Так бідаків не вбивають - Сторінка 4

- Жорж Сіменон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

В дні платні батько давав мені гроші, які я раніше одержувала в крамниці. Іноді ми з ним зустрічалися в місті й ходили разом у кіно або до ботанічного саду…

— А ви не знаєте, що саме робив ваш батько протягом дня?

— Ні… Але я добре розуміла, чому він нічого не каже матері… Коли б він почав давати їй більше грошей, в домі нічого не змінилося б… Був би такий самий безлад… Це важко пояснити, та коли б ви в нас пожили, ви зрозуміли б… Мама непогана людина, але…

— Дякую, мадмуазель…

— Ви з нею будете про це говорити?

— Поки що не знаю… Скажіть, будь ласка, вам не доводилося бачити батька в товаристві якого іншого чоловіка?

— Ніколи.

— Він ніколи не давав вам ніяких адрес?

— Ми завжди зустрічалися де-небудь біля Сени, поблизу Нового моста або біля мосту Мистецтв…

— Останнє запитання: під час цих зустрічей він був одягнутий так само, як звичайно, тобто носив той самий одяг, що й удома, на вулиці Де-Дам?

— Одного разу, лише одного, тижнів зо два тому, він прийшов у сірому костюмі, якого я раніше на ньому не бачила, бо вдома він у ньому ніколи не з'являвся.

— Дякую вам… Певна річ, ви ні з ким про це не говорили?

— Ні з ким.

— А у вас часом немає дружка десь по сусідству?

— Клянусь вам…

Він був вдоволений, хоча підстав для цього не було: справа не тільки не з'ясовувалася, а, навпаки, дедалі більше заплутувалася. Можливо, він був радий, що інтуїція не підвела його і нічний здогад підтвердився? А може, причина була в тому, що він уже "захворів" своїм бідолахою Трамбле, котрий стільки років примудрявся водити за носа цю зловісно нудну Жюльєтту і приховувати від неї своє друге життя?

— Люка, впусти цього пана…

Теодор Жюсьом, продавець птахів з Луврської набережної в Парижі.

— Я прийшов у зв'язку з фотографією…

— Ви впізнали вбитого?

— Ще б пак, месьє. Він був одним із моїх найкращих клієнтів…

І от так відкрився ще один бік життя Моріса Трамбле. Не рідше, як раз на тиждень він заходив до крамнички Теодора Жюсьома і просиджував там цілі години, слухаючи спів птахів. Найбільше він кохався в канарках. Він купував їх більш як хто.

— Я продав йому принаймні три великий вольєри.

— Ви одвезли їх до нього додому?

— Ні, месьє… Він одвозив їх сам, у таксі.

— І ви не знали його адреси?

— Я не знав навіть його прізвища. Він просив називати його месьє Шарлем. Так усі його й звали, не тільки ми з жінкою, але й наші продавці. О, це був знавець, справжній знавець. Я ніколи не міг уторопати, чому він не показує своїх канарок на конкурсах. Деякі з них чудово співали і могли б завоювати не один приз, запевняю вас, це були б перші призи…

— Як на вашу думку, він був багатою людиною?

— Багатою? Ні, месьє… Він був забезпечений… В ньому не було помітно скнарості, але грошима він не розкидався…

— Одне слово, цілком порядна людина?

— Чудова людина і клієнт, яких у мене мало…

— Він ніколи не приходив до вас з кимось іншим?

— Ніколи…

— Дякую вам, месьє Жюсьоме…

Та месьє Жюсьом нікуди не поспішав.

— Є одна обставина, яка мене цікавить і навіть непокоїть… Якщо вірити газетам, то в квартирі на вулиці Де-Дам немає ніяких пташок. Коли б канарки, що їх він у мене купував, були там, то про це, певна річ, неодмінно написали б, чи не так? Їх було в нього щонайменше дві сотні, і згодьтеся, що не кожного дня…

— Інакше кажучи, ви боїтеся, що вони…

— … Еге ж, перебувають у такому місці, де тепер, коли немає вже месьє Шарля, про них нікому турбуватися…

— Гаразд, месьє Жюсьоме, я обіцяю: як тільки ми їх розшукаємо, ви одразу про це довідаєтесь і зможете належним чином про них подбати, якщо, звичайно, не буде пізно…

— Дякую вам… Це більше моя жінка турбується…

— До побачення, месьє Жюсьоме…

Двері зачинилися.

— Ну, друзяко, що ти про це думаєш? — звернувся до Люка комісар. — Висновки експертів одержав?

— Допіру принесли.

Передусім висновок судово-медичної експертизи. З пояснень доктора Поля витікало, що смерть Трамбле загалом сталася внаслідок нещасного випадку.

Сорок рядків медичних термінів та міркувань, в яких комісар нічогісінько не тямив.

— Алло, доктор Поль?.. Чи не будете ви так ласкаві пояснити мені, що ви хотіли сказати у вашому висновку?

— Що, власне, куля не повинна була проникнути до грудної клітки убитого, бо не мала для цього достатньої пробивної сили… Коли б вона якимось дивом не попала в тонку м'язову тканину між ребрами, вона б ніколи не досягла серця і не могла б спричинити поранення, небезпечного для життя. Йому просто не пощастило, от і все, — сказав наостанку доктор Поль. — Потрібен був певний кут прицілу… І щоб він сидів саме в такій позі…

— Ви гадаєте, що вбивця зважив на все це, коли цілився?

— Я гадаю, що вбивця йолоп… Йолоп, котрий, можливо, стріляє не так уже й погано, коли він зміг застрелити нашого бідолаху, але котрий ніколи не зміг би прицілитися так, щоб куля потрапила саме в серце… На мій погляд, він взагалі мало що тямить у вогнепальній зброї…

Це підтвердив також і Гастін-Реннет, експерт по зброї. Згідно з його висновком, куля була від пневматичної гвинтівки, якими користуються в ярмаркових тирах, свинцева, дванадцяти міліметрова.

Цікава деталь: вбивця ретельно відточив кулю, щоб зробити її гострішою.

Коли Мегре зажадав пояснень, експерт відповів:

— Її убивча сила від цього не збільшилася, навпаки! Проникаючи в тіло, заокруглена куля робить більше шкоди, аніж загострена. Чолов'яга, котрий усе це зробив, безперечно, думав, буцімто вигадав щось дуже мудре, а насправді він нічогісінько не тямить у вогнепальній зброї.

— Отже, виходить, він дилетант?

— Дилетант, що начитався детективних романів… Та й то зрозумів усе навпаки.

От і все, що вдалося встановити до одинадцятої ранку на другий день після вбивства Моріса Трамбле.

На вулиці Де-Дам Жюльєтта розривалася поміж своїми повсякденними і новими клопотами, що їх принесла з собою смерть голови родини, до того ж смерть нагла. З ранку до вечора її обсідали газетярі, а на сходах чатували в засідці фоторепортери.

— Що йому було від тебе потрібно, цьому комісарові?

— Нічого, мамо…

— Ти кажеш неправду… Всі завжди кажуть мені неправду… Навіть твій батько обдурював мене, обдурював кілька років підряд…

Сльози лилися в неї рікою, вона схлипувала, шморгала носом, ні на мить не вмовкаючи, поралася в домі, роздавала штурхани дітям, котрих треба було встигнути одягти в усе чорне до завтрашнього похорону.

А десь у місті чекали канарки, поки їх нагодують.

— Нічого не вдієш, доведеться чекати, — зітхав комісар, звертаючись до Люка.

Чекати результатів від опублікування фотографій, чекати, що люди впізнають Моріса Трамбле або месьє Шарля.

Бував же він де-небудь протягом цих семи років! Якщо він переодягався десь поза своєю домівкою, купував співучих пташок та клітки для них, значить, десь у нього був притулок: квартира, кімната, можливо, цілий будинок? І, таким чином, він мав справу з господарем або з консьєржкою чи служницею? Можливо, в нього були друзі? Можливо, навіть коханка?

Смішно сказати, але Мегре вів цю справу не без деякого хвилювання, в чому б не наважився признатися і самому собі.

"Так бідаків не вбивають…"

І ось уже чоловік, якого Мегре ніколи в своєму житті не бачив, про чиє існування він навіть гадки не мав, такий собі сіренький і нецікавий неборак, що помер найбезглуздішою смертю, сидячи на ліжку, де куняла нудна Жюльєтта, — і до того ж від кулі, яка зовсім не повинна була його вбити, — чоловік цей став близьким Мегре.

Гвинтівка із ярмаркового тиру… Із таких гвинтівок збивають кульки, що підскакують на струменях води…

Та й сам убивця, який так терпляче відточував свинцеву кулю, сподіваючись зробити її ще смертоноснішою… Залишаючи готель, він не залишив по собі нічого, крім старого брудного гребінця з виламаними зубцями… Ким він міг бути, як не таким самим бідаком?

У нього була хвора печінка. От майже й усе, що було про нього відомо.

Люка знову подався на полювання. Нудна робота — ні радості, ні слави. Відвідати всі крамниці Парижа, в яких торгують зброєю. Потім усі тири, бо цей тип міг купити гвинтівку саме там. Інспектор Жанв'є допитував торговців з Луврської набережної та з набережної Межіссері, а також хазяїв кафе біля Нового мосту і мосту Мистецтв, куди Трамбле, можливо, заходив вихилити скляночку вина, коли чекав на свою дочку.

Нарешті, гладун Торанс займався водіями таксі, бо далеко не щодня їм доводиться перевозити пасажирів з великими пташиними вольєрами.

Що ж до Мегре, то він в цей час сидів у ресторанчику "Дофін" і раював, посмоктуючи аперитив та пихкаючи люлькою, на відкритій терасі, затіненій червоно-жовтим смугастим тентом. Невдовзі можна було йти обідати, але іноді на якусь мить його брови хмурилися.

Щось невиразно непокоїло його, але він ніяк не міг збагнути, що саме. Здається, йому щось сказали чи то сьогодні, чи то вчора увечері; це його дуже вразило, щось дуже важливе, але що саме — він забув.

Якась коротенька зовні банальна фраза. І все-таки вона йому запам'яталася, тоді він її одразу для себе відзначив. І ще навіть подумав, чи не в ній ховається ключ до всієї цієї загадкової історії.

Стривайте… Коли це було? Чи не під час допиту цієї високогрудої дівчини в червоному капелюшку… Він перебирав у пам'яті все, що вона йому казала… Повертався знову до сцени на розі вулиці Сантьє; коли вона побігла за батьком і побачила, що він проминув місце своєї роботи…

Сережки?.. Ні… Інколи батько з дочкою потай ходили в кіно… Загалом, Франсіна була улюбленицею Трамбле… Він, певно, вельми пишався, коли йшов із нею гуляти чи купував їй нишком од матері коштовні речі…

Ні, не те… Коротенька фраза була пов'язана з чимось іншим… З чим же?.. Звідкись згори на нього падав косий промінь сонячного світла, в якому кружляли міріади золотих порошинок, немов у кімнаті, де щойно перестилали постіль…

На вулиці Де-Дам, ось де він її чув… Відчинені були двері на кухню… Говорила Жюльєтта… Про що ж вона тоді говорила, коли йому нараз здалося — ще трохи, і він усе зрозуміє?

— Жозефе! Скільки з мене?

— Чотири франки, пане комісар.

Всю дорогу він намагався пригадати її, ту капосну коротеньку фразу. І навіть удома, коли, скинувши піджак і поклавши лікті на стіл, Мегре сидів за обіднім столом, він з усіх боків намагався підступитися до неї.