Татарська пустеля - Сторінка 4

В кабінеті пана полковника. На жаль, ніхто не подбав про бельведер для цікавих. Знову повторюю, те видовище нічого не варте. Якщо схочете залишитися тут, воно вам швидко набридне.

— Дякую, пане майоре, — Дроґо став струнко. — Можна йти?

Матті зробив приязний жест рукою.

— До побачення, лейтенанте. І не сумуйте. Запевняю, цей краєвид є найгіршим у світі.

Однак того самого вечора лейтенант Морель, звільнившись від чергування, потай провів Дроґо на мури.

Освітлений кількома ліхтарями довжезний коридор тягнувся вздовж лінії укріплень, від одного до другого кінця перевалу. Дорогою час від часу траплялися двері складів, майстерень, вартівень. Вони пройшли близько ста п'ятдесяти метрів до третього редуту. Біля входу стояв озброєний охоронець. Морель попросив покликати начальника караулу лейтенанта Гротту.

Отже, всупереч статуту вони потрапили в заборонену зону.

— Іди, іди сюди, — сказав Морель Дроґові. — Треба поспішати. — Дроґо рушив за ним вузькими сходами, які вели на редут. Тут теж був вартовий, і лейтенант Морель зробив йому знак рукою, даючи зрозуміти, що про все домовлено.

Раптом Джованні опинився біля зубчастої огорожі. В світлі призахідного сонця перед ним постала широка рівнина, що відкривала завісу над таємницями півночі.

Скам'яніле з напруги обличчя Дроґо трохи зблідло. Навіть вартовий припинив своє монотонне ходіння і, здавалося, німа тиша опустилась на крилах сутінків.

— А далі? Що там, за скелями? — спитав Дроґо, не відвертаючи очей від краєвиду. — Все таке ж саме аж до кінця?

— Ніколи не бачив, — відповів Морель. — Слід побувати на Новому редуті, там, на вершині пагорба. Звідти видно всю рівнину. Кажуть...

— Що, що? — нетерпеливився Дроґо, чий голос дивно тремтів.

— Кажуть, ніби там справжня пустеля. Саме каміння, біле-біле, схоже на сніг.

— Саме каміння? І все?

— Так кажуть... І начебто ще болота.

— А далі на північ?

— На обрії зазвичай тумани, — спрокволу сказав Морель, втрачаючи колишню привітність. — Північні тумани заважають щось там розгледіти.

— Тумани? — недовірливо скрикнув Дроґо. — Але ж вони мусять хоч іноді рухатись. Крім того, трапляються ж і ясні дні...

— Таких днів не буває навіть узимку. Хоч дехто запевняє, ніби бачив...

— Бачив? Що?

— Все це химери. Чи можна вірити солдатам? Один збреше, інший додасть. Подейкують, що там є білі вежі, вулкан, який димує, і саме звідти пливуть тумани. Навіть капітан Ортіц запевняв, ніби теж щось там бачив. З того часу минули п'ять років. За його словами, там видніє довга чорна пляма, вірогідно ліс.

Вони помовчали. Де Дроґо вже бачив цей світ? Можливо, вздрів уві сні або вигадав, читаючи старовинні казки. Здається, йому знайомі ці поруйновані скелі, цей кам'янистий роздол без дерев, ці глибокі провалля, а далі трикутник пустелі між стрімчаків, що височаться попереду.

В його душі знов забриніли здавна приховані звуки, але тепер їх годі було зрозуміти.

Дроґо вдивлявся у світ півночі — голий простір пустелі, звідки ніколи не приходили війною вороги.

— Ну, як? — спитав Морель якомога бадьорішим голосом. — Ти задоволений?

— Хм!.. — тільки й міг одказати Дроґо, чию душу виповнювали суперечливі прагнення і безрозсудний страх. Звідкілясь долинув звук сурми, один слабенький звук.

— Тепер тобі краще піти, — порадив Морель.

Але Джованні, занурений у власні думки, здається, не чув його. Вечорове світло згасало, вітер, збуджений сутінками, овіював сувору споруду Фортеці Бастіані. Аби зігрітися, вартовий знову почав своє монотонне ходіння, поглядаючи на незнайомого офіцера.

— Тобі краще піти, — повторив Морель і взяв Джованні за лікоть.

IV

Він не боявся залишатися сам. Ні тоді, коли малою дитиною заблукав у полях, ні згодом, коли часто ходив темними вулицями міста, де шастали лиходії, ні минулої доби, коли провів ніч серед гір просто неба.

На цей раз усе виглядало інакше. Зникли збудження і втома мандрівки, нові товариші вже поснули, а він, засвітивши лампу, сидів у своїй кімнаті на краєчку ліжка, сумний і розгублений. Ставало по-справжньому зрозуміло, що таке самотність (йому дісталася затишна кімната з обшитими деревом стінами, великим ліжком, столом, незручним диваном і шафою). Всі були з ним дуже люб'язні, під час вечері відкоркували пляшку вина на його честь, а невдовзі перестали звертати на нього увагу і геть забули (над ліжком дерев'яне розп'яття, на протилежній стіні старовинна гравюра з довгим написом, що починається словами: "Humanissimi Viri Francisci Angloisi virtu tibus ").

Ніхто наступного ранку не зазирне сюди, щоб привітати його, жодна душа у Фортеці не цікавиться ним, і не лише у Фортеці, а мабуть, в усьому світі немає людей, які б думали про нього. Кожний клопочеться особистими справами, кожному вистачає часу лише на власну персону, навіть мама, можливо, навіть вона думає в ці хвилини про щось своє. .Адже він не був у неї єдиним сином, і тепер настала пора піклуватися іншими, І це справедливо, міркував Джованні без тіні докору, сидячи на краю ліжка в кімнаті Фортеці й почуваючи себе самотнім, як ніколи в житті (тільки тепер він помітив майстерно вирізьблену на дерев'яній стіні й старанно пофарбовану шаблю натурального розміру, яка з першого погляду могла видатись справжньою — копітка праця невідомого офіцера, виконана хтозна-коли).

Зрештою Дроґо через силу підвівся, одчинив вікно і визирнув з нього. Вікно виходило на подвір'я, й нічого іншого не було видно. Дивлячись у бік півдня, Джованні марно намагався розгледіти в нічній темряві гори, які долав, добуваючись сюди. Але їх затуляв височезний мур.

У цей пізній час світилися лише три вікна, розташовані вздовж тієї ж стіни будинку, і тому в них не можна було зазирнути. їхні збільшені світляні плями відбивалися на протилежному мурі, в одній із них рухалась людська тінь, мабуть, офіцер, який роздягався.

Зачинивши вікно, Джованні скинув мундир, ліг і поринув у роздуми. Під рукою не було книжки, але зараз не хотілося читати, бо його змагав сон. Він загасив лампу, і в темряві поволі окреслився прямокутник вікна з нічним небом, де сяяли зорі.

Дроґо гадав, що раптове заціпеніння викличе швидкий сон. Але збуджений розум навіював химерні думки. Безладна низка видінь, що пройшла перед внутрішнім зором, уже почала набувати якоїсь змістовної форми, коли раптом він усвідомив, що все ще не спить.

Нічниці посилились, бо його вразила глибина тиші. Та от здалеку — чи насправді? — долинув звук кашлю. Відтак зовсім близько почувся звук "плюсь!" і відбився луною од стін. Лежачи, Дроґо поглядав на маленьку зелену зірку, нічну мандрівницю, яка наближалася до горішнього краю вікна, щоб за мить востаннє сяйнути і зникнути. Тоді вдруге пролунало "плюсь!", наче щось впало у воду. Чи не повториться це ще раз? Затаївшись, він чекав на тривожний звук — відгомін сутеренів, мочарів, кинутих осель. Збігали німі хвилини, й здавалося, що мертва тиша нарешті стала повновладною хазяйкою Фортеці.

"Плюсь!" Ізнову той самий нестерпний звук. Дроґо підвівся і сів. Хіба тут можна заснути? Він згадав, що поруч із ліжком висить шнур від дзвоника. Смикнув за нього, і з лабіринту коридорів долинуло коротке, ледь чутне дзеленчання. Як недобре, подумав Дроґо, кликати людей через таку дрібницю. Зрештою, навряд чи хтось з'явиться.

За хвильку в коридорі залунали кроки, що наближалися, й почувся стук у двері.

— Зайдіть! — крикнув Дроґо.

На порозі постав солдат із ліхтарем у руці.

— Слухаю, пане лейтенанте!

— Тут не можна заснути, чорт забирай! — роздратовано мовив Дроґо. — Що за жахливі звуки? Тече якась труба? Зроби щось, бо ніяк не засну. Іноді досить підкласти ганчірку.

— То цистерна, — миттю відповів солдат, наче вже не раз доповідав про таке.

— Цистерна?

— Так, пане лейтенанте, цистерна з водою. Вона стоїть ось тут, коло стіни. Всі скаржаться, але нічого не можна зробити. Не ви один це чуєте. Пан капітан Фонцазо іноді теж дратується. Та все дарма.

— Тоді йди, йди, — мовив Дроґо.

Двері зачинилися, кроки відлунали вдалині, й знову запанувала тиша.

Тепер Джованні думав про вартових, які за кілька метрів од нього крокують без спочину, мов автомати. Десятки й десятки людей не сплять, поки він вилежується в теплій постелі. Десятки й десятки, але для кого, для чого? Військовий формалізм став у Фортеці загрозливою хворобою. Сотні вояків стережуть кордон, що його ще ніхто не пробував порушувати. Тікати звідси, якнайскоріше тікати, казав собі Джованні, вирватись із похмурого закутня на свіже повітря. О, моя мила домівко! Зараз мама вже спить, хоча, можливо, хвилину тому згадувала про нього. Вона завжди нервувалася через усякі дрібниці й ночами зітхала у ліжку, не знаходячи спокій.

Знову плюскання під цистерною, ще одна зірка промайнула і зникла за вікном. Її світло сягало землі, бастіонів Фортеці, запалених очей вартових, але не його, Джованні Дроґо, який намагався заснути, пригнічений сумними думками.

А що, як запевняння Матті були звичайнісіньким фарсом і по чотирьох місяцях служби його все одно не відпустять? Під різними причіпками закриють шлях додому. Змусять лишитися тут на довгі роки, і в цій кімнаті, на цьому самотньому ліжку промине його молодість. Які нісенітні думки, казав собі Дрого, усвідомлюючи їхню глупоту, одначе не міг їх позбутися. Спонукувані нічною темрявою, вони знов і знов повертались і гризли душу.

Йому здавалося, що навколо снується таємна змова з метою поховати його у Фортеці. Очевидно, тут не йшлося про Матті. Ні він, ні полковник, ні інші офіцери не цікавилися ним. їм було байдуже, поїде він звідси чи ні. Однак якась темна сила перешкоджала його поверненню до міста, можливо, навіть гніздилася в його душі, хоч він цього не помічав.

Відтак побачив свій дім, коня на білій дорозі, почув, що хтось кличе його на ім'я, і поринув у сон.

Два дні по тому Джованні Дроґо вперше призначили начальником варти на третьому редуті. О шостій вечора посеред двору вишикувалися сім сторожових нарядів — три для охорони форту, чотири для охорони флангових редутів. Восьмий загін вирушив раніше до Нового редуту, бо мав подолати чималий шлях.

Ветеран Фортеці старший сержант Тронк стояв на чолі двадцяти восьми солдатів і сурмача, які виряджалися на третій редут.