Таємниця покинутого замку - Сторінка 8

- Олександр Волков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Менвіт не міг його приховати навіть тоді, коли в кабінеті з'являвся Ільсор з лимонадом чи кавою на таці. Генерал дедалі поблажливіше поплескував слугу по плечу і вкотре запитував:

— Ну що, Ільсоре, здорово ми зробили, що сіли на Белліору?

А той слухняно відповідав:

— Моя думка — це думка мого пана. — І кланявся для більшої переконливості.

— Так, так, Ільсоре, я знаю, — посміхався Баан-Ну, — ти найвірніший слуга.

Вождь арзаків знову і знову кланявся, аби приховати усмішку.

Ільсор теж постійно думав, але не про славу рамерійського генерала. Не раз робив він вилазки за межі Ранавіра, щойно Баан-Ну засинав безтурботним сном переможця, а переможці засинають рано.

Ільсор добрався якось до селища рудокопів. Він тихенько підійшов до найближчого будиночка і став під вікном. Він почув верещання ткацького верстата, подібне до музики; потім побачив самого ткача — кремезного, рухливого, впевненого в собі старого чоловіка. Ткач підійшов до маленької сивої жінки, очевидно, дружини. Подав їй порожню каструльку. Заговорив, мабуть, про вечерю. Він, напевно, любив свій верстат, але й про їжу не забував. Арзак дуже уважно прислухався до розмови старих людей.

— Звари-но мені, Ельвіно, курчатко, — попросив ткач, — у тебе ж їх так багато розвелося.

— Рано ще, — відповіла Ельвіна, — вони не підросли. Якби Ільсор міг зрозуміти з їхніх розмов хоча б щось!

Він чув слова, які здавалися йому таким же бурмотінням, як птахам розмова Прибульців. Вождь арзаків зрозумів, який величезний простір лежить між ним і землянами. Як сказати, коли не знаєш мови?

Ільсор зробив вилазку в інший бік, ближче до Кругосвітніх гір, і набрів на житло Урфіна. І цього разу він не розібрав жодного слова в мові землянина, який розмовляв з пугачем. Але він зробив відкриття, яке здивувало його. Землянин і пугач розмовляли один з одним!

— Вчений птах?! — здивувався вождь арзаків. — Але не схоже, щоб він просто повторював завчені слова. Він думає!

Тіллі-Віллі швидко, як і обіцяв, прибув до печери гномів, котрі після загибелі чаклунки Арахни стали вільними людьми Чарівного краю. Єдиним і приємним їхнім обов'язком, за розпорядженням Страшила, було вести літопис.

Залізний Рицар якнайзручніше, на весь свій зріст, розлігся на землі. Він хоча і був важким, але його пружини, налаштовані моряком Чарлі і майстрами Мигунами, працювали справно. Тіллі-Віллі легко і вільно опускався і вставав, при цьому навіть скрипу не було чутно.

Найтихішим голосом, на який він тільки був здатний, Рицар покликав старійшину літописців:

— Гей, Кастальо! Друже старійшино! Грім і блискавиця! Гноми! Виходьте з печери. Мені треба, проковтни мене акула, з вами поговорити!

Гноми не примусили себе ждати. Вони юрмами оточили велетня, очі його перекочувалися туди-сюди.

— Від вас чекають важливої послуги в Смарагдовому місті, — сказав Тіллі-Віллі гномам. — Страшило вважає вас найкращими розвідниками. Ви повинні з'ясувати всю правду про Прибульців.

— Побажання Страшила Мудрого для нас все одно що наказ, — відгукнувся Кастальо. — Але ми підемо з доброї волі. Чи можна стояти осторонь, коли Смарагдовому місту загрожує біда?

Мить — і маленькі чоловічки зібралися. Брати з собою рюкзаки з одягом і пастки для лову кроликів вони не стали — нащо, не в похід же рушали, а на особливе завдання. Можна було потерпіти з усім, що заважало розвідці. Одяг вони пратимуть в ручаях, а харчуватися гноми і в мирний час любили горіхами та ягодами. А ось щітки зубні і мило розвідники все-таки засунули в кишені, дуже вони вже любили вмиватися. Головне ж — вони не забули надіти сірі плащі з капюшонами. Коли гном загортався з ніг до голови в такий плащ і лежав, схожий на клубок, десь в ямі чи стояв на дорозі стовпчиком, його майже неможливо було відрізнити від сірого каменя, яких багато розкидано в дібровах Чарівної країни. Недарма Кастальо любив повторювати:

— Ми неперевершені майстри маскування. До кошика з м'якою підстилкою з моху залізло кількасот гномів — стільки, скільки вмістилося. Команду над ними взяв, як завжди, Кастальо.

Довгоногий рицар відмахав велику відстань, доставив найзіркіше військо в ліс перед покинутим замком. Гноми розбрелися навсібіч і невдовзі в різних місцях проникли на територію інопланетян.

Ніхто з Прибульців не здогадувався, але що б не робили арзаки, яких підганяли менвіти, — будували злітні майданчики для вертольотів, копали колодязь чи готували їжу, — скрізь за ними спостерігали уважні очі-намистинки. Гноми визирали з кущів, із-за каменів, вилізали на різне устаткування, вивантажене з "Діавони". Знайшлися сміливці на чолі з Кастальо, які пробралися навіть у космічний корабель і оглянули його будову, хоча нічого в ній не зрозуміли.

"Шерх-шерх!" — чулося часом у таборі Прибульців, але навіть найприскіпливіший спостерігач-менвіт подумав би, що це якась комаха крилами прошерхотіла чи проповзла, а більше нічого і не спало б на думку.

Гноми акуратним почерком заносили свої спостереження на крихітні клаптики паперу, й олівці в них були малесенькі.

Донесення гномів були дуже зручні для птахів, які негайно доставляли їх до Смарагдового міста. Кастальо вгортав паперові клаптики в трубки й прикріпляв травинками до лан посильних: пересмішника, омелюха, золотого дятла. Але розібрати їх було б неможливо, якби не винахідливість майстра Лестара та ще Ружеро, котрі придумали й склали мікроскоп з кількох збільшувальних скелець та кількох крапель води. Страшило навіть за найбільшого напруження, коли голки вилазять з його голови і стовбурчаться, як в їжака, нізащо не прочитав би тих донесень.

Тіллі-Віллі знайшов у глухому лісі на значній відстані від замку затишне місце, де і ховався від чужого ока. То був павільйон, споруджений за прадавніх часів Гуррікапом, де велетень відпочивав під час прогулянок. Тіллі-Віллі теж, приносячи депеші Страшила, розміщався в павільйоні й уважно стежив за дорогою, аби його випадково не виявив який-небудь приблудлий інопланетянин. У крайньому випадку Рицар повинен був узяти Прибульця в полон: зв'язати й доставити до Смарагдового міста. Накази за Правителя як і раніше, писали фельдмаршал або Вартовий Брами. Страшило читав добре, однак мистецтвом письма він ніяк не міг оволодіти, — так трапляється інколи в Чарівній країні.

Страшило та його другі були в курсі всього, що відбувалося в замку Гуррікапа, але вони не розгадали, чого це інопланетяни прибули до їхнього віддаленого краю. Багато разів, сидячи біля чарівного телевізора, Страшило з Дроворубом якнайуважніше вдивлялися в чужинців, але нічого не могли вбагнути.

Гноми тим часом повсюди ходили за Прибульцями. В розмовах інопланетян особливо часто повторювалися два слова: "менвіти" й "арзаки". Небагато часу знадобилося проникливому Кастальо, як він уже здогадався; "менвітами" називалися пани, "арзаками" — раби. Часте виринало також слово "Рамерія", причому той, хто вимовляв його, дивився, як правило, вгору, кудись на небо. Кастальо пробував простежити за поглядом інопланетянина, теж дивився вгору, а оскільки це траплялося і вночі, він не один раз бачив перед собою Місяць. Ось чому старійшина гномів вирішив, що мовою Прибульців Рамерією зветься Місяць, — звідти вони, на думку Кастальо, прилетіли на Землю.

ВИКРАДЕННЯ МЕНТАХО

Був час, коли глибоко під Чарівною країною у велетенській Печері жили люди. Їх називали рудокопами, бо вони добували в шахтах метали й коштовні камені. Але їх ще називали підземними за те, що вони і жили, і працювали під землею.

Багато століть підземні рудокопи трудилися в поті чола і все-таки бідували. Тому що ними правили семеро королів-ледарів, які самі нічого не робили, а жити любили розкішно, й не тільки самі: привчали до бездіяльного життя цілу армію слуг.

На щастя рудокопів, у Печері одного разу з'явилися Еллі та її троюрідний брат Фред, які заблукали під час прогулянки в горах і були занесені до рудокопів підземною річкою.

Ось тоді і скінчилася влада сімох королів. Мудрий Страшило придумав вдалий трюк: намовив рудокопів напоїти володарів Сонною водою. Королі прокинулися малюками, які нічого не знають; їм навіяли, що вони раніше вели скромне життя трудівників! один був ткачем, другий — ковалем, третій — хліборобом…

Рудокопи залишили Печеру і збудували селища по сусідству з Жуванами під жарким сонцем Чарівної країни. Вони зайнялися, як і інші жителі країни Гуррікапа, землеробством, і тільки бригади робітників почергово спускалися під землю добувати мідь, залізо та інші метали, без яких не обійтися в жодній державі.

Ментахо був колись найчванливішим підземним королем, він дуже пишався своїм високим походженням. Колишній король, а тепер ткач, і його дружина Ельвіна жили в скромній чистій хатині на околиці селища рудокопів, до якого дуже звикли. Саме їх і бачив Ільсор під час свого розвідувального походу.

Вдень Ментахо сидів за ткацьким верстатом; якщо не сидів, то дуже нудьгував без його співу і завжди примовляв: "Нема нічого кращого за працю ткача", а ввечері виходив погомоніти з сусідами. Ельвіна поралася по господарству і на городі, розводила курей і качок. Вони були повністю задоволені долею і зовсім забули, що колись носили королівське вбрання та повелівали сої ними людей.

Одного ранку Ментахо та Ельвіна спокійно снідали, як раптом двері їхньої хатини розчинились і до кімнати, зігнувшись навпіл (бо надто високий), протиснувся незнайомець у шкіряному комбінезоні. Він глянув на них владним поглядом, якому Ментахо з Ельвіною не змогли протистояти. Вони підвели очі на незнайомця та так і дивилися, не відриваючись, сторопівши від жаху. Навіть закричати не могли.

Зайшлий, це був Мон-Со, однією рукою згріб Ментахо, а ткач був аж ніяк не маленького зросту; Ельвіну, мов пір'їнку, підхопив другою і, підштовхуючи, вивів їх на вулицю. Перед ґанком ткач та його дружина побачили якусь дивну машину, але її не вдалося розгледіти. Викрадач заштовхнув старих у кабіну, зачинив дверцята, і машина знялася вгору. Ельвіна перелякалася. Ментахо теж хвилювався, невідомість лякала його.

Минуло небагато часу, і Ментахо почав дещо розуміти. Він не раз літав на драконах, і тепер те, що відбувалося з ним та Ельвіною, було схоже на політ.

— Не бійся, стара, — сказав Ментахо. — Ця штука, цей звір, що нас несе, начебто подібний до дракона.