Тарзанів син - Сторінка 41

Шейх пригадав удар, якого білий воїн завдав йому колись, і розлютився ще більше. Нічого достатньо страшного.не спадало йому на гадку.

Доки він так сидів, дивлячись на Корака, почувся звук, що викликав посмішку на Коракових устах: засурмив слон. Корак повернув голову на звук, і з його вуст злетів басовитий дикий поклик. Один із чорношкірих вартових ударив його в обличчя тупим кінцем списа, але ніхто не знав, що той крик означає.

У джунглях Тантор нашорошив вуха, коли почув голос Корака. Він наблизився до загорожі, підняв хобот і почав принюхуватися, потім уперся головою в колоди і натиснув, але загорожа була міцна й не піддавалася.

Шейх нарешті підвівся і, вказуючи на зв'язаного бранця, звернувся до своїх підлеглих.

— Спалити його! — наказав він. — Негайно! На вогнищі!

Сторожа потягла Корака на середину селища, де було вкопано високий стовп. Він не призначався для спалень, до нього прив'язували рабів для покарання нагаями, яке часто закінчувалося смертю.

Корака прив'язали до цьрго стовпа. Потім зівсібіч обклали гіллям. З'явився шейх, щоб подивитися на муки своєї жертви. Але Корак був цілком спокійний, навіть коли полум'я від головешки побігло по сухому гіллі.

Він знову гукнув так само, як у шейховому наметі, й відразу за огорожею озвався слон.

Старий Тантор марно намагався розбити загорожу. Корак кликав його, запах його ворогів-людей, неможливість подолати перешкоду — усе це сповнювало слона люттю. Він відійшов на кілька кроків, підняв хобот, гнівно засурмив, нахилив голову і, як велетенський живий таран, кинувся на перешкоду.

Загорожа тріснула й розсипалася, у прогалину влетів величезний розлючений звір. Корак чуй звуки, незбагненні для інших, і розумів їхнє значення. Полум'я вже підкрадалося до нього, коли один з чорношкірих почув шелест, озирнувся й побачив перед собою величезного Тантора. Чоловік скрикнув і кинувся навтіки, а слон миттю розкидав навсібіч негрів та арабів і опинився біля вогнища, на якому стояв його улюблений приятель.

Шейх, віддаючи накази, побіг до свого намету по гвинтівку. Тантор обвив Корака хоботом і разом із стовпом, до якого той був прив'язаний, відірвав від землі. Полум'я обпалило хобот — найчутливіше місце на його тілі. Він ненавидів вогонь, але що важили опіки, порівняно з життям найкращого друга!

Величезний звір підняв обпечений хобот над головою, повернувся й побіг до прогалини в загорожі. Шейх із гвинтівкою в руці вибіг на дорогу перед оскаженілим звіром, підвів гвинтівку і вистрілив. Куля пролетіла повз ціль, а Тантор тим часом уже опинився над ним, топчучи шейха велетенською ногою так, як ми випадково давимо мураху на стежці.

Потім, високо здіймаючи коштовну ношу, слон Тантор поринув у темряву лісу.

26

Меріем, вражена несподіваною зустріччю з Кораком, якого давно вважала мертвим, дозволила Бейнсові вести себе. Вони прокралися поза шатрами до загорожі, а там, як і наказав Корак, англієць закинув аркан на одну з гострих паль. Насилу зіп'явся вгору і простягнув руку Меріем.

— Ходімо! — прошепотів він. — Ми повинні поспішати!

Лише після цих слів Меріем прийшла до тями, наче прокинулася від глибокого сну. Позаду самотній Корак бився з її ворогами — її Корак. Вона мусила бути поруч, воюючи з ним пліч-о-пліч. Вона позирнула на Бейнса.

— Ідіть! — сказала вона. — Вертайтеся до Бвани і приведіть підмогу. Моє місце тут. Якщо щ залишитеся, то однаково нічим не допоможете. Тікайте, доки є нагода, і повертайтеся з Великим Бваною.

Пан Морісон Бейнс мовчки опустився до неї на землю.

— Я лише задля вас лишив його так! — сказав він, киваючи головою на шатра, які вони щойно минули. — Я знаю, що він затримуватиме їх, доки зможе, і робитиме це ліпше, ніж я, даючи нам можливість утекти. Я цього не міг би зробити. Але тепер очевидно, кому слід залишитися. Я чув, як ви називали його — Корак, і тепер знаю, хто це. Ваш друг. Я занапастив вас. Ні, не перебивайте. Зараз я прийшов сказати вам правду, тож дізнайтеся, якою я був тварюкою. Ви знаєте, я намірявся взяти вас до Лондона, але зовсім не збирався одружуватися. Так, зневажайте мене, я на це заслужив. Заслужив ваше презирство і зневагу, але я не знав, що таке любов. Коли я це спізнав, я спізнав і багато чого іншого, — який я був негідник і боягуз. Усе життя я дивився зверху на тих, кого, вважав нижчими за походженням. Я думав, що ви, з нижчої верстви, не можете носити моє прізвище. Відколи Гансон обдурив мене і забрав вас до себе, я живу наче в пеклі, але я став людиною, хоч і надто пізно. Тепер я складаю вам до ніг щиру любов і буду невимовно щасливий, якщо ви згодитеся носити моє прізвище.

На мить Меріем замовкла, глибоко замислившись, її перше питання, здавалося, було зовсім не до речі.

— Як ви потрапили в це селище? — спитала вона.

Він розповів їй усе, що трапилось, відколи чорношкірий виказав йому подвійну гру Гансона.

— Ви кажете — "боягуз", — сказала вона, — а хіба боягуз здатен був би на це все, щоб урятувати мене? Потрібна відвага, щоб розповісти мені те, що ви розповіли, потрібна особлива відвага як душі, так і тіла. Я не могла б любити боягуза.

— Ви сказали, що любите мене? — здивовано спитав він і зробив крок уперед, наче збирався обняти її.

Але вона простягла руку і лагідно зупинила його, наче бажала сказати: "Ще ні". Що вона хотіла сказати, дівчина й сама До ладу не знала. Вона гадала, що любить його, певна річ, але їй не спадало на думку, що любов до англійця — то несправедливість щодо Корака, бо їй здавалося, що Корака вона любила, як брата. Доки вони так розмовляли, лемент у селищі подужчав.

— Вони вбили його? — прошепотіла Меріем.

Ці слова нагадали Бейнсові, задля чого вони залишаються в селищі.

— Побудьте тут! — сказав він. — Я піду подивлюся. Якщо він мертвий, ми вже нічим йому не допоможемо. Якщо, він живий, то я зроблю все можливе, щоб звільнити його.

— Ми підемо разом! — відказала Меріем. — Ходімо!

І вона повела його назад до намету, де востаннє бачила Корака. Їм часто доводилося припадати до землі, ховатися в тінях шатер і хатин, бо довкола гасали люди й усе селище збудилося. До намету Алі бен Кадіна повертатись довелося значно довше, ніж було бігти від нього до загорожі. Вони обережно підкралися до діри, прорізаної ножем Корака в задній стінці. Меріем зазирнула всередину — в задній, відгородженій частині нікого не було. Вона пролізла в шатро, Бейнс — за нею, потім вони тихо розсу: нули запону, що поділяла на дві частини шатро. Меріем зазирнула й туди — також порожньо. Підійшла до входу в шатро, зазирнула. Зляканий вигук зірвався з її вуст. Бейнс визирнув з-за неї і також скрикнув, але від гніву. За сотню метрів від них до стовпа був прив'язаний Корак — вогнище вже палало під йим. Англієць відштовхнув Меріем і кинувся до страдника. Він не замислювався, чи дасть собі раду з такою кількістю чорношкірих . і арабів. Саме в ту мить Тантор розвалив загорожу й пішов у наступ. Юрба так чкурнула від розлюченого звіра, що навіть захопила з собою Бейнса. За хвилину все скінчилося, слон зник із своєю здобиччю, але гармидер у селищі тривав. Чоловіки, жінки й діти, не тямлячи себе, шукали, де б сховатися. Гавкотом заходилися собаки, іржали коні, ревли верблюди і осли, налякані голосом слона, і рвалися з припон. Понад десяток тварин порвали пута і шалено гасали селищем. Бейнсові раптово спало на думку, як урятуватися. Він озирнувся в пошуках Меріем, але та вже була поруч.

— Коні! — вигукнув він. — Треба двох спіймати!

Меріем, захоплена цією ідеєю, повела його в далекий кінець селища, до конов'язі.

— Відв'яжіть двох, — сказала вона, — проведіть за хатини, де темніше. Я знаю, де зберігаються сідла. Я принесу їх та зброю.

І перш ніж він устиг зупинити її, дгвчина зникла.

Бейнс швидко відв'язав двійко схарапуджених коней і повів їх туди, куди радила Меріем. Хвилини чекання здавались годинами. Нарешті дівчина принесла двоє сідел. Вони швидко осідлали коней. При світлі лиховісного вогнища було видно, що араби й чорношкірі потроху вертаються до тями. Чоловіки ловили коней, і двоє чи троє вже вели спійманих туди, де Меріем і Бейнс саме поквапливо сідлали своїх.

Дівчина перша скочила в сідло.

— Швидше! — прошепотіла вона. — Треба тікати. Ну бо туди, де Тантор проламав загорожу. — І коли побачила, що Бейнс уже сідає в сідло, відпустила вуздечку.

Збуджена тварина рвонулася вперед. Меріем обрала найкоротший шлях — навпростець через селище. Бейнс на повній швидкості мчав назирці. Їхня втеча була така раптова й несподівана, що вони вже промчали половину відстані, доки ошелешені мешканці селища втямили, що відбувається. Араби врешті впізнали їх, зчинили галас і схопилися за гвинтівки. Потім пролунав залп, але під тріскотіння мушкетів Меріем з Бейнсом пролетіли верхи крізь пролом у загорожі й погнали добре втоптаною дорогою на північ.

А що ж Корак?

Тантор заніс його глибоко в джунглі і ніс, аж доки далеко позаду завмерли звуки, що долинали з селища. Аж тоді він поставив свою коштовну ношу на землю: Корак спробував розв'язатися, але навіть його сили.бракувало, щоб розірвати численні міцні мотузки. Так він лежав, спочиваючи, знову й знову намагаючись звільнитись, а тим часом слон вартував його, і жоден лісовий звір не наважувався наблизитись, щоб не наразитися на неминучу смерть.

Світало, а Корак залишався зв'язаний. Він починав думати, що доведеться тут померти від голоду й спраги, бо Тантор, звичайно, розв'язати його не зможе.

Тим часом Бейнс і Меріем цілу ніч мчали на північ понад річкою. Дівчина запевняла Бейнса, що Корак буде з Тантором в цілковитій безпеці. Їй і на думку не спало, що мавполюд не зможе розірвати пута. Бейнс дістав кульове поранення від арабів, і дівчина наполягала, щоб вони їхали до будинку Бвани, де ним належно заопікуються.

— А потім, — сказала вона, — я з Бваною вирушу на пошуки Корака, він знайдеться і житиме з нами.

Вони гналися всю ніч і на світанку зустріли загін, який швидко посувався на південь. То був Бвана і його чорношкірі воїни. Уздрівши Бейнса, англієць грізно насупився, але терпляче вислухав розповідь Меріем, тамуючи гнів у грудях. Коли вона скінчила мову, він, здавалося, забув про Бейнса. Його думки захопило щось зовсім інше.

— Ти кажеш, що знайшла Корака? — спитав він.