Світло в серпні - Сторінка 58

Але доводиться визнати, що такого нема. Високий, вайлуватий, самотній, він стоїть у своїй занедбаній кухні, тримаючи сковорідку з тьмяною плівкою застиглого вчорашнього жиру, і на нього накочується хвиля, приплив чогось гарячого — майже тріумфу. — Я їм показав! — промайнула думка. — Життя ще вдається старому, а вони запізнюються. Їм дістаються хіба що рештки, як ото каже Байрон. — Так, це марнославство, пустопорожня гордість. Але гарячій хвилі, що помалу вистигає, байдуже, вона не чує докорів. — То й що з того? — думає він. — Яке лихо з того, що я відчуваю тріумф і гордість? Яке кому діло? — А тепло та хвиля очевидячки й до цього байдужі, не потребують підтримки, не охолоджує їх і матеріальність апельсина, яєць та грінок. Дивлячись на брудні спорожнілі тарілки на столі, Гайтавер уже мовить вголос: — Хай мені абищо! Навіть не гадаю їх зараз мити. — І до спальні не йде подрімати. Підходить до дверей, заглядає в них, досі зігрітий метою та гордістю, й розмірковує: — Це якби я був жінкою. Ось що зробила б жінка: знову лягла б у ліжко, щоб відпочити. — Йдучи до кабінету, він рухається, як той, хто має перед собою мету, хто двадцять п'ять років не робив нічого від часу, коли прокидався, й до часу, коли лягав спати. І книжка, яку він тепер бере, — не Теннісон, цього разу вибрано справді поживу для чоловіка. Це "Генріх Четвертий". Вийшовши на подвір'я, Гайтавер лягає у продавлений шезлонг під шовковицею, гепається важко і з розмаху. — Не зможу подрімати, — вирішує він, — бо невдовзі прийде Байрон і розбудить мене. Зрештою, дізнатися, що іще він для мене придумав, — заради такого варто й не поспати".

Він засинає швидко, майже відразу, хроплячи. Якби хтось підійшов і глянув у крісло, то побачив би під двома відблисками неба в окулярах невинне, мирне і вдоволене обличчя. Та ніхто не підійшов, хоча коли за якихось шість годин Гайтавер прокинувся, то йому здалося, ніби хтось його гукав. Рвучко звівся, під ним зарипіло крісло. "Агов, — озивається він. — Агов! У чому річ?" Хоча нікого немає, озирається, прислуховується й вичікує з вольовим і упевненим виразом на виду. І гаряча хвиля ще не охолола. "А я сподівався, що уві сні воно минеться, — думає він і зразу ж собі заперечує: — Та ні. Не сподівався. Маю на увазі — боявся. — Отже, і я піддався, — спокійно й виважено розмірковує він. Потирає руки, не сильно, з чуттям легкої провини. — Я теж піддався. Можу собі таке дозволити. Так. Мабуть, і це для мене підготовано. — І каже вголос: — Цю дитину прийняв я. На мою честь ще нікого не названо. А я ж знаю випадки, коли вдячна мати давала ім'я немовляті на честь лікаря, що приймав пологи. Втім, є ще Байрон. Він, звичайно ж, має перевагу наді мною. Ліні доведеться ще не раз родити, — Гайтавер згадує молоде сильне тіло, від якого навіть у родових муках променіло спокоєм і безстрашністю. — Не раз. Не раз і не два. У цьому полягатиме її доля, мета життя. І, сумирно скоряючись долі, порядний рід заселятиме добру землю; із цього міцного лона без поспіху та метушні постануть мати і донька. Але це вже — від Байрона. Бідолаха. Хай навіть змусив мене йти пішки додому".

Пастор входить у домівку. Голиться, скидає нічну сорочку й одягає ту, в якій був учора, чіпляє комірець, в'яже батистову краватку й надіває панаму. Дістається до халупи швидше, ніж звідти додому вранці, хоча й іде лісом, де важче ходити. "Частіше б мені це робити, — розмірковує він, всотуючи пістряве сонячне світло, спеку, вдихаючи правічний живодайний запах землі й лісу, слухаючи гулку тишу. — Не варто було відмовлятися від такої звички. Але, напевно, обидві звички повернуться, хоч прогулюватися — це, звісно, не молитися".

Гайтавер виходить із лісу на далекий від халупи край пасовища. Бачить за хижею гайок, у якому стояв і згорів дім. Звідси не видно обвуглених німих головешок, що колись були дошками та балками. "Бідолашна жінка, — подумки співчуває він. — Нещасна, неплідна жінка. Всього тиждень не дожила до миті, коли на це місце повернулося щастя. Коли щастя й життя повернулися на ці неродючі пропащі землі". І здається йому, що звідусіль видно й чутно привиди родючих ланів, щедрого, життєдайного чорного буття, звучні вигуки плодовитих жінок і голих дітей у пилюці перед дверима. І привид великого дому — гамірливого, гучного, повного дзвінких дитячих голосочків. Підійшовши до халупи, він не стукає. Уже відчиняючи двері, питає — весело й голосно:

— Чи можна лікареві увійти?

У кімнаті лише мати й дитина. Ліна напівсидить, тримаючи немовля біля грудей. Коли Гайтавер входить, вона саме прикриває голі груди простирадлом, дивлячись на двері — не тривожно, але насторожено, на її обличчі вираз щирості й тепла, немовби ось-ось усміхнеться. Цей вираз щезає.

— А я гадала… — каже вона.

— А на кого ви чекали? — рокоче гість. Підходить до ліжка й дивиться на неї, на крихітне зморшкувате червонясте личко сплячої дитини, яке видається визбутим тіла й підвішеним до материнських грудей. Скромно й спокійно вона підтягує простирадло ще вище, а над нею стоїть лисий, худий, з відвислим животом чоловік, і його лице випромінює ласку й тріумф. Ліна дивиться на дитину.

— З ним годі раду дати. Гадаю, вже заснув, кладу його, а він знову пхинькає, знову мушу брати на руки.

— Не можна вам тут залишатись одній, — зауважує священик, окидаючи поглядом кімнату. — А де…

— Місіс Гайнз подалася до міста. Не сказала мені, але знаю, що саме туди. Її чоловік чкурнув, а вона, прокинувшись, запитала мене, де він. Я відповіла, що вийшов, отож місіс Гайнз пішла за ним.

— До міста? Чкурнув? — Спохмурнівши, Гайтавер стишує голос: — Ага.

— Вона його весь день пильнувала. А він її. Це було помітно. Прикидався, що спить. Вона й повірила. І ось після обіду її зморило. Всю ніч очей не зімкнула, по обіді сіла в кріслі й задрімала. Він стежив за нею. Встав тихенько з лежанки, підморгує мені й кривляється. Навшпиньки рушив до дверей, та все моргає мені через плече й пику викривляє. А я ні його не спинила, ні її не розбудила. — Ліна дивиться на Гайтавера широко розплющеними серйозними очима. — Побоялася я. Якось чудно він говорив і дивився на мене. Ніби моргає й міни строїть не для того, щоб я її не будила, а щоб показати, що зі мною буде, якщо не послухаюся. Тому я й налякалася. Полежала з дитиною трохи, а тут і місіс Гайнз на ноги зірвалася. Отоді я втямила, що вона ані гадала спати. Ніби й не спросоння підбігла до чоловікової лежанки, обмацує її, наче не вірить, що він пішов. Стоїть біля ліжка, плеще по укривалі, ніби гадає, що він десь під простирадлом у куточок забився. А тоді на мене подивилася, тільки раз. Не моргала, не кривлялася, та вже краще б таке, ніж цей погляд. І розпитала мене, я сказала все як є, а вона наділа капелюшок і пішла. — Породілля дивиться на священика. — Я рада, що вона пішла. Звісно, не годиться так казати після всього того, що зробила для мене місіс Гайнз. Але…

Гайтавер стоїть над ліжком. Ніби й не бачить її. Понуре лице неначе постаріло років на десять, поки він тут стояв. Або ж стало виглядати, як і належить, а коли він увійшов сюди, було чуже самому собі.

— До міста, — каже він. Його очі оживають, знову бачать. — Що ж, тепер нічого вже не вдієш. Зрештою, люди в місті… розсудливі… знайдеться кілька таких… А чому ви раді, що Гайнзи забралися геть?

Ліна потуплює очі. Водить рукою навколо дитячої голівки, не торкаючись її, — інстинктивний, непотрібний і очевидно несвідомий порух.

— Вона була добра. Більш ніж добра. Дитину брала на руки, щоб я могла відпочити. Сиділа на цьому стільці й увесь час хотіла тримати маленького… Ой, вибачте. Я ж і сісти вас не запросила. — Жінка розглядає гостя, поки він присуває стілець до ліжка й сідає. — Ставила стілець так, щоб мати чоловіка на оці, а він удавав, що спить. — Вона уважно й запитливо дивиться на Гайтавера. — І весь час називала хлопчика Джо. А він зовсім не Джо. Весь час… — Ліна вдивляється Гайтаверу у вічі. В її погляді тепер спантеличеність, допитливість, сумнів. — Місіс Гайнз все говорила про… Щось вона плутає. Я й сама не раз плутала, наслухавшись її… Хоч-не-хоч, а слухаєш… — Її очі й слова немовби щось намацують, шукають навмання.

— Плутає?

— Весь час каже про дитину, що її батько — це… той, що в тюрмі, той містер Крістмас. Одно товче, а мені вже світ обертом іде… Я вже не витримувала… Часом і мені микитилося. Здавалося, що батько — це містер… містер Крістмас… — Ліна спостерігає за співрозмовником. Здається, що ця мова коштує їй великих зусиль. — Та я ж знаю, що воно не так. Знаю, що це дурниці. Все через те, що вона знай торочить, а я ще, видно, не оклигала як слід, ото й сама беру собі дурне в голову. Боюся…

— Чого саме?

— Не подобається мені, що я плутаю. Боюся, що вона мене геть з пантелику зіб'є. Без вороття. Як кажуть, скосиш очі на свого носа, то так воно вже й зостане… — Ліна відводить очі. Не ворушиться. Відчуває на собі його погляд.

— Ви сказали, що хлопчика звати не Джо. А як?

Якусь мить вона не дивиться на співрозмовника. Тоді зводить очі. І відповідає — надто вже поспішно й недбало:

— Я ще не назвала його.

І він знає чому. Немовби допіру зараз розгледів її, відколи увійшов. Зауважує, що Ліна недавно причесалася, освіжила обличчя, помічає сяк-так заховані під простирадлом гребінь і осколок дзеркала, немовби похапцем засунуті туди при появі Гайтавера.

— Увійшовши, я помітив, що ви когось чекаєте. Не мене. А кого?

Вона не відводить погляду. На лиці не помітно ні простодушності, ні облудності. Як і спокою та погідності.

— Я? Чекала?

— Чи не Байрона Банча? — Вона досі не відвела погляду. Гайтаверове лице серйозне, тверде й ласкаве. Однак позначене безжальністю, яку Ліна помічала в багатьох добрих людей, переважно чоловіків. Нахилившись, він кладе долоню на її руку, що підтримує дитяче тільце. — Байрон добра людина.

— Так, я це знаю не гірш від інших. Може, навіть краще.

— І ви добра жінка. Будете такою. Я не хотів сказати…

— Розумію, — каже вона.

— Та ні. Не те. Це неважливо. Це поки що не має значення. Все залежить від того, як ви згодом поведетеся. З собою. З іншими людьми. — Гайтавер дивиться на Ліну, вона не потуплює очей. — Відпустіть його.