Тартюф

- Мольєр -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ТАРТЮФ, АБО Ж ОБЛУДНИК
Комедія на п’ять дій

Переклав Володимир Самійленко

ДІЙОВІ ОСОБИ

Пані Пернель — Оргонова мати.
Оргон.
Ельміра — його жінка.

Даміс

Мар’яна
— Оргонові діти.

Валер — закоханий у Мар’яну.
Клеант — Ельмірин брат.
Тартюф — фальшивий святенник.
Доріна — служниця Мар’яни.
Пан Лояль — судовий пристав.
Поліцай.
Фліпота — челядка пані Пернель.

Діється в Парижі, в Оргоновім домі.

ДІЯ ПЕРША

ЯВА 1

Пані Пернель, Ельміра, Мар’яна, Клеант, Даміс, Доріна, Фліпота.

Пані Пернель
Ходім, Фліпото; йди ж! Не хочу тут баритись.

Ельміра
Так прудко ви йдете, що нам не поспішитись.

Пані Пернель
Ви далі вже не йдіть, невісточко моя,
Бо церемоній цих зовсім не хочу я.

Ельміра
Звичайність так велить, а ще ж ви наша мати.
Але скажіть: чого вам хутко так тікати?

Пані Пернель
Бо надивилася на цей розгардіяш.
Щоб догодить мені — є клопіт, та не ваш;
Тому від вас я йду свого спокою ради,
Бо тут сміється всяк із кожної поради,
Мені ваги нема, та й не мовчить ніхто.
Та це ж не інше що, як двір царя Пето!

Доріна
Коли…

Пані Пернель
Голубочко! Ти дуже язиката.
Сваволі й смілості в тобі якраз до ката.
Ти думаєш, що всім язик потрібен твій.

Даміс
Але…

Пані Пернель
А ти зовсім, мій синочку, дурний, —
Я це кажу тобі, як баба до онука,
Що з тебе виросте ледащо й ледарюка,
Твоєму батькові казала я давно,
І виріс ти йому на горенько одно.

Мар’яна
Мені…

Пані Пернель
А ви, його сестричка, — ви плохенькі,
Мов тихая вода, такі собі тихенькі,
Але в такій воді якраз сидять чорти,
І ваших норовів не можу я знести.

Ельміра
Та ви-бо…

Пані Пернель
Вибачай, невісточко кохана,
А ти поводишся таки зовсім погано.
Тепер для їх обох ти матір’ю єси.
Який же приклад їм собою ти даси?
Марнуєш гроші так, що це мене вражає,
Вбираєшся, немов княгиня та. Хто дбає,
Аби одно своє подружжя чарувать,
Прикрас таких повік не стане начіплять.

Клеант
Ось слухайте…

Пані Пернель
А ви, невістчин любий брате, —
Я рада вас любить, кохати, шанувати,
Але якби це я Оргоном тут була,
То стежечка до нас для вас би заросла.
Ви всіх навчаєте, як треба жити… Пане!
Адже ж хто має честь, той слухать вас не стане.
Це, може, прикро вам? Це вас не потіша?
Що ж, правду я люблю: така моя душа.

Даміс
От любий ваш Тартюф без хиби та без вади…

Пані Пернель
Його послухатись усякий був би радий.
Мене те гніває, що кожний дурень звик
Про нього розпускать нікчемний свій язик.

Даміс
Чи стану я терпіть, щоб шельма ця побожна
Забрала всіх до рук, що й писнути не можна!
Що, як цей любий пан ухвали нам не дасть,
То вже й побавитись не вільно? От напасть!

Доріна
Як слухати його, та ще й пойняти віри,
Що б ми не діяли, ми чисті бузувіри,
Бо гострий критик цей огудить нас усіх.

Пані Пернель
І все, що гудить він, — то є правдивий гріх,
За ним ви зможете до раю доступити.
Чи син мій вас не вчив, як слід його любити?

Даміс
Ні, сила батькова не здужавшого,
Щоб я хоч трошечки любити міг його.
Я зрадив би себе, якби дививсь інакше,
Якби його діла мене вражали м’якше.
Пройдисвіт цей давно обурює мене,
І я таки зроблю з цим паном щось страшне.

Доріна
Авжеж, хіба не глум, не сором на всі люди,
Що ми в руках усі в нікчемної приблуди?
Той ланець, що до нас без підошов прибрів,
А вся одежина на йому п’ять шагів,
Тепер, як паном став, усе те забуває,
Орудує всіма, всім рота забиває!

Пані Пернель
Ой, не бреши! Тоді найкращий був би лад,
Якби всі слухались його святих порад.

Доріна
Це ваша вигадка його в святі запише,
А він — облуда весь і нею тільки дише.
Пан і Пернель
Ото язик!

Доріна
Такі — його слуга й він сам, —
Що їм без розписки нічого я не дам.

Пані Пернель
Не знаю, що в душі в слуги його Лорана,
Але заприсягтись готова я за пана.
А ви на його всі тому повстаєте,
Що правди з уст його ніяк не знесете,
Бо гнівають його гріхи й думки лукаві,
А божий інтерес у нього в кожній справі.

Доріна
Так. А чому ж його злоба несита їсть,
Як завіта до нас хоч який-небудь гість?
Чи небо гнівають почесні ті візити,
Що він про них кричить, немов несамовитий?
А знаєте, чого він на гостей повстав?
(Показуючи на Ельміру).
Бо нашу пані він до них приревнував.

Пані Пернель
Мовчи, та з язика не вергай, мов з лопати,
Бо всяк, не тільки він, вам став би дорікати.
Бо весь гармидер цей, що в домі тут щодня,
Карет перед двором невпинна гуркотня,
І гук від тиску слуг, що панство понаводить, —
В сусідстві поговір та всякі брехні плодить.
Нехай у зборах тих іще гріха нема,
Але вже слава йде, а це хіба дарма?

Клеант
Невже ви плетунам заткнуть хотіли б рота?
Але на світі жить яка була б охота,
Якби не сміли ми приймати любих нам,
Аби не дати що сплітати брехунам?
Нехай би й так: ніхто до нас і ми нікуди,
Але невже тоді мовчали б злії люди?
Немає способу від брехень утекти,
То не вважаймо ж ми на ті дурні роти.
Живім по-людському, нехай собі сороки
Стрекочуть, як хотять, і лають на всі боки.

Доріна
Чи це ж не Дафночка й не Дафнии чоловік,
Що тріпають об нас злосливий свій язик?
Ті, що в житті самі зблудилися з дороги,
Найперше від усіх підіймуть вас на роги.
Так і вишукують задля брехні чогось,
І вже біда, як їм почути довелось
Про приязнь вашу з ким, бо зараз перекрутять
І славу рознесуть, і інших збаламутять,
І фарби наведуть вони на вас такі,
Що й власні вчинки їх здадуться менш гидкі;
Бо як, мовляв, між нас ніде святих немає,
То й власний їхній бруд ніхто не покарає.
Вони б накинули неславу на весь край,
Щоб якомога менш припало на їх пай.

Пані Пернель
Твоє балакання пропало некорисно.
Тут про Оранту всім, здається, добре звісно —
Побожна то душа, — а от вона, гляди,
Не хвалить натовпу, що йде щодня сюди.

Доріна
Це правда, приклад цей згадати вам годиться,
Бо пані ця живе, неначебто черниця,
Але ж того вона тепер така свята,
Що вже минулися давно її літа.
Колись молодшою була вона вродлива,
То й до закоханих не так була спесива;
Тепер зістарілась, її вже світ не зна,
То й світ через оте не хоче знать вона,
Ховаючи себе під мудрістю святою,
Бо не здолає вже принаджувать красою.
Такий уже звичай у всіх зів’ялих краль,
Їх молодіж уся покинула, на жаль,
І, щоб розважитись і трохи вдовольнитись,
Нема їм способу, як тільки присвятитись.
І от живуть вони, немов черниці ті,
Та судять кожного, бо, бач, самі святі,
І ганять не тому; що правди путь їм мила,
Але що заздрість їм усі думки обсіла.
Не вибачать вони нікому тих потіх,
Що, як минув їх час, тепера не для них.

Пані Пернель
(до Ельміри)
Тобі, невісточко, така балаканина
Видимо до смаку, а я мовчать повинна,
Бо наймичка твоя з плесканням не вгава;
Але тепер і я скажу хоч слова два.
У найщасливішу свого життя годину
Мій син прийняв собі таку святу людину,
Що сам господь послав, вас бачивши в гріхах,
Щоб розум ваш слабий направити на шлях.
Так слухайте ж його, як вам спасіння любе:
Він гудить тільки те, що вас веде до згуби.
Всі ваші бесіди, гостини і танки —
То все лукавого мерзенні вигадки.
Про бога там ніхто не згадує в розмові,
Балачки ж, пустощі й пісні напоготові,
Там судять ближнього, беруть його на сміх
І брехні всякії вигадують про всіх.
Якби розумному між вами опиниться,
То в нього голова від крику розболиться.
Сто брехень заразом, хто на яку напав…
Там лікар був один, ще й гарно так сказав:
Це вавілонський стовп і язиків змішання,
Бо стовпились усі задля пащекування.
За вигадку таку йому-таки прийшлось…
(Показуючи на Клеанта),
А цей панок уже регочеться чогось!
Найдіть собі дурних та й будете сміятись.
(До Ельміри),
А ти…. Але прощай! Не хочу вже змагатись,
Обрид мені сей двір і кодло ваше все.
Тепер мене сюди не швидко занесе.
(Ударивши по щоці Фліпоту),
А ти загавилась і спиш уже, псяюхо!
А, трясця!.. Як візьму оце тебе за вухо! Іди за мною! Ну!..

ЯВА 2

Клеант, Доріна.

Клеант
А я вже не піду.
Боюся, щоб ізнов не вскочити в біду.
Ну, добра жіночка!

Доріна
А шкода, що не чує
Вона, як ваша мосць отут її шанує;
Була б подяка вам і, мабуть, не мала.
Вона б вам добрості ще краще довела.

Клеант
Без жодної вини чогось на всіх надалась.
Чи то вона в свого Тартюфа закохалась?

Доріна
Вона то ще не так; а от погляньте ви,
Чим син її зробивсь: той збувся голови.
Колись розумний був, як слухав нашу раду,
І навіть на війні не зостававсь позаду;
Але тепер увесь свій розум загубив,
Відколи дуже так Тартюфа полюбив.
Рідненьким братом став Тартюфа називати,
Йому дорожчий він, ніж діти, жінка, мати,
Бо то довірений усіх його думок
І в ділі кожному єдиний ватажок.
А як почне його до серденька тулити!
Здається, дівчину не можна більш любити!
В обід його щодня на покуть садовить
І тішиться, як той за чотирьох трощить;
Йому найкращії шматочки відкладає;
Тартюф ікне, а він його поздоровляє.
Тартюф для нього все: порадник, голова;
Він згадує весь день усі його слова;
Що б не зробив Тартюф, то буде все чудово,
Оракулом стає його найменше слово.
А той найшов дурних і вже не ловить гав
І штучним виглядом Оргона підобгав.
У нього грошики видурює лукаво
І глузувати з нас добув нехибне право.
Та що! Його слуга, облесливе хлопча,
І той мішається до нас і нас навча.
Там як почне до нас казання говорити
Та розкидати нам стьожки, рум’яна, квіти!
Оце якось порвав нам хустку на шматки,
Що замішалася в його "Святі квітки",
Говорячи, що ми без сорому змішали
З святою книжкою чортячі причандали.

ЯВА 3

Ельміра, Мар’яна, Даміс, Клеант, Доріна.

Ельміра
(до Клеанта)
На ваше щастя, ви не йшли аж до дверей:
Було б наслухались іще її речей.
Але, я бачила, вернувсь Оргон до хати,
То я до себе йду, щоб там його прийняти.

Клеант
А я зостанусь тут на кілька ще хвилин,
У мене тільки й справ — добридень дать один.

ЯВА 4

Клеант, Даміс, Доріна.

Даміс
Ви вкиньте з ним слівце про шлюб сестри моєї:
Боюсь я, що Тартюф замислив щось на неї,
То батька в другий бік коли б іще не збив.
Ви знаєте, що я що справу полюбив:
З Валером любиться сестра моя Мар’яна.
Валерова ж сестра така мені кохана,
Що як не…

Доріна
Він іде.
ЯВА 5

Оргон, Клеант, Доріна.

Оргон
А, брате мій, здоров!

Клеант
Гаразд, що ви прийшли, а я вже був ішов.
А що, на хуторі вже красно, та не дуже?

Оргон
Доріно…
(До Клеанта).
Підождіть хвилинку, милий друже,
Призвольте трошечки, щоб я хоч розпитавсь
Про те, що сталось тут, та вже й не турбувавсь.
(До Доріни).
Чи все за ці два дні велось вам до вподоби?
Що поробляєте? Чи хто не мав хвороби?

Доріна
Завчора в пані страх боліла голова,
Та ще й пропасниця була якась нова.

Оргон
А як Тартюф?

Доріна
Тартюф? До його що пристане?
Такий гладкий, як був, товстий, лице рум’яне.

Оргон
Бідаха!

Доріна
Ввечері то й їсти не могли І за вечерею ні крихти не взяли,
Бо в голові й тоді ще дуже в їх боліло.

Оргон
Ну, а Тартюф?

Доріна
Один за двох він справив діло.
Двох куріп’ят обгриз побожно до кісток,
Та ще й на закуску здоровий з’їв биток.

Оргон

Доріна
Як лягли ж, то, як одну хвилину,
Качались цілу ніч без сну, без одпочину;
Було не можна спать, так дуже їх пекло;
А коло їх і нам спочинку не було.

Оргон
Ну, а Тартюф?

Доріна
Наївсь вечерею смачною,
Устав, та й спатоньки поплентавсь до покою,
І на перини там бебехнувся як пень,
Та вже прокинувся на другий тільки день.

Оргон
Бідаха!

Доріна
Та таки ми пані вговорили, —
І згодились вони, щоб кров їм отворили,
І зараз же тоді зробилось легше їм.

Оргон
Ну, а Тартюф?

Доріна
О, він не налякавсь нічим
І проти бід усіх, набравши в душу сили,
Хильнув чарок із п’ять, як снідати посіли,
Щоб знову в пані влить ту виточену кров.

Оргон
Бідаха!

Доріна
Та тепер усі здорові знов.
Піду ж до пані я, скажу, що ви чимало
Зраділи, що її хвороби вже не стало.

ЯВА 6

Оргон, Клеант.

Клеант
Вона ж у вічі вам на глум вас узяла.
Не гнівайтесь, бо річ моя зовсім не зла,
Але вам так і слід, самі собі ви шкоду
Зробили примхами, яких не чув я зроду.
Чи можна, щоб Тартюф вас так опанував,
Що вже байдуже вам до всіх на світі справ.
Ви прийняли його, ще й полатали лати…
А вже тепер дійшли…

Оproн
Ось годі вам казати,
Бо ви не знаєте зовсім, який він є.

Клеант
Не знаю? Що ж, тоді питання постає:
Як розпізнать його, яким він може бути?

Оргон
Якби вам довелось як слід його збагнути,
Ви б краю не знайшли всім радощам своїм.
Це чоловік такий… Ах! Він такий… зовсім…
Хто слухає його, живе в такім спокою
І дивиться на світ, як на копицю гною.
Я від його розмов цілком не той, що був,
І вже до всіх речей прихильності позбув.
Тепер і приязні в душі моїй немає:
Нехай тут мати вмре, брат, жінка, син сконає, —
Повірите, мені байдуже вже про те.

Клеант
От людські почуття і серце золоте!

Оргон
Якби ви знали, як ми вперше з ним спізнались,
Ви, певно б, так, як я, душею з ним з’єднались.
Оце було щодня до церкви тихо йде
І там, де я стою, навколішки впаде,
І в церкві хто б не був, на нього всяк дивився,
З яким він запалом до господа молився.
Зітхав так голосно, то знов крижем лягав
І землю щоразу покірно цілував;
А як виходив я, мерщій передо мною
Ставав при виході з свяченою водою.
Його слуга, що теж на праву путь ступив,
Про вбожество його зі мною говорив;
І то я став йому грошима помагати,
Але він не хотів усіх від мене брати.
"Частину я візьму, — казав, — а цю верну,
Бо я не заробив такого талану".
Коли ж я не приймав, він брав і в ту ж хвилину
На вбогих роздавав тих грошей половину.
Нарешті бог привів його до мене жить,
І саме відтоді мені в усім щастить.
Він догляда всього, за жінкою моєю,
Шануючи мене, зорить, як за своєю,
Її ревнує більш, ніж я, і вже мене
Сповістить кожний раз, як хто їй підморгне.
А щирий він який — повірити не можна,
Бо перед ним стає гріхом дрібниця кожна,
Його боїться він у всіх ділах своїх:
Оце якось собі поставив він у гріх,
Що, як піймав блоху, — а саме він молився, —
Вбиваючи її, занадто прогнівився.

Клеант
Ой, ой! Ви розум свій, мабуть, згубили весь
Чи то ви тільки так іи мене смієтесь?
Балачка поглядів моїх не перетворить.

Оргон
Безбожно дума той, хто так, як ви, говорить,
І духу вільного в вас повна голова.
Я вас остерігав не раз уже й не два,
Що бог за ці думки вас тяжко покарає.

Клеант
Таким, як ви, якраз ця мова припадає,
Сліпі — хотять на всіх полуду навести,
Бо в них безбожний, хто не має сліпоти,
І той, кому кривить свій вид не до вподоби,
Ні віри в святощі не має, ні шаноби.
Ні, мова ця мене зовсім не настрашить,
Я знаю, що кажу, і бог це серце зрить;
На вихиляси всі не хочу я вважати;
Святим перед людьми себе не трудно вдати.
Так само, як не той одважний, хто зложив
Байки про те, яких побив він ворогів,
І до побожного життя дають закони
Не ті, що скрізь гудуть про піст і про поклони.
Гай, гай! Невже ж то вам, мій братику, дарма,
Що зовсім правди в тій побожності нема;
Чи з правдою брехню поставили б ви в парі?
Дали б ту саму честь обличчю, що й машкарі?
Те саме хитрощам, що й справжнім почуттям!
Подоба істини за правду стала вам!
Мара й особа вам однаково хороші,
Фальшиве золото для вас правдиві гроші.
Але ж поміж людьми найбільш істот чудних,
Натури чистої ніде не видно в них;
У межах розуму їм тісно аж до смерті,
І от силкуються вони, щоб їх розперти;
Не раз вони псують найвищі почуття,
Бо в них вони живуть без міри й без пуття.
Про це я вам хотів між іншим нагадати.

Оргон
О, бачу я, що ви філософ, ще й завзятий.
У вас у одного ще розум не погас;
Знання й науки всі зостались тільки в вас;
Оракул ви, Катон для нашого століття.
І побіч вас усі — нікчемне тільки сміття.

Клеант
Ви помиляєтесь, я не філософ, ні;
Науки всі й знання не залягли в мені,
Проте ж хоч дещицю я, може, добре знаю
І правду від брехні запевно відрізняю.
Чи є де чоловік шановніший, як той,
Хто богові себе віддав? Він є герой.
На світі вищого нічого я.