо ти… Їдь зі мною. Вранці передовсім підвезу тебе до Варнера, а звідти хтось та й підкине тебе до міста. У суботу завжди хтось туди їде. Нікуди не дінеться твій Берч за цю ніч. Якщо він у Джефферсоні, то буде там і завтра.

Ліна сидить непорушно, тримаючи все своє манаття в одній руці, щоб було зручніше злізти. Задивилася вперед, де в'юниться в даль дорога, помережана скісними тінями.

— Кілька днів я, мабуть, маю в запасі.

— Атож. Часу ще досить. Та ось незабаром з'явиться в тебе попутник, що не вміє ходити. Їдьмо до мене.

Армстід підганяє мулів, не дочекавшись відповіді. Віз звертає на малопомітний путівець. Жінка сідає, але й досі не випускає з рук свого пожитку.

— Я не завдам клопоту, — мовить вона. — Не заважатиму.

— Звичайно, — відповідає Армстід. — То й їдемо.

Уперше за весь час мули самі собою пішли прудкіше.

— Зерно зачули, — каже він, снуючи думку: "Ось такі вони, баби. Сама ж перша нашкодить своїй посестрі й сама ж без усякого сорому швендяє поміж порядних людей. Бо знає, що її пожаліють чоловіки. Плювати їй на жінок. Це ж не жінка впакувала оцю дівку в таке, що та навіть халепою не хоче назвати. Еге ж, брате мій. Дай тільки одній із них вискочити заміж або напитати клопоту незаміжньою, то вона тут же відцурається жіночого поріддя й ловитиме життєву рівновагу, стараючись пристати до чоловічого роду-племені. Ось чому їм кортить курити й нюхати тютюн, ось чому й голосувати пнуться".

Коли підвода проминає дім і наближається до хліва, господиня спостерігає її, стоячи на порозі вхідних дверей. Господар не дивиться в цьому напрямку, і без того знає, що вона має там стояти, що вже стоїть. "Так, — думає він глузливо, їдко й гірко, звертаючи мулів у відчинену браму, — добре знаю, що вона скаже. Ще б не знати". Спиняє їх. Не потребує оглядатися, бо й так знає, що його жінка вже на кухні, вже не спостерігає, а просто чекає. Він спиняє мулів.

— Йди до хати, — велить Армстід. Він уже зійшов на землю, а Ліна поволі злазить із воза, задумливо прислухаючись до свого нутра. — Якщо перестрінеш когось, то це Марта. Я повернуся, коли нагодую худобу.

Він не дивиться на гостю, що йде подвір'ям до кухні. Нема потреби. Крок за кроком разом з нею він ступає до кухонних дверей і натикається на дружину, яка тепер видивляється на ці двері так само, як досі видивлялася на віз, стоячи на вході. "Знаю, ой знаю, що вона скаже", — думає Армстід.

Розпрігши мулів, він поїть їх, заводить до стійла, дає корм, а тоді впускає корів із пасовища. Відтак іде до кухні. Вона й досі там, сива жінка з холодним, суворим, дратівливим обличчям, яка за шість років народила п'ятьох дітей і по тому виховала їх до повноліття. Тепер вона заклопотана. Армстід підходить до умивальника, наливає з відра воду в тазик і закочує рукави.

— Її прізвище Берч, — озивається він. — Принаймні каже, що так зовуть чоловіка, якого вона розшукує. Лукас Берч. Хтось по дорозі сказав їй, що він у Джефферсоні. — Повернувшись спиною до господині, господар миється. — Прийшла аж із Алабами, каже. Сама, ще й пішки.

Хазяйка не оглядається. Порається за столом.

— Бути їй з приплодом ще задовго перед тим, як побачити цю Алабаму, — відказує вона.

— А чи цього парубійка Берча, — вовтузиться з милом і водою Армстід біля умивальника. Відчуває на собі дружинин погляд — на потилиці, на спині, крізь вилинялу від поту сорочку. — У Самсона хтось їй сказав, що хлопець на прізвище Берч чи якось так працює в Джефферсоні, на деревообробній фабриці.

— І вона сподівається знайти його там. А він жде її й не діждеться. Либонь, уже й дім обставив меблями та іншим добром.

Годі розпізнати з її голосу, чи дивиться вона тепер на чоловіка. Той витирається подертим мішком.

— Може, й знайде. Якщо він хотів утекти від неї, то побачить, що жорстоко помилився, коли не подбав, щоб між ним і нею була ріка Міссісіпі.

Тепер Армстід відчуває, що Марта дивиться на нього — сива жінка, не повна й не худа, по-чоловічому затверділа, загартована працею, у робочій сірій сукенці, ношеній нещадно й безоглядно, упершись руками в боки, її обличчя — як у генерала, що зазнав поразки в бою.

— Ой ви, хлопи, — каже вона.

— Що з нею робитимеш? Виженеш? Покладеш спати у хліві?

— Ой ви, хлопи, — каже вона. — Хлописька кляті.

Разом усі входять на кухню, на чолі — місіс Армстід. Прямує до плити. Ліна спиняється на порозі. Непокрита голова, волосся гладко зачесане. Навіть блакитна одежина неначе освіжилася й відпочила. Гостя дивиться на хазяйку, поки та біля плити гримить металевими накривками й завзято, по-чоловічому ладує дрова в піч.

— Я б хотіла вам помогти, — озивається Ліна.

Місіс Армстід не озирається. Люто ляскає дверцятами.

— Сиди собі.