Світло в серпні - Сторінка 66

Ґрімм увіпхнув пістолета в кобуру, відштовхнув хлопця й скочив на велосипед, ні на мить не спинившись.

На велосипеді не було ні дзвінка, ні ріжка. Та люди якось відчували, що Персі їде, й розступалися. І тут, здавалося, йому допомагали певність, сліпа, непорушна віра в непомильність і правильність своїх дій. Догнавши помічника, що досі біг, він сповільнив їзду. Помічник повернув до нього спітніле обличчя з роззявленим від бігу та крику ротом.

— Він звернув! — заволав помічник. — У цей перевулок біля…

— Я знаю, — відповів Ґрімм. — Він у кайданках?

— Так! — крикнув помічник. Велосипед рвонув уперед.

"Отже, він не може прудко бігти, — подумав Ґрімм. — Невдовзі муситиме забитися в якийсь сховок. Чи принаймні забратися з відкритого простору". Він стрімко звернув у провулок між двома будинками, де з одного боку стояв дощаний паркан. У цей час уперше завила сирена, її протяжний гук помалу наростав і нарешті дійшов до вершини, поза межами слуху — беззвучним дрижанням, відчутним тільки на дотик. Переслідувач котився далі, міркуючи швидко, логічно, з якоюсь лютою стриманою радістю. "Найперше втікач захоче забратися з видноти", — думав він, роздивляючись навколо. З одного боку був відкритий простір, з другого стояв паркан заввишки понад метр вісімдесят. Він закінчувався дерев'яними воротами, за якими розлягалося пасовище, а далі пробігав глибокий рів — межа міста. Верхівки високих дерев, вирослих на дні, ледве виднілися над землею. Там, у рові, міг сховатися й розгорнутися цілий полк. "Ага", — сказав уголос Ґрімм. Не спиняючись і не сповільнюючись, розвернувся й помчав провулком назад, до вулиці, яку щойно покинув. Виття сирени тепер завмирало, знижувалося до меж чутності. Пригальмувавши й повернувши на вулицю, він угледів автомобіль і людей, що бігли. Хоч і крутив щосили педалі, та машина наздогнала його, люди вихилилися з неї й крикнули в Ґріммове застигле, націлене вперед обличчя: "Залізьте сюди! Сюди!" Він не відповів. Не глянув на них. Машина промчала повз нього, сповільнюючи хід, і тепер Ґрімм знову обігнав її своїм прудким, рівномірним і безгучним ходом. Машина знову прискорила їзду й наздогнала його, люди вихилились і дивилися вперед. Він теж їхав швидко, мовчки, із стрімкою легкістю привида, невблаганно й неухильно, як ідол Джаггернаут, як сама Доля. Позаду знову завила сирена. Коли люди в машині озирнулися, то вже не побачили Персі.

На повному ходу він повернув на іншу вулицю. Його спокійний закам'янілий вид досі світився радістю виконаного бажання, понурою й відчайдушною. Ця вуличка була більш вибоїста, ніж попередня, й пролягала глибше. Вона вивела на голий пагорб, де переслідувач зіскочив із велосипеда, який ще котився, падаючи на бік. Звідси було видно всю, як на долоні, улоговину на міській околиці. Вигляд трохи затуляли дві-три негритянські халупи, що рядком стояли на самому краю. Ґрімм завмер, нерухомий, самотній і зловісний, як прикордонний стовп. Ззаду, в місті, знову стало стихати виття сирени.

І тут він зауважив Крістмаса — маленьку постать вдалині, яка, зімкнувши руки, вибралася з рову. Ґрімм побачив, як блиснули втікачеві руки, немов спалах геліографа, коли сонячне проміння відбилося від кайданків. Здавалося, що навіть звідти чути важкий подих людини, яка й тепер не була вільною. І ось крихітна фігурка знову пустилася бігти й зникла за найближчою негритянською хижею.

Ґрімм теж побіг. Побіг прудко, але без поспіху та натуги. Не було також мстивості, люті, обурення. Крістмас сам це побачив. Бо якусь мить вони були майже віч-на-віч. Це сталося, коли Ґрімм на бігу звернув за ріг халупи. У цю мить Крістмас, наче за помахом чарівної палички, вискочив із заднього вікна, і сковані, зведені вгору руки засяяли, наче охоплені вогнем. Мить вони видивлялися один на одного. Перший — ще присідаючи після стрибка, другий — ще бігцем. А перед тим як Ґрімма з розгону занесло за ріг, він помітив, що Крістмас має важкого нікельованого пістолета. Ґрімм різко крутнувся і, витягаючи свою автоматичну зброю, кинувся за наступний ріг.

Думка бігла швидко, спокійно, з тою самою тихою радістю: "Він може вибрати одне з двох. Або спробувати знову добратися до рову, або ухилятися від мене, бігати навколо дому, аж поки один із нас дістане кулю. І цей рів — по його бік халупи". Ґрімм вирішив діяти негайно. Щодуху побіг за ріг, з-за якого тільки-но вигулькнув. Повівся так, ніби був під захистом магії чи Божого промислу або ж наперед знав, що Крістмас не стане там ждати з пістолетом. Не спиняючись, оббіг наступний ріг.

Тепер він був біля рову. На півкроці спинився й завмер. Над тупим холодним неоковирним пістолетом його обличчя променіло ясним неземним світлом, як у янголів на церковних вітражах. Не постоявши й миті, знову рушив, так само спритно й рвучко, по-сліпому скоряючись якомусь Гравцеві, що пересував його на Шахівниці. Ґрімм побіг до рову. Почав був спускатися крутосхилом, та завадили кущі. Вхопившись за них, обернувся й побачив, що між землею й підлогою халупи — більш як півметровий просвіт. Раніше, поспішаючи, не помітив цього. А тепер зрозумів, що Крістмас має перевагу. Що весь час стежив за ногами переслідувача під домом. "Молодець", — сказав Персі.

Його трохи протягло схилом, перш ніж вдалося зупинитися й знову подертися вгору. Здавалося, що Ґрімм невтомний, створений не з плоті й крови, немовби Гравець, що рухав ним, як пішаком, додавав йому духу. Не затримуючись, на тому ж пориві, який виніс Ґрімма з рову, він уже біг далі. Оббіг халупу саме вчасно, щоб устигнути вгледіти, як Крістмас за якихось триста кроків звідси перескочив через огорожу. Переслідувач не стріляв, бо втікач кинувся бігти через садок просто до будинку. На бігу Ґрімм побачив, що Крістмас стрибнув на задні сходи й ускочив у дім. "Ага, — сказав Ґрімм. — Це ж оселя пастора. Оселя Гайтавера". Не сповільнившись, він обминув дім і побіг до вулиці. Машина, яка обігнала його й загубила, тепер повернулася й була там, де їй належало бути, там, де побажав Гравець. Без жодної Ґріммової команди вона спинилася, з неї вийшло троє. Не сказавши ні слова, Персі обернувся й кинувся через подвір'я до будиночка, де жив самотою зганьблений священик, і ці троє увірвались услід у передпокій і зупинилися, принісши з собою в затхлий келійний присмерк дещицю сонячного сяйва, жорстокого, літнього, покинутого на просторі.

Ця безсоромна жорстокість променіла, пройнявши їх. Осяяні нею, немовби з-під німбів жаріли їхні лиця, коли ці люди нахилилися над Гайтавером, обличчям якого текла кров, і звели його на ноги в передпокої, де перед тим священика звалив ударом на підлогу Крістмас, вбігши в житло, звівши озброєні сковані руки, повні сліпучого сяйва, як блискавиці у мстивого розлюченого бога, що вершить суд. Непрохані гості підтримували господаря попід пахви.

— У котрій кімнаті? — спитав Ґрімм, трусячи його. — В котрій він кімнаті, старий?

— Панове! — сказав Гайтавер. І гукнув: — Люди! Люди!

— У котрій він кімнаті, старигане?! — гаркнув Ґрімм.

Переслідувачі підтримували пастора. У темному передпокої, після осоння він, із лисою головою, з великим блідим обличчям, залитим кров'ю, теж був жахливий.

— Люди! — гукнув він. — Вислухайте мене. Він був тут цієї ночі. Був зі мною в ніч убивства. Богові присягаюся…

— Ісусе Христе! — крикнув Ґрімм чистим гнівним голосом, як у молодого проповідника. — Невже ж усі попи та старі діви в Джефферсоні позаголювали задки перед отим жовтопузим курвим сином? — І, відштовхнувши старого, метнувся далі.

Здавалося, він тільки й чекав, коли його скерує Гравець, бо з тою ж непомильною певністю відразу побіг на кухню, до дверей, вистреливши мало не раніше, ніж побачив перекинутий на бік стіл, за яким у кутку скулився втікач, і на ребрі стільниці — сяючі, блискучі руки. Ґрімм випустив у стіл усі кулі з магазина, і згодом хтось показав, що ці п'ять пробоїв можна накрити складеним носовичком.

Але Гравець ще не закінчив свого. Підійшовши до кухонних дверей, інші побачили, що стіл відсунуто набік, а Ґрімм схилився над тілом. Наблизившись, щоб подивитись, у чому річ, зауважили, що жертва ще жива, а коли побачили, що робить їхній верховода, один із них придушено зойкнув, заточився на стіну й почав блювати. Тоді й Ґрімм відскочив назад і жбурнув через плече закривавлений м'ясницький ніж.

— Тепер ти навіть у пеклі не чіплятимешся до білих жінок, — сказав він.

Та чоловік на підлозі й не поворухнувся. Лежав, у розплющених очах не було нічого, крім ознаки притомності, і тільки на вустах залягла якась тінь. Довго дивився на цих людей мирними, бездонними й нестерпними очима. Тоді його обличчя й тіло ніби осіли, розвалилися зсередини, а з розпанаханих на стегнах і в паху штанів хлинула на волю, як полегке зітхання, чорна кров. Вивільнилася з блідого тіла, як сніп іскор із ракети в небі. У цьому чорному вибухові людина злетіла, щоб вічно ширяти в їхній пам'яті. Хоч у яких мирних долинах, хоч край яких тихих та обнадійливих струмків старості, хоч у яких дзеркальних лицях дітей бачитимуть вони давнє лихо й нову надію, та їм не забути цього обличчя. Зостанеться з ними, задумливе, спокійне, незворушне, непідвладне старінню, не дуже грізне, але само з себе ясне, само з себе тріумфальне. І знову з міста, трохи приглушене стінами будинку, долинуло виття сирени, здійнялось у неймовірному крещендо і щезло за межею слуху.

Розділ 20

Уже згасає останнє мідне світло присмерку, вже спорожніла й приготувалася до сну вулиця за низенькими кленами та вивіскою, обрамлена, немов сцена, вікнами кабінету.

Гайтавер пам'ятає, як замолоду, коли він після семінарії приїхав до Джефферсона, це присмеркове світло видавалося майже чутним, неначе дедалі тихший жовтий відголосок труб, що перероджується в тишу й чекання, звідки невдовзі вони постануть. Ще не змовкали труби, а йому вже здавалося, що в повітрі зароджується грім, не гучніший від шепоту чи поголоски.

Нікому про це він не казав. Навіть їй. Навіть у той час, коли ночами вони кохалися, коли ще не прийшли сором і відчуження, коли вона знала, а згодом — у відчуженні, каятті, до яких долучився розпач — ще не встигла забути, навіщо він сидить біля цього вікна й чекає ночі, нічної миті.