Так бідаків не вбивають - Сторінка 5

- Жорж Сіменон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Пані Мегре, помітивши його заклопотаність, не заважала йому зайвими розмовами.

Проте, подаючи фрукти, не витримала:

— І все-таки скажи, хіба ж не огидно, коли чоловік…

Ще б пак! Але пані Мегре не знала Жюльєтту. Вона не бачила квартири на вулиці Де-Дам.

Коротенька фраза вже крутилася у нього в голові, десь поряд із тим, що сказала дружина… Сама того не знаючи, вона допомогла йому.

"Скажи, хіба ж не огидно, коли чоловік…"

Ще невеличке зусилля, зовсім невеличке зусилля! Та ніщо не спало йому на думку. Він кинув серветку на стіл, натоптав люльку, націдив собі чарку кальвадоса і сів біля вікна — трохи перепочити, перш ніж знову вирушати на набережну Орфевр.

3. СЛІД РИБАЛКИ З ВУДОЧКОЮ

Того ж дня о шостій годині вечора Мегре і Люка виходили із таксі далеко за Аустерліцьким мостом на Привокзальній набережній. Поряд із ними шкутильгав якийсь схожий на бродягу чолов'яга в старому потертому одязі.

І тут нарешті в голові комісара зненацька майнула та коротенька фраза, яку він так довго і марно намагався пригадати: "Він страх не любив галасу".

Трамбле, цей бідак, вбитий тієї хвилини, коли він у білизні сидів скраю на ліжку і тер свої хворі підошви, Трамбле, котрий мешкав на вулиці Де-Дам з п'ятьма шибениками-дітьми і з жінкою, котра тільки знала, що скиглити й нарікати, — цей Трамбле не любив галасу.

Є люди, які не зносять певних запахів, інші бояться холоду або спеки. Мегре запам'ятав один процес: розводилося подружжя, що прожило разом чи то двадцять шість, чи то двадцять сім років. Вимагаючи розлучення, чоловік заявив суду:

— Я не можу звикнути до запаху моєї дружини.

А Трамбле не міг терпіти галасу. І тому, коли він, внаслідок якихось іще невідомих обставин, дістав можливість залишити роботу в фірмі "Куврер та Бельшас" на гомінкій вулиці Сантьє, він влаштував собі притулок тут, в одному із найбезлюдніших закутків Парижа.

Це була тиха простора набережна, на причалах якої ледачо погойдувалися низки барж. Навкруги все дихало провінціальним спокоєм — і маленькі двоповерхові будиночки, що вишикувалися вздовж Сени поміж кількома незграбними прибутковими домами; і кафе, куди, здавалося, ніколи не заглядає жодна жива душа; і подвір'я, де перехожий з подивом помічав зграю курей, що греблися в купі гною.

Відкриття належало старому на прізвисько Черешня, кульгавому обідранцю, що мешкав під найближчим мостом, як він сам не без гордощів заявив, коли раніше за інших з'явився зі своїм повідомленням до управління.

Поки він чекав на прийом, їх прибуло ще троє — дивовижні людці, такі самі голодранці, як і старий Черешня, типи, подібних до яких можна здибати лише на паризьких набережних.

— Адже я прийшов перший, га, комісаре?.. Вже півгодини тут стовбичу… Їх тоді ще не було… Отож винагорода…

— Яка ще винагорода?

— А що, хіба ж не дають винагороди?

Де ж тоді справедливість? Старий Черешня був щиро обурений.

— Собачка втече, і то дають винагороду… А я ж вам хочу показати, де жив цей бідолаха, котрого вбили…

— Гаразд, щось вигадаємо, якщо твої відомості будуть того варті.

І вони почали сперечатись і торгуватися: сто франків… п'ятдесят… Зійшлися на двадцяти, його взяли з собою. І ось вони стоять перед вибіленим вапном двоповерховим будиночком із зачиненими віконницями.

— Я його тут майже щоранку бачив. Прийде і сяде з вудочкою он там, де буксир… Тут і зав'язалося наше знайомство… Попервах справи йшли в нього кепсько, але я дав йому кілька порад. Він потім таких пліточок тягав на конопляне сім'я! Це я його навчив… А об одинадцятій змотає, було, вудочки і додому… Так я й довідався, де він живе…

Мегре подзвонив — про всяк випадок — і всередині будинку лунко задеренчав старенький дзвінок. Люка дістав відмичку — і за хвилину двері було відчинено.

— Я буду тут поблизу, — сказав старий Черешня. — Коли що, то гукніть.

В першу мить їм стало навіть трохи моторошно: з будинку на них повіяло пусткою, і водночас чути було якийсь дивовижний шурхіт. Не відразу можна було здогадатися, що це літають у своїх вольєрах канарки.

Вольєри стояли в двох кімнатах нижнього поверху, самі ж кімнати виявилися голими; крім кліток, там майже нічого не було.

У порожньому приміщенні кожен звук відгукувався луною. Мегре і Люка ходили по кімнатах, відчиняли двері, створювали мимоволі протяги, од яких у кімнаті, що виходила вікнами на вулицю, здувалися завіски. Решта вікон були голі.

Скільки років ці стіни не обклеювалися заново? Паперові шпалери потемніли від пороху, і на них сірими плямами вимальовувалися силуети всіляких меблів, що колись тут стояли, — сліди, залишені тими, хто жив тут раніше

Люка зачудовано дивився на комісара, який, перш ніж узятися до справи, налив канаркам свіжої води і насипав у коритця дрібного й блискучого жовтого сім'я.

— Розумієш, друже, тут принаймні він міг побути в цілковитій тиші…

Біля одного з вікон стояло нове плетене крісло старовинного фасону, був також стіл, кілька різних стільців і на полицях — ціла бібліотека пригодницьких та історичних романів.

На нижньому поверсі вони побачили металеве ліжко, застелене розкішною пуховою ковдрою із червоного атласу, що вилискувала на світлі всіма кольорами веселки. Про таку могла мріяти яка-небудь заможна селянка.

Кухня. Миски, полумиски, сковорода. Принюхавшись, Мегре вловив стійкий запах смаженої риби. В ящику для сміття, що не випорожнявся кілька днів, видно було риб'ячі кістки та луску. В ніші був акуратно розставлений набір вудочок.

— Вам не здається, що це кумедно придумано, га, патроне?

Як видно, Трамбле розумів щастя по-своєму. Тихі кімнати, куди ніхто, крім нього, не заходив. Риболовля вудочкою на березі Сени. У нього було два складаних стільці, із яких один вдосконаленого зразка, певно, дуже дорогий. У гарних клітках — співучі пташки. І книги, купа книг в строкатих палітурках: книги, якими він міг зачитуватися в цілковитій тиші.

Та найцікавішим був контраст між злиденністю всієї обстави та окремими коштовними речами. Серед вудочок була одна імпортна, англійська, що коштувала принаймні кілька тисяч франків. В одній із шухляд єдиного в домі комода лежала золота запальничка з вигравіруваними ініціалами "М. Т." й дорогий портсигар.

— Ви що-небудь розумієте, патроне?

Так, Мегре, здається, починав розуміти. А надто коли знайшов кілька абсолютно нікчемних речей, серед них чудову іграшку — електричний поїзд.

— Розумієш, йому багато років хотілося мати усі ці речі…

— І ви гадаєте, що він грався цим поїздом?

— Цілком можливо… А хіба тобі ніколи не траплялося купувати ті речі, про які ти мріяв у дитинстві?

Отож Трамбле приходив сюди вранці, як інші приходять на роботу, і сідав з вудочкою навпроти свого будинку. Потім він повертався на вулицю Де-Дам на обід, інколи, можливо, після того, як поласував рибою, пійманою власноручно.

Він дбав про своїх канарок. Читав. Читав, очевидно, цілісінькі дні, сидячи в плетеному кріслі біля вікна. І навкруги було тихо, ніхто не турбував його, ніхто не кричав. Час від часу він ходив у кіно, іноді разом з донькою. І одного дня купив їй золоті сережки.

— Як ви гадаєте, звідки в нього були гроші? Дістав, у спадок чи когось пограбував?

Мегре нічого не відповів. Він усе ходив із кімнати в кімнату і видивлявся; а перед будинком стояв на чатах старий Черешня.

— Ти повертайся до Сюрте, накажи розіслати запити до всіх паризьких банків: треба з'ясувати, чи не мав у них Трамбле рахунку… Треба також запитати всі нотаріальні та адвокатські контори…

Одначе він мало в це вірив. Надто вже обачний був Трамбле, надто глибоко вкоренилася в ньому питима селянська обережність, щоб він наважився тримати свої гроші в такому місці, де їх могли виявити.

— Ви залишаєтесь тут?

— Еге ж… Певно, на цілу ніч… Слухай, принеси мені бутербродів та дві-три пляшки пива… І зателефонуй дружині, попередь, щоб не чекала… Подбай, щоб газети про цей будинок поки що нічого не писали.

— Якщо хочете, я ночуватиму тут разом з вами… або пришлю когось із інспекторів.

— Не варто.

У нього навіть не було з собою зброї. Навіщо?

І потекли години, дуже схожі, очевидно, на ті, що їх проводив у цьому будинку сам хазяїн. Мегре навіть погортав кілька книжок із його дивовижної бібліотеки. Видно було, що всі вони були прочитані по кілька разів.

Потім він довго перебирав вудочки; йому здавалося, що такому чоловікові, як Трамбле, вудочки повинні були уявлятися ідеальним сховком.

— Дві тисячі франків на місяць протягом семи років… Солідний капіталець. Не кажучи вже про ті гроші, які він витрачав особисто на себе… Безперечно, десь тут мала бути кубушка.

О восьмій вечора, коли Мегре в пошуках сховку почав оглядати вольєри, перед будинком зупинилося таксі.

Це приїхав Люка в супроводі якоїсь молодички. В неї, видно, був поганий настрій.

— Я не знав, що робити; телефону тут немає, — трохи зніяковіло пояснив бригадир. — Кінець кінцем, я вирішив, що найкраще буде привезти її сюди. Це його коханка…

Дебела чорнява особа з грубуватим блідим обличчям. Пильно й насторожено глянувши на комісара, вона процідила:

— Сподіваюся, мене не збираються звинувачувати в тому, що буцімто я вбила його?

— Заходьте, заходьте… — тихо мовив Мегре. — У цьому будинкові ви, напевне, орієнтуєтеся краще за мене…

— Я?.. Та я вперше бачу цю смердючу халабуду… П'ять хвилин тому я навіть не знала, що вона існує… Ну й аромати!

Чутливістю в неї відрізнявся ніс, не барабанні перетинки. І, сідаючи, вона передусім змахнула порох із запропонованого їй стільця.

4. ЧЕТВЕРТЕ ЖИТТЯ МОРІСА ТРАМБЛЕ

Ольга-Жанна-Марі Пуассонно, двадцять дев'ять років, родом із Сен-Жоріс-сюр-Ізер, без певних занять, мешкає в готелі "Босежур", вулиця Лепік, Париж, вісімнадцята округа. І одразу ж ця незграба з круглим, як диня, обличчям і зацокотіла:

— Прошу зауважити, пане комісар, що я сама до вас прийшла. Щойно я побачила фотографію в газеті, я собі сказала: іди, тобі немає чого боятися…

— Трамбле приходив до вас у готель?

— Еге ж, двічі на тиждень…

— Отже, хазяїн і обслуга знали його в обличчя?

— Ще б пак! Дуже добре знали. За ці п'ять років…

— Вони також бачили фотографію?

— Що ви маєте на увазі?

Вона прикусила губу — нарешті второпала.

— Хазяїн справді запитав мене, чи це, бува, не месьє Шарль на тій фотографії… Але я й сама прийшла б…

— Певна річ.