Світло в серпні - Сторінка 69

Допускав шлюб, бо викладачі були переважно жонаті. Але сприймав його не як освячену й живу тілесну близькість мужчини і жінки, а як мертву модель, накинуту живим людям: дві тіні, сковані тінню ланцюга. Гайтавер звикся з таким, бо виростав поруч духа. А тут увечері вона повела мову — несподівано й різко. Він не здивувався, коли нарешті втямив, щó вона розуміє під втечею від свого теперішнього життя. Був надто простодушний.

— Втеча? — спитав він. — Від чого?

— Від цього! — відрубала вона. Вперше він побачив її лице живим, маскою, за якою крилися пожадання і ненависть. Спотворене, осліпле, одуріле від пристрасті. Не тупе, просто засліплене, безрозсудне, відчайдушне. — Від усього! Усього! Усього!

Він не здивувався. Відразу вирішив, що вона має слушність, а сам він нічогісінько не розуміє. Відразу виснував, що його уявлення про семінарію було від самого початку фальшивим. Не зовсім фальшивим — радше помилковим, неточним. Мабуть, Гайтавер і сам уже в ньому сумнівався, тільки досі цього не усвідомлював. Напевно, тому й не признався старшим, чому він мусить поїхати до Джефферсона. Їй же він ще рік тому пояснив, чому хоче й повинен туди потрапити і що має намір витлумачити все старшим. Вона дивилася на нього такими очима, яких він ще не бачив.

— Гадаєш, — спитав він, — мене не пустять? Не скерують туди? Що вважатимуть таке недостатньою підставою?

— Звичайно, так і вважатимуть, — відповіла вона.

— Але чому? Це ж бо правда. Може, й дурна. Але правда. Навіщо ж тоді церква, як не для того, щоб допомагати дурням, що хочуть правди? І чому б їм мене не пустити?

— Будь я ними, то сама б тебе не пустила, якби ти подав таку причину.

— Ага, — сказав він. — Розумію. — Та насправді не розумів, хоча вважав, що вона має рацію, а він міг досі помилятися. Отож коли за рік вона раптом заговорила про втечу й одруження в одних і тих самих словах, він не здивувався й не образився. Тільки спокійно виснував: "Значить, так виглядає кохання. Розумію. Я й щодо цього помилявся", — думаючи, як думав раніше й думатиме згодом, як може подумати кожен: до чого ж помилковою виявиться щонайглибша книга, якщо її застосувати в житті…

Гайтавер докорінно змінився. Вони вирішили побратися. Тепер він розумів, що з самого початку бачив цей гарячковий розрахунок у її очах. "Мабуть, слушно поміщають кохання в книжки, — спокійно розмірковував він. — Либонь, деінде воно не протриває".

У її очах і досі палала гарячка, але тепер, коли складено плани й призначено день, вона трохи вляглася, переважав розрахунок. Тепер наречені балакали про його рукоположення в духовний сан, про те, як домогтися виклику до Джефферсона. "Нам треба негайно взятися до справи", — сказала вона. Він відповів, що взявся до справи ще чотирирічним. Напевно, пожартував, злегковажив. Вона відкинула ці слова, запальна й водночас стримана, глуха до гумору, пропустила почуте повз вуха й заговорила, ніби сама з собою, про людей, яких треба буде побачити, улестити чи налякати, розгорнула перед нареченим цілу кампанію приниження й інтриг. Той слухав. Навіть легка усмішка, химерна, глузлива, а може, й розпачлива, не зійшла з його обличчя. "Так. Так. Ясно. Розумію, — вступав він їй у річ, немовби казав: — Так. Розумію. Тепер тямлю. Ось так і роблять, так і домагаються свого. Такі правила. Тепер я розумію".

Коли демагогія, приниження, дрібна брехня відбилися в церковній ієрархії луною іншої дрібної брехні, а тоді й погроз у вигляді запитів та рекомендацій, коли нарешті дали скерування до Джефферсона, Гайтавер спершу й забув, як вдалося цього домогтися. І не згадував, поки не облаштувався в Джефферсоні, і вже в усякому разі не спадало це йому на гадку, коли наостанку подорожі поїзд мчав його до мети життя, — краями, схожими на ті, де він народився. Але ці виглядали інакше, хоча він знав, що різниця зовсім не по той бік вагонного вікна, до якого він по-дитячому майже притисся лобом, та й на обличчі дружини, що сиділа поруч, був вираз, крім звичної пожадливості та відчаю, ще й чогось схожого на зацікавленість. Вони взяли шлюб менш як півроку тому, зразу після закінчення семінарії. Відтоді він ні разу не помітив неприхованого відчаю на її обличчі. Але й пристрасті теж не помічав. І вкотре думав, спокійно, не дуже дивуючись і, мабуть, не ображаючись: "Розумію. Ось який він, шлюб. Так. Тепер тямлю".

Поїзд мчав. Подавшись до вікна, споглядаючи краєвид, що втікав назад, Гайтавер жваво говорив, по-дитячому щасливий:

— Віддавна я міг поїхати до Джефферсона, будь-коли. Але не поїхав, хоч мав змогу коли хоч це зробити. Знаєш, є різниця між випадковістю в мирний час і на війні. Випадковість на війні? Ет, вона залежала од відчайдушності. Жменька солдатів (він не був офіцером; гадаю, мій батько і стара Сінті сходилися тільки в одному: він не носив шаблі, не вимахував нею, коли скакав попереду всіх) із жорстокою хлоп'ячою легковажністю затіяла таку хвацьку витівку, якої не сподівалися навіть супротивники, що ось уже чотири роки воювали з ними. Проїхати сто миль місцевістю, де в кожному гайку, кожному сільці бівуакують янкі, й увірватися в місто… я знаю вулицю, якою вони в'їхали й виїхали. Ніколи не бачив її, але достеменно знаю, яка вона з вигляду. Точно знаю, як на цій вулиці виглядатиме будинок, котрий ми придбаємо й будемо в ньому жити. Це буде не одразу. Спершу нам доведеться мешкати в пастораті. Але скоро, як тільки вдасться, ми визирнемо у вікно своєї оселі й побачимо цю вулицю і, мабуть, навіть сліди копит, а то й обриси людей та коней у повітрі, адже буде те саме, що й колись, хай навіть зникла та пилюка, те болото… Голодні, схудлі, з криком підпалюють склади запасів, дбайливо заготованих на цілу кампанію, й скачуть геть. Жодного грабунку, не лакомляться навіть на взуття та тютюн. Кажу тобі, ці люди не шукали здобичі та слави, то були хлопчаки, підхоплені могутньою хвилею відчайдушного життя. Хлопчаки. Тільки тому. Це чудово. Прислухайся. Спробуй побачити. Це ж прекрасний образ вічної юності й чистої пристрасті, яка створює героїв. Вона виводить діяння героїв на грань можливого, тому й не дивно, що ці діяння спалахують час від часу, як полум'я пострілів у пороховому диму, що їхнє конання стає тисячоустим поголосом, перш ніж вони спустять дух, бо інакше парадоксальна правда поглумиться сама з себе. Ось що мені оповідала Сінті. І я вірю. Я знаю. Надто воно чудове, щоб засумніватися. Надто прекрасне, надто просте, щоб це міг придумати білий. Таке зумів би тільки негр. Та якщо Сінті й придумала, я все одно вірю. Бо навіть факт не встоїть перед таким. Не знаю, чи заблукав ескадрон діда, чи ні. Гадаю, що ні. Гадаю, вони зробили це навмисно, як шмаркачі, що підпалили хлів ворога, не взявши навіть дранки з даху, засуву з дверей, і, втікаючи, спиняються, щоб украсти кілька яблук у сусіда-друга. Не забудь, вони були голодні. Недоїдали три роки. Либонь, уже й звикли до цього. Так чи сяк, а вони пустили з димом тонни провіанту, амуніції, тютюну та спиртного, не взявши нічого, хоча й не було наказу не грабувати, і тепер повертаються на тлі заціпеніння, на тлі полум'я; само небо, мабуть, охопив вогонь. Виразно бачиш і чуєш волання, постріли, крики тріумфу й жаху, тупіт копит; дерева височіють проти червоної заграви, немовби теж заціпеніли з жаху, гострі фронтони будинків — як зазубрений край підірваної землі. А тепер тут тісно, ти відчуваєш, чуєш у пітьмі, як осаджують коней, брязкають зброєю, гучно шепочуть, важко дихають, подають тріумфальні кличі, а ззаду галопують вояки на сигнал горнів. Треба відчути, почути це, а тоді й побачиш. Побачиш, ще перед тим як лусне постріл, у короткому червоному спалаху розширені очі, роздуті ніздрі, задерті морди змилених коней, блиск металу, білі, змарнілі обличчя живих опудал, які забули, коли востаннє наїдалися; напевно, дехто вже спішився, напевно хтось уже заліз у курник. Все це ти бачиш ще до того, як пролунає постріл із дробовика, — а тоді знову чорнота. Всього один постріл. "І, звичайно, він таки потрапив під дріб, — казала Сінті. — Курей крав. Дорослий чоловік, оженив сина, пішов на війну вбивати янкі, а його вбили в курнику, зі жмутом пір'я у жмені. Курей крав". — Його голос був дзвінкий, по-дитячому захоплений. Жінка вже схопила його за руку.

— Цс-с-с! Цс-с-с! На тебе люди дивляться!

Та він, видно, не почув. Його худе нездорове лице, очі, здавалося, відсвічували якоюсь загравою.

— Ото ж то. Вони не знали, хто вистрелив. І ніколи не дізналися. Навіть не постаралися з'ясувати. Це могла бути жінка, цілком можливо — дружина конфедератського солдата. Я б хотів, щоб так було. Добре, щоб так і було. Кожного солдата може вбити ворог — у розпалі битви, зброєю, яку благословили повелителі й законодавці війни. Може вбити жінка у спальні. Тільки не дробовиком — пукавкою, з якої хіба що качок стріляти, тільки не в курнику. Тож чи варто дивуватися, що цей світ заселений переважно мерцями? Звичайно, коли Бог дивиться на їхніх нащадків, то Він не проти поділитися з ними Своїм власним.

— Тихше. Цс-с-с! На нас дивляться!

Поїзд сповільнював хід перед містом. За вікном пропливало тьмяне, похмуре передмістя. Він досі дивився у вікно — худий, трохи неохайний чоловік, який ще ніс на собі непотьмянілий відсвіт свого покликання, призначення, тихо огортаючи, оповиваючи й остерігаючи своє нетерпляче серце, й спокійно розмірковував, що, безперечно, рай має в собі трохи барв і форм села, пагорба і дому, про які побожна людина каже: "Це моє рідне". Поїзд зупинився. Повільно йдеш проходом, раз у раз зупиняючись, щоб глянути у вікно, тоді виходиш назустріч поважним, добропорядним, розсудливим лицям. Перешіптування, уривки фраз, голоси люб'язні, наразі ще утримуються від оцінки, ще не дають її і (скажімо так) ладні засуджувати. "Я допустив це, — роздумує тепер Гайтавер. — Мабуть, і прийняв. Але, напевно, це все, що я вчинив, прости мені, Боже". Майже зникла в мороку земля. Майже настала ніч. Спотворена бандажем голова визбута об'єму й густини. Нерухома, неначе підвішена понад парою блідих ляпок — рук, що спочивають на рамі відчиненого вікна. Він подається вперед. Уже відчуває, що ось-ось доторкнуться одна до одної дві миті.