Свята Йоанна - Сторінка 17

Ти командуєш королівською армією. Я твій солдат.

ПАЖ (дивиться на річку). Човни відстали і на повну йдуть угору по річці.

ДЮНУА (підводиться). Тепер — на форти. Ти кинула мені виклик: чи стане мені мужності піти за тобою. Чи стане тобі мужності повести нас?

ЙОАННА (починає плакати і, обіймаючи Дюнуа, цілує в обидві щоки). Дюнуа, мій дорогий товаришу по зброї, допоможіть мені. Мої очі засліплені слізьми. Допоможіть мені стати на драбину і скажіть: "Уперед, Йоанно".

ДЮНУА (тягнучи її за собою). Не хвилюйся за сльози, головне, щоб ти могла бачити спалахи гвинтівок.

ЙОАННА (в пориві хоробрості). Ох!

ДЮНУА (тягнучи її за собою). За Бога і св. Діонісія!

ПАЖ (пронизливо кричить). Діва! Діва! Господь і Діва! Ура-а-а! (Він хапає щит і спис та вистрибує за ними, несамовитий від щастя).

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Намет в англійському таборі. Англійський КАПЕЛАН, п'ятдесятьох років, з товстою шиєю, сидить на стільці за столом, зосереджений на письмі. З іншого боку столу в гарному кріслі сидить імпозантний ДВОРЯНИН, років сорока шістьох, гортаючи розписані орнаментами сторінки Часослову. ДВОРЯНИН із насолодою продовжує своє заняття, в той час як КАПЕЛАН пихтить над роботою, ледь стримуючи роздратування. Ліворуч від ДВОРЯНИНА стоїть незайняте шкіряне крісло. Стіл — праворуч від нього.

ДВОРЯНИН. Ось що я називаю справжньою майстерністю. Ніщо на світі не може зрівнятися з цією прекрасною книгою, з рівнесенькими колонками, так охайно виведеними яскравим чорнилом, із гарними орнаментами, з такими детальними ілюстраціями. А в наш час замість того, щоб розглядати книги, люди читають їх. Тепер книжкою можуть назвати навіть ті замовлення бекону і висівок, що ти зараз шкробаєш.

КАПЕЛАН. Мушу сказати, сер, ви занадто безтурботні як для нашого становища. Занадто безтурботні.

ДВОРЯНИН (зарозуміло). А що такого?

КАПЕЛАН. А те, мілорде, що нас, англійців, перемогли.

ДВОРЯНИН. Ну знаєте, часом і таке буває. Тільки в романах і баладах ворог не перемагає ніколи.

КАПЕЛАН. Однак ми зазнаємо поразки раз за разом. Спочатку Орлеан…

ДВОРЯНИН (фиркаючи). Пф, Орлеан!

КАПЕЛАН. Знаю, ви скажете, що це було очевидне чаклунство. Та все ж нас перемогли. Під Жарго, Меном, Божансі — так само, як і під Орлеаном. Нас порізали як худобу в Пате, а сера Джона Талбота взяли в полон. (Він кидає перо, ледь стримуючи сльози). Мені боляче дивитись на це, мілорде, дуже боляче. Я просто не можу, коли якась зграя іноземців отак перемагає моїх співвітчизників.

ДВОРЯНИН. Ох! Ви ж англієць, чи не так?

КАПЕЛАН. Звичайно, ні, сер, я — джентльмен. Просто, як і ваша світлість, я народився в Англії. От і все.

ДВОРЯНИН. Ох, ви так прив'язані до землі.

КАПЕЛАН. Вашій світлості подобається сміятися з мене, певно, ваша знатність дає вам такий привілей. Але ж ваша світлість знає, я не прив'язаний до землі, як кріпак. Проте в мене є до неї почуття (із зростаючим запалом), і я не соромлюся цього, і (зривається з місця) якщо так піде далі, то клянусь Богом, я кину свою рясу під три чорти і власними руками задушу цю кляту відьму.

ДВОРЯНИН (по-доброму сміється з нього). Так і зробите, капелане, так і зробите, якщо нам не вдасться нічого вдіяти. Тільки не зараз, поки що ні.

КАПЕЛАН, дуже обурений, повертається на своє місце.

ДВОРЯНИН (безтурботно). Розумієте, мені нема чого надто бідкатися через відьму; я здійснив паломництво до Святої землі, й небесні сили навряд чи дозволять, щоб якась сільська чаклунка розгромила мене, а от Орлеанський Бастард — міцний горішок; і він також паломничав до Святої землі, тож у сенсі Господньої прихильності сили в нас рівні.

КАПЕЛАН. Він просто француз, такий собі мсьє.

ДВОРЯНИН. Француз? Де ви набрались таких слів? Невже ці бургундці, бретонці, пікардійці та гасконці починають називати себе французами, так як дехто з наших починає називати себе англійцями? Вони говорять про Францію та Англію, як про свої країни. Ні, ну ви чули таке?! Що ж буде зі мною і з вами, коли така думка увійде в моду?

КАПЕЛАН. Як це може зашкодити нам, мілорде?

ДВОРЯНИН. Люди не можуть служити двом господарям. Якщо нова ідея служіння країні захопить їх, прощавай феодальна влада і прощавай влада церкви. Тобто, прощавайте ви і я.

КАПЕЛАН. Я вірю, що є вірним слугою церкви; і якби не шестеро кузенів, я отримав би титул барона Стогамберзького, започаткований іще Вільгельмом Завойовником. Та чи дає це мені привід стояти і дивитись, як французький Бастард і відьма з якоїсь гнилої Шампані розгромлюють англійців?

ДВОРЯНИН. Спокійно, чоловіче, спокійно. Ми спалимо відьму і переможемо Бастарда. На все свій час. До речі, я зараз чекаю на архієпископа з Бове, щоб домовитись, як її можна буде спалити. Через суперечки з нею його вигнали з єпархії.

КАПЕЛАН. Спочатку її треба спіймати, мілорде.

ДВОРЯНИН. Або купити. Я запропоную за неї величезну суму.

КАПЕЛАН. Величезну суму? За ту шльондру?

ДВОРЯНИН. Якось же треба покласти цьому край. Люди Карла продадуть її бургундцям, бургундці — нам, і ще може бути три-чотири посередники, які очікуватимуть невеликої винагороди і для себе.

КАПЕЛАН. Який жах. Це все ті шахраї юдеї, запахне грішми — і вони тут-таки. Моя б воля, я б не залишив у живих жодного юдея.

ДВОРЯНИН. Чому? Юдеї справедливо встановлюють ціну. Ми їм — плату, вони нам — товар. А християни, з мого досвіду, хочуть мати все, але так, щоб не платити.

З'являється ПАЖ.

ПАЖ. Його преосвященство єпископ Бовеський — монсеньйор Кошон.

Входить КОШОН, чоловік 60-ти років. ПАЖ виходить. Обидва англійці підводяться.

ДВОРЯНИН (з надмірною люб'язністю). Мій дорогий єпископе, як люб'язно з вашого боку прийти до нас. Дозвольте відрекомендуватися: Ричард де Бошан, граф Ворик до ваших послуг.

КОШОН. Слава вашої світлості долетіла й до мене.

ВОРИК. А цей преподобний церковник — магістр Джон де Стогамбер.

КАПЕЛАН (жваво). Джон Бойєр Спенсер Невіль де Стогамбер до ваших послуг, мілорде, бакалавр теології та хоронитель особистої печатки його високопреосвященства кардинала Вінчестерського.

ВОРИК (до КОШОНА). У вас, наскільки мені відомо, його називають кардиналом Англії. Дядька нашого короля.

КОШОН. Мсьє Джон де Стогамбер, ми завжди підтримували приятельські стосунки з його високопреосвященством. (Він простягає руку капелану, і той її цілує).

ВОРИК. Прошу вас сідати. (Він дає КОШОНУ своє крісло, ставлячи його на чолі столу).

КОШОН приязно й поважно займає почесне місце. ВОРИК недбало ставить собі шкіряне крісло та сідає на тому ж місці, що й раніше. Капелан також повертається до свого місця.

Хоча через виявлення шанобливого ставлення до єпископа ВОРИК зайняв своє місце після нього, початок розмови він бере на себе. В його все ще надзвичайно привітному тоні з'являється нова нотка, що означає перехід до справи.

ВОРИК. Монсеньйоре єпископ, так вийшло, що доля звела нас у скрутний час. Незабаром у Реймсі відбудеться коронація Карла, і по суті, корону на його голову покладе ця молода дівчина з Лотарингії. Я не хочу вас обманювати чи давати марні сподівання, ми не зможемо зарадити цьому. Це повністю змінить становище Карла.

КОШОН. Безсумнівно. Це сильний хід дівчини.

КАПЕЛАН (знову схвильований). Нас перемогли в нечесному бою, мілорде. Ніхто ніколи не отримував чесної перемоги над англійцями.

КОШОН вигнув брову, та за мить його обличчя знову стало незворушно спокійним.

ВОРИК. Наш товариш вважає, що ця жінка — чаклунка. Гадаю, це обов'язок вашого преосвященства — віддати її на суд Інквізиції та спалити.

КОШОН. Якби її затримали в моїй єпархії — то так.

ВОРИК (відчуваючи, що справа стає серйозною). Тож я розумію, ми не маємо жодних підстав сумніватися, що вона — відьма.

КАПЕЛАН. Анінайменших. Справжнісінька відьма.

ВОРИК (намагаючись увічливо загладити слова КАПЕЛАНА). Ми питаємо, якої думки єпископ, сер Джон.

КОШОН. Тільки моєї чи вашої думки тут недостатньо, важливо і те, що на це скажуть інші, тобто французький суд.

ВОРИК (виправляючи). Католицький суд, мон сеньйоре.

КОШОН. Католицький суд, як будь-який інший, складається зі смертних людей, різниця тільки в тому, що його місія священна. Враховуючи, що ці люди — французи, як їх зараз заведено називати, боюсь, що їхня перемога над англійцями — не достатній факт для ствердження, що у справі замішане чаклунство.

КАПЕЛАН. Що? Навіть той факт, що самого сера Талбота перемогла і взяла в полон якась задрипанка із забитої Лотарингії?!

КОШОН. Як ми всі знаємо, сер Джон Талбот — затятий і нездоланний солдат, мсьє, але вважати його талановитим генералом поки що я не можу. Хоч вам і хочеться думати, що його перемогла ця дівчина, ми схиляємось до того, що заслуга тут усе-таки належить Дюнуа.

КАПЕЛАН (із презирством). Орлеанський Бастард!

КОШОН. Дозвольте нагадати…

ВОРИК (перебиваючи). Я знаю, що ви збираєтесь сказати, монсеньйоре. Дюнуа переміг і мої війська під Монтаржі.

КОШОН (нахиляючись). Для мене це служить іще одним доказом вправності мсьє Дюнуа як командира.

ВОРИК. Дуже люб'язно з вашого боку, ваше преосвященство. Я, зі свого боку, визнаю, що Талбот не командуючий, а тварина, якій би тільки побитися, тож у поразці під Пате сам і винен.

КАПЕЛАН (роздратовано скрегочучи зубами). Мілорде, під Орлеаном цій жінці в шию влучила стріла, всі бачили, як вона плакала від болю, мов дитя. Це була смертельна рана, та вона билася далі весь день, і коли наші солдати як справжні англійці відбили всі атаки, вона сама підійшла до стін форту з білим знаменом у руці; солдати завмерли, мов паралізовані, неспроможні стріляти, і тоді на них накинулись французи й відтіснили на міст, а той зненацька спалахнув полум'ям та за мить повалився у воду, і всі солдати потонули в ріці. Чи можна це назвати вдалим командуванням вашого Бастарда? Чи те полум'я не було пекельним вогнем, насланим відьмою?

ВОРИК. Монсеньйоре, пробачте мсьє Джону його різкість, але можливо, він має рацію. Дюнуа — чудовий капітан, ми погоджуємося, та чому ж він не міг нічого вдіяти, доки не з'явилася відьма?

КОШОН. Я не заперечую, що без надприродних сил тут не обійшлося. Однак на її білому знамені не було імен Сатани чи Вельзевула, на ньому були імена нашого Господа та Його святої Матері. А ваш командир, котрий втопився, ви його, здається, називаєте Глас де…

ВОРИК.