Світло в серпні - Сторінка 72

Вони ні разу не назвали імені цього втікача. І не знали, куди він тягу дав. І я зрозумів: за те, що не знають, годі звинувачувати того парубійка. Це я швидко втямив. Бо чую, що цей попутник каже жінці: мовляв, ось так вони можуть пересідати з машини на машину, переїздити із штату в штат до кінця днів своїх і не знайти слідів цього вітрогона, а вона сидить на колоді, тримає дитину на руках та й слухає — тихо й увічливо, як кам'яна, і ніяк її зрушити чи переконати. Бурмочу собі під ніс: "Еге, хлопче, те, що вона їхала у мене в кабіні, а ти ззаду з кузова ноги назовні звісив, то так, мабуть, у вас віддавна повелося". Але я їм нічого не сказав. Тільки лежав, а вони говорили, тобто він говорив, негучно. Про одруження навіть не обмовився. Але ж чую, що власне цю річ на думці має, а жінка слухає спокійно й мирно, начебто вже не раз це чула і знає, що не потребує навіть відповідати йому "так" чи "ні". І підсміхається, злегка так. Ось тільки він цього не бачив.

А тоді він здався. Підвівся з колоди та й пішов геть. Але я бачив його обличчя, коли чоловік відвернувся, і видно було, що він аж ніяк не зневірився. Попросту знав, що дає їй останню можливість, і сам себе довів до такого відчаю, що готовий усім ризикнути. Я хотів був сказати йому: тепер ти наважився на те, що треба було зробити на самому початку. Але, мабуть, він свою гадку мав. Так чи сяк, а відійшов у темряву й покинув цю жінку. Вона сидить, трохи потупившись, і все ще всміхається. Навіть не глянула йому вслід. Либонь, розуміла, що чоловік пішов побути на самоті й добряче налаштуватися на те, що вона, можливо, з самого початку могла б йому сама порадити, та тільки не словами. Жінці таке не личить, навіть такій, що розпочала сімейне життя у суботу ввечері.

Але я не певен, що саме в цьому була річ. Може, їй час і місце не підійшли, вже й не кажу, що свічку було кому тримати. За якийсь час вона встала й глянула на мене, а я не ворушуся. То й пішла, залізла в машину, й за хвилину-другу чую, що перестала вовтузитися. Отже, спати налаштувалася. А я лежу, сон мене не бере й довго не брав. І знаю, що мій попутник десь поблизу нипає і, либонь, чекає, поки багаття вигасне, поки я міцно засну. І справді, якраз тоді, коли вогонь погас, я почув, що крадеться тихо, як кіт, стає наді мною, придивляється та прислухається, А я — ні звуку, хіба що, може, хропнув для нього раз чи двічі. Так чи сяк, подався він до машини, і йде так, ніби по яйцях ступає, а я лежу, дивлюся на нього й бубоню: "Приятелю, якби ти зробив це минулої ночі, ти б тепер був за шістдесят миль далі на південь, це вже напевно. А якби позаминулої, то я вас обох взагалі б не побачив". І тоді я трохи занепокоївся. Не боявся, що він зробить із нею таке, чого вона не хоче. Переймався за цього чоловічка. Ото ж то. Я й знати не знав, що робитиму, якщо вона раптом зарепетує. Був певен, що вона кричатиме, і якби я тоді зірвався й побіг до машини, то відстрашив би його, а якби не побіг, то він здогадався б, що я не спав і підглядав за ним, а таке його ще дужче відстрашило б. Та тільки не варто мені було турбуватися про це. Я міг би зразу про все здогадатись, щойно кинув на них оком.

"Гадаю, ти не бачив причини турбуватися, бо знав уже наперед, як у такому разі вона поведеться", — зауважила жінка.

"Атож, — відповів чоловік. — Я не хотів, щоб ти сама про це здогадалася. Так-так. А я вважав, що цього разу добре замів сліди".

"Гаразд, кажи далі. Що сталося?"

"А що, по-твоєму, може статися з такою міцною, дужою дівкою, якщо її не попередили, що це саме він, а той нещасний мужчинка вже виглядав так, ніби ось-ось заплаче, як іще одна дитина?Чоловік снує оповідь:

"Не було жодного крику. Нічого не було. Я спостеріг, що він помалу й тихо заліз у машину, зник, і якийсь час — можна було помалу порахувати до п'ятнадцяти — там нічого не діялося. А тоді я почув якийсь вигук здивування, ніби вона, прокинувшись, просто здивувалася й трохи нагнівалася, але зовсім не злякалася, і негучно каже:

— Фе, пане Банч. Вам не соромно? Ви ж і дитину могли розбудити. — І він спустився з кузова через задні двері. Не швидко, та й ніби не своїми ногами. Щоб мені луснути, якщо вона не взяла його попід пахви й не поставила на землю, як ото шестирічну дитину. І каже: — Йдіть-но, ляжте і виспіться. Завтра нам знову далека дорога.

А мені й глянути на нього соромно, дати знати, що хтось бачив і чув, як усе було. Слово честі, мені хотілося разом із ним у якусь нору забитися. Таки хотілося. А він стояв там, де вона поставила його на землю. Вогнище уже майже догоріло, і я ледве бачив постать. Знаю, як я стояв би й почувався, якби був ним. Опустив би голову й чекав би, поки Суддя звелить: "Заберіть його геть і якнайскоріше повісьте". Але я нічичирк, і за якусь хвилину чую — пішов. У кущах затріщало, ніби він кинувся наосліп у ліс. Коли розвиднілося, він не повернувся.

Що ж, я нічого на те не сказав. Не знав, що тут говорити. Я таки сподівався, що він покажеться, вийде з кущів, хай навіть сором пече. Розпалив я багаття й почав сніданок готувати, а за якийсь час чую, що вона злазить із кузова. Я не оглядаюсь, але відчуваю, що стоїть так, ніби розпізнати хоче з вогнища та мого покривала, тут він чи ні. Я мовчу, й вона не обзивається. Я вже маю на думці зібратися й поїхати. Та, думаю собі, не годиться покинути її саму посеред дороги. Але що скаже моя жінка, дізнавшись, що я мандрую з гарненькою селючкою та тритижневим малюком, хай навіть та й стверджує, що розшукує свого чоловіка? Чи то пак уже обох чоловіків. Отже, ми перекусили, і я кажу:

— Мені далека дорога, пора рушати. — А вона ні пари з уст. Глянув я на неї і бачу, що на лиці така спокійна й погідна, ніби нічого й не сталося. Щоб мені луснути, якщо вона хоча б здивувалася чи ще що. Я ні в сих ні в тих, не знаю, що з нею робити, а вона вже й речі спакувала, кузов гілкою вимела, склала покривало й засунула в цю картонну валізу, щоб за подушку правило біля заднього борту. І міркую собі: "Не дивно, що ти даєш собі раду. Коли від тебе втікають, ти просто підбираєш те, що вони залишили, й далі йдеш".

— Я, мабуть, так і поїду, сидітиму ззаду, — каже вона.

— Дитині тут буде незручно, — перечу їй.

— Я її на руках триматиму, — каже.

— Воля ваша, — згоджуюся на те. Поїхали ми, а я вихилився із віконця й дивлюся назад, сподіваюся, що він вигулькне, поки до повороту доїду. Та ні, як у воду канув. Ходять чутки про одного типа, що зловили на станції з чужою дитиною. А я і з чужою дитиною, і з чужою жінкою на додаток, та ще увижається мені, що в кожній машині, яка обганяє мою, повно чужих чоловіків та жінок, вже й не кажу про шерифів. Ми вже доїжджали до кордону з Теннессі, й я надумав: або попалю цей новий мотор, або доберуся-таки до міста, доволі великого, щоб у ньому було жіноче доброчинне товариство, куди я її й віддам. Раз у раз оглядаюся, сподіваюся, що, може, він пустився пішки цією дорогою, й бачу, як вона сидить, незрушна, ніби церква, й тримає малюка так, щоб і ссати міг, і на вибоїнах не вигойдувався. Таких не подужаєш", — сміється мебляр, лежачи в ліжку. — "Еге ж бо. Хай мені абищо, коли хтось таких подужає".

"І що тоді? Що вона потім зробила?"

"Нічого. Сидить собі любенько, їде й розглядає дорогу, дерева, поля та телефонні стовпи так, наче ніколи цього не бачила. І цього чоловіка не зауважила, аж поки він сам до задніх дверей підійшов. І не мусила. Все, що їй належало, — це чекати. І вона це знала".

"Його чекати?"

"Авжеж. Він стояв на узбіччі, коли ми виїхали за поворот. Стоїть там, засоромлений чи не засоромлений, як ото побитий пес, а водночас рішучий і спокійний, немовби налаштувався піти на останню відчайдушну спробу, використати останню можливість і знає, що вже не доведеться отак налаштовуватися. На мене він і не глянув. Я тільки загальмував, а він уже біжить до задніх дверей, де жінка сидить. Обійшов кузов і став там, а вона хоч би тобі здивувалася.

— Я задалеко зайшов, — каже він. — І хай мене грім уб'є, якщо я тепер відступлю. — Жінка ж дивиться на нього так, ніби знала наперед, що так буде, ще тоді, коли він сам про таке й не гадав, і свідома того, що хай там як поведеться цей чоловік, але вчинить це не зі злого серця.

— А ніхто вам і не казав відступати, — відказує вона".

Чоловік заходиться сміхом, лежачи в постелі.

"Ото ж бо й воно. Жінку не перепреш. Знаєш, до чого я додумався? Гадаю, що вона просто подорожувала. Як на мене, вона й не гадала знайти того, кого шукала. Здається, що ніколи їй таке й на думку не спадало, ось тільки Банчеві вона в цьому ще не призналася. Мабуть, уперше в житті так далеко від дому опинилася, що до ночі годі повернутися. І щасливо в таку далечінь доїхала, бо люди їй допомагали, дбали про неї. По-моєму, вона вирішила трохи помандрувати по світах і надивитися на них, бо ж знала, що вже як осяде на місці, то це буде назавжди. Ось до чого я додумався. Сидить вона ззаду у вантажівці поряд із ним, і малий при ній не перестає їсти. Так і снідав десять миль поспіль, як ото у вагоні-ресторані, а вона все дивиться, як назад відбігають паркани та телефонні стовпи, неначе на цирковий парад милується. За якийсь час кажу їй:

— Ось і Солсбері.

— Що кажете? — питає.

— Солсбері. Теннессі, — повторюю. Озираюся й бачу її обличчя. Вона вже ніби налаштувалася й чекає, поки її здивують, причому знає наперед, що це буде приємна несподіванка. І справді так сталося, їй це сподобалося. Бо сказала:

— Ого-го. Куди тільки людину може занести. Ще двох місяців не минуло, відколи ми з Алабами вийшли, а тут уже й Теннессі".

Вступна промова з нагоди вручення Нобелівської премії

Я вважаю, що цю винагороду призначено не мені, як людині, а моїй праці — праці всього життя в поті чола і в духовних муках, праці не для слави і тим паче не для корисливості, але для того, щоб створити з борінь людського духу щось таке, чого раніш не існувало. Отож цю винагороду дано мені тільки на збереження. Не важко буде знайти застосування для грошової її частини, яке відповідало б меті і значенню цією премії.[1] Але мені хотілося б, щоб незгірше застосування знайшла і ця хвилина. Тому я скористаюся цією врочистістю як трибуною, з якої мене можуть почути юнаки й дівчата, які присвятили себе такій самій виснажливій болісній праці і серед яких уже є той, хто колись стоятиме ось тут, де зараз стою я.

Трагедія нашого часу — це загальний всеохоплюючий фізичний страх, так довго стримуваний, що вже майже нестерпний.