Світло в серпні - Сторінка 60

Суворе, спокійне обличчя, аж ніяк не вороже.

— За що заборгували? — здивувалася вона. — Я гадала, що ви влаштувалися. Перебралися на літо в намет. — І подивившись на нього, додала — м'яко, делікатно й розважливо: — Я вже взяла плату за цю кімнату.

— Угу, — сказав Байрон, — еге ж. Розумію. — Він спокійно глянув на чисті, застелені лінолеумом сходи, вичовгані серед інших і його ногами. Три роки тому, коли настелили новий лінолеум, Байрон перший із квартирантів зійшов нагору сходами. — Раз так, то мені, мабуть, краще…

Місіс Бірд і на те відповіла — зразу ж, не дратівливо.

— Я й про це подбала. Все, що ви покинули, зібрала у вашу валізу. Вона в моїй кімнаті. А може, хочете самі подивитися?

— Та ні. Гадаю, що ви зібрали все… Гаразд, я, напевно…

Хазяйка спостерігає за ним.

— Ох ви, чоловіки, — каже. — Не дивно, що жінкам нема терпцю на вас. Не маєте міри навіть у шалапутстві. А ця міра — я шилом патоки більше вхоплю. Як на мене, коли б вам не дати жінок на підмогу, то всіх вас ще десятилітніми живцем на небо потягли б.

— Гадаю, ви не маєте жодних причин засуджувати її, — зауважує він.

— Не маю. І не потребую. Жінкам, щоб засуджувати одна одну, не треба ніякої причини. Звичайно ж, усі ці пересуди — це справа переважно жінок. Але ж якби ви міркували трохи краще, ніж просто собі чоловік, то знали б: коли баба щось плеще, то це нічого не означає. Це тільки ви завжди всерйоз говорите. Якщо хтось має щось проти вас і її, то це аж ніяк не жінка. Бо ж кожній із нас зрозуміло, що нема ніяких підстав погано ставитися до вас, навіть якщо не брати до уваги цієї дитини. Та й взагалі до будь-якого іншого чоловіка. Ні до чого це нам. Невже ж ви разом із цим священиком, та й усі чоловіки, які знають про породіллю, не зробили для неї всього, про що вона хіба мріяти могла? Чого б це їй погано ставитися до вас? Ну, скажіть.

— Так, — відказує Байрон. — Не дивиться на неї. — Я просто прийшов…

У неї й на те слова знайшлися, він ще не встиг закінчити.

— Напевно, ви невдовзі від'їдете від нас. — Вона спостерігає його обличчя. — Що вони там вирішили сьогодні вранці в суді?

— Не знаю. Ще не закінчили.

— Ще б пак. Згаять безліч часу, праці й державних грошей, щоб з'ясувати справу, на яку б нам, жінкам, вистачило й десяти хвилин у суботній вечір. Це ж треба бути ось таким дурнем! У Джефферсоні за ним не тужитимуть. Якось обійдуться. Але бути таким йолопом, щоб вважати, ніби чоловік, убивши жінку, матиме більше користі, ніж мáла б вона, убивши його… Мабуть, цього другого вони тепер відпустять на волю.

— Так. Напевно.

— А спочатку думали, що він допомагав убивці. І тепер дадуть тисячу доларів, щоб засвідчити, що зла на нього не мають. Тоді ця пара зможе побратися. Десь так, га?

— Еге ж. — Байрон відчуває, що вона дивиться на нього — без тіні недоброзичливості.

— Ото ж і гадаю, що ви скоро виїдете звідси. Ви, мабуть, уже по зав'язку ситі цим Джефферсоном. Правда ж?

— Та ніби так. Напевно, переїду.

— Що ж, Джефферсон хороше містечко. Але не таке вже хороше, щоб вільна людина, як-от ви, не знайшла б собі іншого, де теж можна збавляти час всякими пустощами та клопотами… Якщо хочете, можете залишити валізу тут, поки збиратиметеся до виїзду.

Він чекав до обіду й ще далі. Ждав, поки, на його думку, шериф уже пообідав. Тоді пішов до шерифа додому. Не увійшов. Почекав біля дверей, поки вийде хазяїн дому — товстун із розумними очицями, втопленими, як два шматочки слюди, в одутле нерухоме обличчя. Удвох вони пішли пліч-о-пліч у тінь дерева на подвір'ї. Лавки тут не було, і, хоч обидва виросли в селі, та не присіли навпочіпки, як зазвичай зробили б. Шериф незворушно вислухав чоловіка — невеличкого й спокійного, який сім років був для міста не дуже цікавою таємницею, а сім днів — трохи не сіллю в оці.

— Розумію, — сказав шериф. — Ви вважаєте, що настав час їм побратися.

— Не знаю. Це їхня справа. Але, як на мене, йому б таки годилося піти й навідати породіллю. Гадаю, слушний час на те. Можете послати з ним вашого помічника. Я їй сказав, що він прийде увечері. А що вже вони тоді робитимуть, це їхня справа. Не моя.

— Атож, — згодився шериф, спостерігаючи профіль співрозмовника. — Не ваша. А ви самі, Байроне, що робитимете?

— Не знаю. — Байрон помалу човгав ногою. Задивився на неї. — Я думав про те, щоб перебратися до Мемфіса. Кілька років носився з цим наміром. Міг би так зробити. У цих маленьких містечках нема нічого хорошого.

— Еге ж, Мемфіс непогане місто для тих, що люблять міське життя. Звичайно, на вашій шиї немає сім'ї, нíкого тягти з собою. Якби я був нежонатий та років на десять молодший, то й сам гайнув би туди. І жилося б там краще, мабуть. Ви ж, напевно, вже лаштуєтеся в дорогу?

— Так, лаштуюся. — Байрон звів голову й знову опустив. — Сьогодні вранці я звільнився з роботи на фабриці.

— Певна річ, — зауважив його співбесідник. — Здогадуюся, що ви не встигли б пройти такий гін від дванадцятої години, а до першої повернутися назад. Гаразд, схоже на те, що… — Він замовк. Знав, що до вечора присяжні ухвалять вирок Крістмасу, а Брауна, чи то пак Берча, відпустять на волю, причому з умовою з'явитися в наступному місяці в суді як свідок. Утім, може, й не потребуватимуть його свідчень, адже Крістмас не заперечував своєї провини, а шериф був певен, що той визнає себе винним у скоєнні злочину, аби тільки врятувати своє життя. "Та й не завадило б принаймні раз у житті нагнати страху на цього негідника", — подумав і повів далі вголос: — Що ж, цю справу можна залагодити. Звичайно, я зважу на ваші слова й пошлю свого помічника з цим Брауном. Зрештою, той не втече, поки є надія запопасти бодай частину винагороди. Причому він іще не знає, хто його там зустріне. Ще не знає цього.

— Ага, — підтакнув Байрон, — не знає. Не знає, що вона в Джефферсоні.

— Отож я так і вчиню. Пошлю Брауна з моїм помічником. Навіщо — не скажу. Просто пошлю, та й по всьому. А може, ви самі хочете його відпровадити?

— Ні, — відповів Байрон. — Ні. Ні. — Однак не рушив із місця.

— Так і зроблю. Ви, мабуть, до цього часу вже поїдете. А я пошлю помічника з ним. О четвертій, гаразд?

— То було б дуже добре. Ви зробите велику справу. Велику справу.

— Авжеж. Крім мене, багато хто був добрий до цієї жінки, відколи вона приїхала до Джефферсона. Що ж, я не прощаюся з вами. Гадаю, городяни ще побачать вас у місті. Не траплялося мені такого, хто пожив би тут шмат часу й виїхав звідси назовсім. За винятком хіба того, що тепер у в'язниці сидить. Мабуть, він визнає себе винним. Щоб вижити. Хоча він усе одно виїде з Джефферсона. Нелегко цій літній жінці, яка вважає себе його бабусею. Коли я йшов додому, її старий був у середмісті. Бушував, репетував, обзивав людей боягузами, бо не сміють виволікти Крістмаса з в'язниці й лінчувати на місці. — Шериф запирхав. — Хай начувається, бо інакше потрапить до лап Персі Ґрімма з його військом. — І посерйознішав. — Їй справді важко. Як і всім жінкам. — Шериф глянув на Байронів профіль. — Багато кому з нас тут несолодко довелося. Гаразд, повертайтеся сюди якнайскоріш. Гадаю, іншим разом Джефферсон поведеться з вами ласкавіше.

О четвертій годині цього дня, сховавшись, Байрон бачить, як під'їжджає й спиняється авто, а з нього виходять шерифів помічник та чоловік, якого досі знали під прізвищем Браун, і наближаються до халупи. Цього разу Браун не в кайданках, помічник підштовхує його до входу. Двері зачиняються, помічник сідає на сходинці й дістає з кишені кисет. Байрон зводиться на ноги. "Тепер мені можна їхати, — думає він. — Тепер можна". Ховався він у заростях на лужку, де колись стояла будівля. За цими кущами припнуто мула, його не видно з халупи й дороги. До потертого сідла ззаду приторочено пошарпану жовту валізу, не шкіряну. Байрон сідає на мула й виїжджає на дорогу. Не озирається.

М'який червонястий шлях здіймається узвозом на схилку мирного пополудня. "Що ж, цей узвіз я подужаю, — розмірковує Байрон. — Подужаю, багато хто подужає. — Навколо тиша і спокій, звичні за сім років. — Здається, людина може витримати майже все. Навіть те, чого не накоїла. Навіть думку про те, що є речі, яких їй не витримати. Навіть те, що давно пора піддатися й заплакати, а вона цього не робить. Витримати, щоб не оглянутися, навіть знаючи, що хоч оглядайся, хоч ні, а тобі це все одно не допоможе".

Дорога йде вгору, ось і гребінь. Байрон ніколи не бачив моря, і снується гадка: "Схоже на край порожнечі. Немовби промину його й поїду далі в нікуди. Там дерева виглядають і звуться не деревами, а чимсь іншим, люди теж виглядають і звуться не людьми, а чимсь іншим. І мені там не доведеться бути чи не бути Байроном Банчем. Байрон Банч та його мул будуть нічим, коли помчать додолу й розжаряться, як ото преподобний Гайтавер казав про камені, що носяться у всесвіті, спалахують, згоряють, і навіть їх попіл не долітає до землі".

Але за вершиною пагорба відкривається те, чому й належить бути: дерева як дерева, страхітлива й утомлива далина, у яку, гнаний кров'ю, він муситиме вічно рухатися між двома неминучими обріями невблаганної землі. Помалу вони виростають, не зловісно й не загрозливо. Ото ж бо. Їм байдуже до Байрона. "Не знають і знати не хочуть, — думає він. — Начебто промовляють: "Гаразд. Кажеш, що мучишся. Гаразд. Але, по-перше, ми тільки вислуховуємо твої голослівні запевнення. По-друге, ти тільки називаєш себе Байроном Банчем. По-третє, ти просто той, що називає себе таким іменем нині, тепер, цієї миті…" Якщо так, — міркує він, — то я міг би дозволити собі розкіш — озирнутися й не витримати цього". Спиняє мула й обертається в сідлі.

Він і не гадав, що від'їхав так далеко й що кряж такий високий. Розкинувшись мілкою чашею аж ген по те пасмо пагорбів, де Джефферсон, лежить під Байроном велика колись маєтність, яка сімдесят років тому належала плантаторам. Нині ж плантація роздроблена невлад розкиданими негритянськими хижами, клаптями городів і пустирями, роз'їденими вивітрюванням та розмиванням, зарослими дубом, лавром, хурмою та шипшиною. А якраз посередині досі манячить дубовий гай, як манячив тоді, коли будували дім, та тільки дому вже нема. Звідси не видно навіть шрамів після пожежі, і годі було б вгадати, де стояв цей будинок, якби не дерева, не зруйнована конюшня й не халупа, на яку тепер дивиться Байрон.