Тарзанів син - Сторінка 40

Але шейх навіть слухати не хотів, щоб послати когось у ближнє містечко на узбережжі і звідти телеграфом вимагати переказу грошей. Шейх дуже стерігся. Його власний спосіб був уже перевірений. У всіх інших — надто багато неперевірених деталей. Він не квапився дістати гроші — міг чекати рік або два, якщо потрібно, але чекати доведеться не більше шести місяців. Він повернувся до одного, з арабів і дав указівки, як поводитися з полоненим. Бейнс не розумів ані слова арабською, але, спостерігаючи жестикуляцію, збагнув, що йдеться про нього. Араб уклонився господареві й наказав Бейнсові йти за собою.

Днглієць запитально поглянув на шейха. Той ствердно кивнув, пан Морісон підвівся і пішов за охоронцем до тубільного куреня, зшитого з козинячих шкур. Всередині було темно й вогко. Охоронець тукнув двох чорношкірих, які сиділи надворі. За наказом араба вони зв'язали Бейнсові руки й ноги. Англієць протестував, але ні чорношкірі, ні араб не втямили й слова з його прохань. Вони зв'язали Бейнса і пішли собі. Якийсь час пан Морісон лежав, розмірковуючи про похмуре майбутнє, яке чекало на нього в наступні довгі місяці, аж доки друзі стримають звістку й пришлють гроші. Тепер він ладен був уже справді заплатити — аби тільки вибратися з цього кубла. Насамперед він хотів телеграфувати своїм розпорядникам, щоб грошей не пересилали, а натомість повідомили британську владу Західної Африки, щоб вислали рятувальну експедицію.

Його шляхетний ніс страждав від важкого смороду, що виповнював хатину. Гнила солома, на якій він лежав, тхнула людськими виділеннями, потом та гнилизною. Але то було не найгірше. Він лежав у незручній позі, так, як його залишили кілька хвилин тому; терпли руки, ноги й голова. Хоч як він примощувався, біль не минав, бо руки були зв'язані за спиною.

Він рвав свої пута, доки геть знемігся, але не без успіху, бо вдалося послабити вузол, і він сподівався звільнити руку. Настала ніч. Ні їжі, ні питва йому не приносили. Вони що, думають, що він зможе прожити рік за Божим духом? Комахи тепер жалили його не так боляче, хоча й не менш часто. В цьому пан Морісон побачив хоч якусь надію: можливо, він звикне й перестане аж так мордуватись. Він не кидав розплутувати вузли мотузки, коли з'явилися щури. Комахи були дуже бридкі, а щури — просто жахливі. Вони бігали по його тілу, пищали й гризлися між собою. Врешті один спробував на смак Морісонове вухо. Пан Морісон з прокльонами спробував сісти. Пацюки розбіглися. Він підтяг ноги до грудей і став на коліна, потім нелюдським зусиллям підвівся. Стояв, хитаючись, вкритий холодним потом.

— Боже! — прошепотів він. — За що мені таке...

І замовк.

Що він зробив? Він згадав дівчину, яка перебувала десь в одному з шатрів цього триклятого селища. Він стиснув зуби й вирішив не нарікати. В цю хвилину з сусіднього шатра долинули гнівні голоси. Один з них належав жінці. Меріем? Розмовляли начебто арабською — він не розумів ані слова, але інтонації були її.

Бейнс сушив голову над тим, у який спосіб подати їй знак, що він тут. Якби він зумів розв'язатися, то тоді вони втечуть, — якщо вона захоче втекти. Ця думка не давала, йому спокою. Він не знав, на якому становищі дівчина перебуває тут, у селищі. Якщо вода улюблене дитя могутнього шейха, то нема потреби з нею тікати. Він мусив дізнатися.

В бунгало він часто чув, як Меріем співала англійський гімн "Боже, бережи короля", а Моя Люба акомпанувала їй на піаніно. Він голосно почав його наспівувати. Меріем відразу озвалася. Вона говорила дуже швидко.

— Прощайте, Морісоне! — кричала вона. — Якщо буде Божа ласка, то я завтра вранці загину, тому що роковане мені життя гірше за будь-яку смерть!

Потім Бейнс почув гнівний вигук чоловіка і гомін боротьби. Бейнс зблід від страху. Він рвонувся чимдуж, і пута піддалися. За мить він відчув, що одна рука вільна. Потім звільнив другу, нахилився, розв'язав ноги і вийшов з хатини на звук голосу Меріем.

Дорогу йому перегородив велетень-чорношкірий.

Коли йшлося про швидкість, Корак покладався лише на власні сили. Тантор зсадив його на березі річки біля селища шейха. Мавполюд залишив свого товариша-велетня і по деревах погнався на південь, туди, де, як сказав йому швед, була Меріем. Коли він дістався до загорожі селища, було вже темно. З того часу, як він переносив через неї Меріем, рятуючи її від злиденного життя і жорстоких одноплемінців, загорожа стала вища й міцніша. Величезного дерева, що схиляло гілля на той бік, уже не було, але Корак легко міг пролізти там, де звичайна людина відступила б. Він закинув аркан на загострену палю. Довкола не було ані душі, і Корак легко переліз на той бік загорожі.

Там він почав крадькома обстежувати селище. Спершу обнюхав і обслухав арабські намети, шукаючи хоч якогось сліду Меріем. Навіть гострий слух арабів не почув його ходи — ніби то тінь рухалася серед тіней. Тютюновий дим підказав, що араби курять перед своїми наметами. Ось почувся регіт, а потім з того боку селища долинула знайома мелодія гімну "Боже, врятуй короля". Корак спантеличено зупинився. Співав чоловічий голос. Хто б це міг бути? Корак пізнав молодого англійця, якого залишив на березі річки і який зник перед його поверненням. За мить йому відповів жіночий голос — Меріем, і Вбивця прожогом кинувся на голоси.

Після вечері Меріем лягла в жіночій частині шейхового намету. Маленький куточок був відгороджений розкішними перськими килимами. Там уміщалися лише вона й Мабуну, бо шейх дружин не мав. За роки її відсутності тут нічого не змінилося.

Раптом шейх розсунув килими і увійшов. Постать у білому чітко вимальовувалася в напівтемряві шатра.

— Меріем! — гукнув він. — Ходи сюди!

Дівчина встала й вийшла в передню частину шатра Вогнище освітлювало середину. Вона побачила Алі бен Кадіна, старшого шейхового брата, що сидів навпочіпки й курив. Шейх стояв, У них був спільний батько, але мати Алі бен Кадіна була чорна рабиня, з західного узбережжя. Алі бен Кадін був старий, потворний і чорний, як чобіт. Ніс і частина щоки зогнили. Він усміхнувся, коли побачив Меріем. Шейх тицьнув пальцем в Алі бен Кадіна, звертаючись до Меріем.

— Я стаю старий, — сказав він. — Жити лишилося не так багато. Тому віддаю тебе Алі бен Кадінові, моєму братові.

Це було все. Алі бен Кадін підвівся й підійшов до неї. Меріем злякано позадкувала. Чоловік схопив її за руку.

— Ходімо! — наказав він і потяг її з шейхового шатра до свого.

Коли вони пішли, шейх захихотів.

— Як я через кілька місяців відішлю її на північ, — прошепотів старий шейх, — вони зрозуміють, що їм дорого коштувало вбивство сина сестри Амора бен Хатура.

Меріем у наметі Алі бен Кадіна марно благала милосердя. Спочатку чорна стара руїна белькотіла їй ніжні слова, але Меріем дивилася на нього з такою огидою й переляком, що старий урешті просто кинувся й схопив її. Двічі їй пощастило вирватися. І в якусь мить вона почула голос Бейнса, що наспівував знайому мелодію. Вона відповіла, та Алі бен Кадін знову схопив її. Цього разу він поволік її в далекий кінець шатра, де троє негритянок байдуже спостерігали трагедію, що розгорталася перед ними.

Коли пан Морісон побачив, що шлях до волі йому перетинає велетень-чорношкірий, він кинувся на нього, мов шалений дикий звір, — тієї миті Бейнс, власне, й був звіром, а не людиною. З лютим криком він накинувся на чорношкірого чолов'ягу й звалив його додолу. Почалася боротьба. Чорношкірий уперто намагався витягти з-за пояса ніж.

Бейнсові пальці затискали йому рота, щоб той не гукнув на допомогу; але врешті негрові пощастило-таки витягти ножа, і Бейнс відчув у плечі гостру крицю. Ніж колов його знову й знову. Білий тримав однією рукою чорношкірого за горло, а другою мацав по землі в пошуках якогось знаряддя боротьби і врешті намацав камінь. З усієї сили пан Морісон вдарив супротивника по голові. Негр враз ослаб. Він знепритомнів. Бейнс ударив його ще двічі. Потім підвівся і побіг до шатра з козинячої шкіри, звідки долинав голос Меріем.

Але його випередили. В затінку шатра Алі бен Кадіна причаївся вбраний у шкуру леопарда Корак. Коли мулат потяг Меріем в кінець шатра, Кораків ніж прорізав діру в крамній стіні, і високий крем'язень постав перед очима здивованих мешканців шатра.

Меріем відразу впізнала його. Серце тьохнуло від щастя й гордості, коли вона побачила шляхетну постать людини, за якою так скучила.

— Корак! — вигукнула вона.

— Меріем!

Не вимовивши більше ані слова, він кинувся на спантеличеного Алі бен Кадіна. Троє негритянок підхопилися на своїх постелях і заверещали. Меріем спробувала затримати їх, але вони чкурнули крізь прорізаний отвір і, лементуючи, побігли селищем.

Пальці Корака зчепилися на горлі бридкого Алі. Один удар — і Алі бен Кадін мертвий звалився на долівку. Корак повернувся до Меріем; тієї миті до шатра ввірвався закривавлений і обдертий чоловік.

— Морісон! — вигукнула дівчина.

Корак озирнувся. Він хотів був обійняти Меріем, забуваючи про все, що сталося, відколи він востаннє бачив її. Але враз пригадав сцену на галявині, й хвиля жалю затопила його душу.

Переполох, здійнятий трьома негритянками1 в селищі, наростав. До шатра Алі бен Кадіна бігли люди. Не можна було гаяти часу.'

— Швидше! — закричав Корак, повертаючись до Бейнса, що не міг з'ясувати, хто перед ним — друг чи ворог. — Веди її до загорожі, йди поза шатрами, там побачиш мою мотузку, скористайтеся нею й перелізьте через стіну.

— Кораку, а ти? — скрикнула Меріем.

— Я лишаюсь, — відповів мавполюд. — Маю справу до шейха.

Меріем спобувала заперечити, але він схопив її на оберемок і крізь проріз у стінці шатра виштовхнув у темряву.

— А тепер — біжіть! — прошепотів він і повернувся, щоб зустріти ворогів на вході до шатра.

Мавполюд боровся, як ніколи, але сили були занадто нерівні, і шансів tfa перемогу не було, — він хотів лише забарити їх для втечі Меріем і англійця. За кілька хвилин пізніше його здолали, зв'язали і під вартою занесли до шейхового шатра.

Старий довго мовчки дивився ча нього, намагаючись — . вигадати тортури, які задовольнили б його страшенний гнів і були гідні створіння, що двічі зазіхнуло на його, шейхову, власність — Меріем. Убивство Алі бен Кадіна не надто розлютило старого — він ніколи не любив бридкого сина батькової рабині.