Татарська пустеля

Діно БУЦЦАТІ

ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

Роман

І

Ставши офіцером, Джованні Дроґо одного вересневого дня вирушив до Фортеці Бастіані, місця свого першого призначення.

Він прокинувся до схід сонця, вдягнув при світлі гасової лампи мундир лейтенанта і глянув на себе в люстро, але не відчув радості, на яку сподівався. Скрізь панувала тиша, тільки з сусідньої кімнати долинали негучні звуки — це встала мати, щоб із ним попрощатися.

Так починався день, очікуваний роками, перший день самостійного життя. Дроґо пригадав гнітючу атмосферу Військової академії, зимові ранки у великих холодних спальнях, де витала загроза чергових покарань, нудні вечори в учбових класах, коли, сидячи за столом, дослухався до кроків за вікнами вільних і, напевно, щасливих людей.

Нарешті він став офіцером, і тепер вже не треба гибіти над підручниками, тремтіти, зачувши окрик сержанта. Похмурі дні, що складалися в місяці та роки, пішли в небуття й більше ніколи не повернуться. Так, маючи офіцерське звання, він матиме й гроші, привертатиме увагу вродливих жінок, але, що не кажи, юність, краща пора життя, мабуть, уже проминула. Дроґо дивився в люстро, бачив на обличчі натужну усмішку й даремно прагнув сподобатися самому собі.

Яке безглуздя! Чому вчора ввечері він так нещиро поводився, розмовляючи з матір'ю? Чому не зважав на її останні поради й лише вслухався у звуки рідного голосу? Чому з його вуст злітали порожні фрази замість сердечних заспокійливих слів? Чому тепер нервово тупцяв по кімнаті не в змозі знайти годинника, хлистика, кашкета, що лежали на звичних місцях? Адже він виряджався не на війну, десятки таких, як і він, лейтенантів, учорашніх товаришів, з радісним сміхом залишали в цей час рідні домівки, немов вирушали на свято.

Його ж душу виповнювали гіркота прощання з батьківським домом, де він народився для мрій і діянь, страх перед незбагненними життєвими змінами, сум від розлуки з матір'ю. Але над усім панувало якесь туманне передчуття неминучих згубних подій, наче він збирався в дорогу без вороття.

На початку шляху Джованні супроводжував верхи його друг Франческо Вескові. Цокання копит лунало в тиші пустельних вулиць, озорених ранковими променями сонця. Місто ще було занурене в сон, але на горішніх поверхах будинків де-не-де розсувалися фіранки, визирали заспані люди і на мить окидали байдужим зором чудове народження дня.

Друзі мовчали. Дроґо гадав, як виглядає Фортеця Бастіані, але не міг цього уявити. Він навіть не знав до пуття, де вона і скільки до неї їхати. Дехто казав йому, ніби туди можна дістатися за один день, інші, що навіть скоріше, але насправді ніхто з них там не бував.

Коло міської брами Вескові заходився жваво обговорювати якісь буденні справи, наче Дроґо їхав на прогулянку, та раптом спитав:

— Бачиш оту зелену гору? А споруду на верхівці? Це і є Фортеця Бастіані, її чільний редут. Пам'ятаю, два роки тому полював із дядьком у тих місцях.

Тим часом вони вже виїхали з міста. Починалися кукурудзяні поля, луки, червоні осінні ліси. Вершники простували пліч-о-пліч озореною сонцем білою дорогою. Давні друзі Джованні й Франческо мали спільні захоплення, одне коло знайомств, і їх роками бачили разом майже щодня.

Відтак родина Вескові забагатіла, Дроґо обрав військову кар'єру й відчув певне збайдужіння до друга. Безтурботне веселе життя виглядало чужим і далеким, попереду чекали невідомі суворі випробування, йому навіть здалося, що їхні коні мали різну ходу: огир Франческо ступав легко і жваво, його рисак неспокійно і важко, наче тварина теж відчувала подих тривожних подій.

Дорога пішла вгору. Джованні озирнувся, щоб подивитись на місто, де над дахами плив уранішній дим. Побачив здаля рідний будинок, знайшов своє вікно. Здається, жінки вже відчинили його й давали лад кімнаті. Вони знімуть з ліжка білизну, складуть речі до шафи, позачиняють віконниці. Довгими місяцями ніхто не потрапить туди, крім всюдисущого пилу, а в сонячні дні тонких промінців. Ось він, занурений у темряву маленький світ його дитинства. Цей світ пильнуватиме мати, аби її син, повернувшись сюди по тривалій розлуці, міг знову відчути себе хлопчаком. Вона, напевно, гадає, що оборонить колишнє щастя, зупинить біг часу і, відчинивши двері при зустрічі з сином, покаже йому, що все зберегла.

Нарешті Дроґо сердечно розпрощався з Вескові й рушив далі сам, наближаючись до пасма великих гір. Сонце вже підбилося височенько, коли він в'їхав у міжгір'я, що вело до Фортеці. Праворуч, на одній із вершин, знову замаячив редут, який показав Вескові. До нього, на перший погляд, було недалеко. Прагнучи швидше дістатись мети, Дроґо не зупинився відпочити, а підострожив стомленого коня і поїхав дорогою, що круто підіймалася вгору, затиснута між прямовисними кручами. Переїжджих ставало все менше. Дроґо запитав одного візника, скільки треба часу, щоб добутися до Фортеці.

— Фортеці? — перепитав той. — Якої фортеці?

— Бастіані, — відповів Дроґо.

— У цих краях немає фортець, — мовив візник. — Ніколи про них не чув.

Мабуть, йому мало що відомо, вирішив Дроґо. Час спливав, і він уже почав відчувати легкий неспокій. Пильно видивлявся навколо, сподіваючись побачити Фортецю. Вона поставала в уяві старовинним замком з височезними мурами. Тепер він усе більше запевнявся, що Франческо казав неправду. Показаний йому редут уже, мабуть, давно залишився позаду А тим часом надходив вечір.

Погляньте — онде Джованні Дроґо та його кінь. Які вони маленькі на тлі високих і диких гір! Він верстає шлях, аби завидна досягти Фортеці, проте швидше за нього міжгір'ям, де гуркотить потік, повзуть вечірні тіні. Ось вони вже порівнялися з Дроґо, раптом уповільнили рух, ніби не бажаючи лякати його, тоді знов поповзли вздовж крутих скель, накриваючи вершника.

Всю велику ущелину заповнив фіолетовий морок, і лише голі гребені гір там, на недосяжній висоті, були освітлені сонцем, коли Дроґо раптом опинився перед величезною спорудою, чорною на тлі ясного вечірнього неба. Це мала бути Фортеця, і в нього схвильовано закалаталося серце. Але все — від мурів до краєвиду — виглядало чужим і лиховісним.

Він об'їхав навколо споруди, марно шукаючи вхід. Западали сутінки, однак у жоднім вікні не було світла, не горіли сторожові вогні на бастіонах. Лише самотній кажан ширяв під білою хмарою. Дроґо наважився когось гукнути.

— Гей! — закричав він. — Є тут хто чи ні?

Із густої пітьми виринув якийсь бородань, подоба бурлаки чи злидня, з торбиною в руці. Дроґо приязно глянув на нього.

— Кого ви шукаєте, пане? — спитав незнайомець.

— Фортецю. Це вона?

— Фортеці більше немає, — зичливим голосом відповів чоловік. — Усе позабивано. Вже десять років тут не бачили живої душі.

— Де ж тоді Фортеця? — роздратовано мовив Дроґо.

— Яка фортеця? Може, ота?

З цими словами бородань простягнув руку, вказуючи кудись удалину. В розпадині між укритими темрявою найближчими скелями, за безладним скупченням гірських верховин, Джованні Дроґо побачив голий пагорб, ще занурений у червінь призахідного сонця, а на його вершині ламану лінію жовтуватого кольору: обрис Фортеці.

Господи, як вона далеко! Хтозна, скільки ще треба туди добуватись, а його кінь уже геть стомлений. Дроґо зачудовано вдивлявся в жовтаву смугу й питав себе, чим може вабити ця самотня, відрізана од світу, майже недосяжна тверджа? Які таємниці вона ховає?

А час спливав. Останні промені сонця поволі залишали далекий пагорб, і на бастіони Фортеці котилися з височини свинцеві хвилі ночі.

II

Темрява заскочила його в дорозі. Ніде ні вогника, ні голосу нічного птаха, лише коли-не-коли чулось шумовиння гірських потоків.

Дроґо намагався кричати, та луна щораз відповідала йому ворожими згуками. Прив'язавши коня до зламаного дерева на краю дороги, аби той поскубав травичку, він сів, притулився до скелі і, чекаючи сну, думав про дальший шлях, про людей, які зустрінуть його у Фортеці, про майбутнє життя й не знаходив жодної приключки для радості. Кінь подеколи дратівливо бив копитом у землю.

Вирушаючи далі на світанні, він помітив, що вздовж протилежного схилу долини пролягає інша дорога, де начебто мрілося щось живе. Сонце ще не освітило підошви гір, скрізь панували сутінки. Підхльоснувши коня, Дроґо прискорив рух і невдовзі побачив вершника, теж офіцера.

Нарешті дружнє створіння, така сама людина, що й він, з якою можна пожартувати, побалакати про прийдешнє життя, полювання, жінок, рідне місто. А воно видавалось тепер безмежно далеким, десь у захмарних світах.

Тим часом долина повужчала, дороги зблизились, і Джованні розгледів, що вершник був капітаном. Спочатку він не збирався його гукати — це здалося б неввічливим. Тому кілька разів віддав честь, підносячи руку до кашкета, одначе вершник не відповідав, мабуть, просто його не помітив.

— Пане капітане! — з нетерпінням гукнув Дроґо і знову віддав честь.

— Що таке? — долинув голос з іншого боку роздолу.

Зупинившись, капітан чемно відсалютував незнайомцеві й тепер хотів знати, чому той кричав. У його запитанні не було суворості, однак відчувалося, що він трохи здивований.

— Що трапилось? — удруге пролунав голос капітана, на цей раз із певним роздратуванням.

Джованні теж спинився, склав рупором долоні й гучно відповів:

— Нічого! Хотів лише привітати вас.

Пояснення було дурним, майже образливим, бо могло видатись недоречним жартом. Дроґо вмить пожалкував про сказане. Він потрапив у цю халепу лише тому, що не витримав самоти.

— Ви хто? — в свою чергу гукнув капітан.

Питання занепокоїло Дроґо. Цей дивний перегук з різних кінців долини скидався на начальницький допит. Прикрий початок — адже цілком можливо, ба навіть певно, що капітан служить у Фортеці. Однак слід було відповідати.

— Лейтенант Дроґо! — обізвався він.

Капітан на такій відстані, мабуть, не розчув його прізвище, але начебто заспокоївся, бо рушив далі й зробив знак рукою, даючи зрозуміти, що незабаром вони зустрінуться. Насправді за півгодини попереду показався міст. Дві дороги з'єднались в одну.

На мосту капітан під'їхав до Джованні й простягнув йому руку. Це був статечний чоловік років сорока зі шляхетним сухим обличчям. На ньому бездоганно сидів грубувато пошитий мундир.

— Капітан Ортіц! — представився він.

Тиснучи у відповідь руку, Дроґо відчув, що потрапляє до загадкового світу Фортеці.