Таємниця покинутого замку - Сторінка 10

- Олександр Волков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

З'ясувати, що добували в шахтах раніше, було неважко. У відпрацьованих породах виявили прозорі зелені крупинки того мінералу, який дав назву прекрасному місту землян.

Про цінну знахідку повідомили Баан-Ну, і треба було бачити, як засяяли його очі, коли він дізнався про існування смарагдових копалень.

До очистки шахт і кріплення склепінь підземних галерей приступили негайно. Два десятки арзаків під наглядом геолога-менвіта вже через два дні добули перші смарагди. Деякі з них були завбільшки як грецький горіх. Генерал боявся вірити такій великій удачі: на Рамерії смарагди цінилися так само, як алмази, і добуті коштовності щезли в його сейфі. Милуючись вечорами їхніми переливами, Баан-Ну думав про незліченні скарби Смарагдового міста. Він не знав, що поряд зі справжніми смарагдами хитромудрий Гудвін умістив просто зелене скло.

— Коли я заберу звідси всі скарби, в Рамерії я стану великим багатієм, — мріяв Баан-Ну, і його очі заблищали.

Ментахо та Ільсор бачилися кожного дня. З'являючись біля дверей кімнати полонених Ільсор, усміхаючись, вітався з ними:

— Теру, меруї!

Від говорильної машини Ментахо вже знав — це означає "добридень, друзі!".

— Теру, теру, — відповідав ткач, — ем ното кароссі! — Що означало: "Добридень, добридень, радий вас бачити!"

Вождь арзаків і колишній король дивилися один на одного зі щирою приязню. Однак розмова все ще не клеїлася. Ільсор передав генералові, що говорильна машина повільно справляється зі своїми обов'язками, і запропонував власні послуги.

— Белліорець, — сказав він, — повинен говорити менвітського мовою без запинки. Мій план такий: потрібні враження. Життя, позбавлене вражень, не спонукає до відвертих розмов.

Баан-Ну схвалив план Ільсора і дозволив йому діяти самостійно. Покірливий слуга з'ясував, чим Ментахо захоплювався. І того ж дня ткач сидів за своїм верстатом. Були задоволені обидва: верстат верещав від радості, і це було схоже на музику, а Ментахо тихо мугикав якусь пісеньку.

Ментахо відразу почав краще засвоювати мову. Він займався ретельно, і машина ставила йому за відповіді "10", "11", "12" — такі були найвищі бали в менвітів.

— Ти маєш рацію, Ільсоре, — казав генерал, — і справді: багато вражень — багато слів.

— А багато слів, — підтакував слуга, — ви ближчі до мети — встановлення свого панування.

— Я знаю ще один спосіб розворушити людей, — упевнено заявив Баан-Ну, — він безвідмовний, він дасть найкращі результати.

Генерал витяг зі шкатулки два прозорих смарагди. В кімнаті полонених він поклав їх перед Ментахо.

— Глянь, сюди, — нетерпляче підсунув Баан-Ну коштовності до ткача.

Машина негайно ж переклала. Ткач глянув.

— Умгу, — сказав він.

Машина мовчала.

— Подобається? — запитав генерал.

— Умгу, — кивнув Ментахо.

Машина не змогла перекласти це "умгу", а ткач більше нічого не говорив. Баан-Ну сидів розгублений. Помітивши нудьгуючий погляд Ментахо, він зрозумів — його камінці не подіяли — і розсердився.

— Що, нецікаво дивитися на смарагди? — запитав він Ментахо.

— Умгу, — знову відповів ткач.

Генерал вирішив, що "умгу" — якесь головне, хоч і неперекладне слово в землян.

Нарешті колишній король вивчив назубок менвітську азбуку, прочитав буквар і почав читати хрестоматію менвітської літератури. Вільно розмовляти мовою Прибульців він а допомогою Ільсора навчився досить швидко, Ільсор керував говорильною машиною, примушуючи її в неймовірною швидкістю запам'ятовувати усе нові і нові слова землян, повідомляти також, як ці слова вимовляються по-менвітському.

Зате Ельвіна потрапила в безнадійно відсталі, жінка не мала ніякого бажання вивчати мову непроханих гостей.

Коли, на думку Баан-Ну, полонений добре засвоїв менвітську мову, а говорильна машина могла безперебійно (так багато в ній містилося інформації) робити переклади, генерал у супроводі Ільсора прибув до кімнати полонених для розмови з Ментахо.

Баан-Ну найперше почав розпитувати бранця про його країну. Ментахо поводився обережно: він уже дістав настанову від Страшила, що й як говорити. Не слід було розповідати, що країна чарівна. Суворо-пресуворо заборонялося згадувати про казкових фей Стеллу і Вілліну. Ні можна було обмовитися, що птахи і звірі розуміють людську мову. Існування Страшила і Дроворуба теж повинно було залишатися таємницею.

— Скажи, Ментахо, як називається країна, де ми перебуваємо? — запитав генерал.

Машина зітхала, кліпала, попискувала, старанно перекладаючи то однією мовою, то другою.

— Гудвінія, пане генерале, — відповів ткач по-менвітському.

— А чому вона так називається? — запитав Баан-Ну.

— За ім'ям Гудвіна, який прославився воєнними подвигами, — сказав не моргнувши Ментахо, але, правда, сказав він своєю мовою, вигадувати чужою йому було ще тяжко.

— Гудвін — король? — запитав генерал.

Одержавши ствердну відповідь, він поцікавився:

— Отже, у вас були війни?

— Та ще які! — похвалився Ментахо. — Армія Гудвіна славиться надзвичайною хоробрістю. Вона здобула перемоги над могутніми державами Гінгемією та Бастиндією.

Ткач лукавив, але користувався справжніми іменами, щоб не заплутатися.

— У вас є гармати? — далі розпитував Головний Прибулець.

— Гармата в нас тільки одна, — чесно признався Ментахо, — зате яка! Одним пострілом може покласти цілу армію дерев'яних солдатів.

— Яких солдатів? — не зрозумів генерал.

Ментахо бовкнув зайве і замовк. Баан-Ну вирішив — говорильна машина зробила неправильний переклад.

Як би там не було, а розмова інопланетянинові подобалася дедалі менше і менше.

— А Гудвін далі править країною? — поцікавився він.

— Ні, пане генерале. Він полетів на Сонце.

— Тобто, як полетів?

— На цьому, на повітряному…

— Кораблі? — запитав генерал.

— Ось-ось, — підтвердив ткач.

Заява про міжпланетну подорож Гудвіна (а саме так зрозумів його політ Баан-Ну) подіяла на генерала гнітюче. Він поморщився, але розпитував далі:

— Скажи, друже Ментахо, хто жив в Ранавірі? — Баан-Ну ненароком назвав ткача "другом", настільки почуте занепокоїло генерала. — Такий величезний замок…

Ментахо здогадався: його запитують про власника ламку. Але він нічого про Гуррікапа не знав. Однак ткач не розгубився.

— А… це так, — невизначено махнув він рукою, — будівник замку Гуррікап.

— У Гудвінії є велетні? — занепокоєно запитав Баан-Ну.

— Куди їм подітися? Є ще, — ніби нічого не сталося, спроквола сказав Ментахо.

Рамерійця раптом пройняв холодний піт, але він, поки не з'ясував подробиці, вів розмову далі.

— Велетні мають своє королівство? — якомога байдуже запитав він.

— Ні, велетні живуть поодинці, — розповідав Ментахо. — Бачте, вони настільки люті, що не можуть ужитися один з одним. Як зустрінуться, так і починають кидати один в одного каміння.

Хоча король Ментахо і перетворився під впливом Сонної води на ткача, характер його по суті не змінився. Брехав він натхненно, до самозабуття, при цьому дивився в очі співрозмовника — довгасті, суворі, здивовано розширені від розповіді ткача. Брехав він по-королівському!

Головний менвіт мовчав, розгубленість підвела його. Він навіть про свій погляд забув, а то міг би наказати що завгодно, наприклад, говорити правду.

Зустрівшись наступного разу з Ментахо, Баан-Ну змінював порядок запитань, задавав їх зненацька. У відповідях ткача повторювалися все ті ж імена.

"Ні, неможливо припустити, що ця легковажна людина, цей шелихвіст бреше, — розмірковував генерал. — Ну, звичайно, прибріхує. Характер у нього широкий, але, гадаю, прибріхує небагато".

З моменту приземлення Баан-Ну не раз згадував про те, що правитель Рамерії Гван-Ло жде від нього сигналу про підкорення Белліори. Треба було поспішати.

Насамперед інопланетяни оточили Гудвінію ланцюгом радарних установок.

Баан-Ну наказав розставляти радари на відстані п'ятдесяти кілометрів один від одного. Так забезпечувався, на його думку, повний захист кордонів між Гудвінією і Великим світом.

Гармати вивантажили з "Діавони", а радари довелося будувати.

Поки арзаки монтували установки, вертолітники-менвіти піднімалися на найвищі вершини Кругосвітніх гір, розчищали майданчики, ставили поворотні круги для гармат. Обертова антена радара вловлювала наближення будь-якої живої істоти, електронний пристрій посилав сигнал у Ранавір, а крім того, наводив самозарядну гармату на живу ціль.

Роботи були завершені. Але установки не вмикали. Цілий день їх тримали на обмежувачі, аби вертольоти мали можливість відлетіти.

Надійність встановленої системи один з пілотів випробував на собі. В нього несподівано провисли дверцята вертольота, і, лагодячи їх, він провозився більш як годину. Зайнятий ремонтом, пілот не зорієнтувався в часі, забув про обмежувач, а коли кинувся навздогін за іншими, услід йому гримнув постріл. Пілот був поранений, добро, що хоч не вбитий, і з великими труднощами посадив вертоліт на дно ущелини. Як же він здивувався, коли до нього в намет, де він лежав забинтований, прибув посильний від Баан-Ну (звичайно, це був Ільсор) і приніс замість догани наказ про нагородження орденом Місяця.

Так високо Баан-Ну оцінив пілота аж ніяк не за те, що той виявився ґавою. Завдяки випадку з вертолітником генерал тепер був спокійним: ніхто не зможе непомітно проникнути в країну, де приземлялися рамерійці. Крім того, якщо раптом жителі Гудвінії надумають звернутися до когось по допомогу, ніхто з них таємно не пройде у Великий світ.

ПОЄДИНОК ГОРШКА

Виконуючи наказ Страшила Мудрого та його друзів, Ментахо зумів прихилити до себе Прибульців. Про це також подбав Ільсор.

Він усіляко розхвалював полоненого белліорця перед Баан-Ну.

— Розумний, здібний, тямущий, — говорив він. — Ментахо робить нам неоціненні послуги з властивою йому простодушністю.

Колишньому королю та Ельвіні навіть дозволяли без будь-якої варти розгулювати довкола хатини, де їх поселили, і двері тримали незачиненими. Відносна свобода була дуже слушною, це дало змогу частіше зустрічатися в Кастальо. Часті прогулянки ткача з дружиною в ліс не викликали підозр. Старі йшли по гриби. Ментахо не робив секрету з того, що любить поїсти. А охайна Ельвіна в чистому фартушку не забувала прихопити з собою кошик і наповнювала його грибами.

Як мовиться, одна голова Добре, а дві краще. Ментахо був хитрим, а Ільсор розумним.