Татарська пустеля - Сторінка 15

Його очолював величезний на зріст капітан Монті, якого супроводжували лейтенант Ангустіна і один із сержантів. Кожному з трьох було повідомлено пароль на наступні п'ять днів. Навряд чи могло бути таке, щоб усі троє загинули. Але і в цьому разі найстарший із тих, які залишаться живими, матиме право розстебнути мундир когось із мертвих командирів і дістати з внутрішньої кишені пакет з паролем, аби загін міг повернутися до Фортеці.

Сонце тільки-но підбилось над обрієм, коли сорок озброєних вояків вийшли з фортечної брами. Разом із солдатами капітан Монті взув підбиті цвяхами важкі черевики. Лише Ангустіна був у повсякденних чоботях, і Монті з цікавістю поглядав на них, нічого не кажучи.

Якусь сотню метрів вони йшли вниз кам'янистим схилом, відтак повернули праворуч до вузької ущелини, яка вела в царство гір. Хвилин через тридцять, вказуючи Ангустіні на його чоботи, капітан зауважив:

— У них вам доведеться нелегко.

Ангустіна нічого не відповів.

— Не хотілось, аби ви відстали, — незабаром знову сказав капітан. — От побачите, вони натруть вам ноги.

— Тепер уже запізно, пане капітане, — мовив Ангустіна. — Якщо ви розуміли це, слід було попередити раніше.

— Дурниці! — відрубав капітан. — Знаю я вас, джиґунів. Ви все одно б не послухались.

Монті не терпів лейтенанта. Гни, гни кирпу, голубе, думав він, скоро ти в мене затанцюєш. І ще дужче прискорював крок, навіть на крутих схилах знаючи, що Ангустіна поганий ходак. Тим часом вони добулися до підніжжя стрімких гір. Ноги грузли в осипах дрібного каміння.

— Он із того яру частенько дме шалений вітер, — сказав капітан. — Але сьогодні тут гарно.

Ангустіна промовчав.

— Одного разу, — вів далі Монті, — ми шукали тут солдата-втіка...

Він затнувся, бо з крутої гори, що височилась над ними, долинув гук обвалу. Чулись удари кам'яних брил, які вдарялись об скелі й розлітались у хмарах пилюки на сотні уламків. Од схилу до схилу летів грім. Незримий обвал шаленів іще кілька хвилин, потім зник на півдорозі в глибоких розколинах, і до ніг вояків докотилися тільки два-три камінці.

Всі мовчали: в лютуванні стихії відчувалася ворожа присутність. Монті визивно зиркнув на Ангустіну, сподіваючись, що той злякався. Ні, лейтенант зберігав спокій, хоча виглядав стомленим після короткого маршу, а його чепурний мундир утратив свій звичний шик.

Ну, тримайся, клятий снобе, думав Монті, зараз ти спізнаєш, почім ківш лиха. Він рушив уперед, піддавши ходу і раз у раз кидаючи пильні погляди на Ангустіну. Як він і передбачав, тепер було видно, що чоботи намулюють лейтенантові ноги, хоча Ангустіна не сповільнював рух і не кривився від болю. Про це свідчив хіба що пройнятий суворою рішучістю вираз його обличчя.

— Відчуваю, — почав капітан, — що міг би сьогодні простувати отак хоч шість годин без спочинку. А ви як ся маєте, лейтенанте?

— Даруйте, пане капітане, — мовив Ангустіна. — Що ви сказали?

— Нічого, — злостиво всміхнувся той. — Цікавився вашим настроєм.

— Дякую, — ухильно відповів Ангустіна і, зробивши глибокий подих на крутому підйомі, додав: — Жаль лише...

— Жаль чого? — підхопив Монті, сподіваючись, що той заговорить про втому.

— Жаль, що не часто доводиться бувати в таких гарних закутках, — сказав Ангустіна з перебіжною усмішкою.

Монті ще наддав ходи, та лейтенант не відставав. Його обличчя зблідло від напруги, піт струменів з-під кашкета, мундир на спині вкрився темними плямами.

Тепер вони йшли серед скель. Страшні сірі стіни, круто здіймаючись угору, оточували їх із усіх боків. Зникли приємні серцю краєвиди, поступившися місцем нерухомій самотності гір. Ангустіна раз у раз поглядав на небезпечне кам'яне громаддя, що нависало над ними.

— Зробимо привал трохи далі, — сказав Монті, не спускаючи з лейтенанта очей. — Поки що немає підхожого місця. Але скажіть мені щиро, ви не стомилися? Краще сказати про це, навіть якщо нам доведеться спізнитися.

— Ходімо, ходімо! — відповів Ангустіна, наче він був тут за старшого.

— Ну, гаразд, — погодився Монті. — Я сказав так, бо з кожним може щось трапитись. Тільки це і мав на увазі...

Мокрий від поту, блідий Ангустіна йшов, стискаючи зуби, й ладен був померти, але не здатися. Потайки, щоб не помітив капітан, кидав погляди вперед, чекаючи кінця стражданням.

Тим часом сонце вже підбилося вгору й освітило гірські вершини, хоч це не було яскраве сяйво погідних осінніх днин. Імлистий серпанок, оманливий та зловісний, поволі ширився небом.

Тепер чоботи стали завдавати лейтенантові справжніх пекельних мук, до крові обдираючи шкіру і викликаючи нестерпний біль.

Аж тут кам'яних осипів не стало, дорога вивела їх до вкритої миршавою травицею невеликої галявини. Навколо в хаотичній красі здіймалися вкриті мереживом тріщин височезні стіни, велич яких годі було охопити зором.

Згнітивши серце, капітан Монті. наказав зупинитись і дав можливість людям поїсти і відпочити. Ангустіна сів на велику кам'яну брилу, хоч саме тут лютився холодний вітер і пронизував його спітніле тіло. Він із капітаном поділили на двох хліб, м'ясо, сир і пляшку вина.

Ангустіна тремтів від холоду і поглядав на капітана та солдатів — може, хтось розгорне шинелю, аби зробити те ж саме. Однак солдати, звиклі до злигоднів армійського життя, безтурботно жартували, а капітан їв із вовчим апетитом і коли-не-коли кидав погляд над навислу над ними гору.

— Тепер мені зрозуміло, як нам рухатися далі, — мовив капітан, показавши на гірський схил, що закінчувався прикордонним гребенем, метою їхнього походу. — Слід іти навпростець. Дуже круто чи ні? Яка ваша думка, лейтенанте?

Ангустіна подивився на схил. Чи треба лізти туди, аби дістатися гребеня? Може, краще обійти гору й пошукати якийсь перевал? Такий варіант забере багато часу, а слід було поспішати. Чужинці з півночі були в кращому становищі, бо випереджали загін Фортеці, і дорога з їхнього боку була не така важка. Залишалося долати гору прямо в лоб.

— Звідси, вгору? — спитав Ангустіна, оглядаючи урвисті скелі, й помітив, що поруч, за якихось сто метрів, є краще місце для сходження.

— Підемо навпростець, — повторив капітан. — Що ви скажете?

— Головне прийти раніше за них, — мовив Ангустіна. Капітан подивився на нього з відвертою неприязню.

— Нехай! А зараз трохи пограємо.

Він витяг із кишені колоду карт, розклав на камені шинелю і запросив Ангустіну до гри, сказавши при цьому:

— А, ті хмари. Ви дивитесь на них із підозрою. Не бійтеся, вони не віщують негоду.

Й засміявся, ніби сказав щось дотепне.

Почали грати. Ангустіні знов дошкуляли пориви холодного вітру.

Капітан сидів у затишку між двома валунами, а йому ж дуло з усіх боків. Тепер я напевно захворію, подумав він.

— До дідька з такою грою! — раптом крикнув, точніше заволав капітан.

— Ви підкинули мені туза. Що з вами, лейтенанте? Замість роззиратися навколо, краще дивіться в карти.

— Нічого, нічого, це помилка, — запевнив Ангустіна.

Він навіть усміхнувся, але якось невесело.

— Скажіть правду, — врочистим тоном почав капітан. — Скажіть мені правду, вони муляють? Я присягався, що буде саме так, коли ми ще виходили з Фортеці.

— Хто вони?

— Ваші гарні чоботи. Вони не для таких походів, любий лейтенанте. Скажіть по щирості, у вас болять ноги?

— Болять, — зізнався Ангустіна недбалим тоном, даючи зрозуміти, що не мав охоти говорити про це.

— Ха-ха-ха! — переможно засміявся капітан. — Я знав. Хто ж ходить по горах в офіцерських чоботах?

— Піковий король, — холодно попередив Ангустіна. — Вам є чим бити?

— Ех, помилився! — визнав капітан усе ще в гарному настрої. — Горе вам з тими чоботами.

Чоботи лейтенанта Ангустіни справді не годилися для гірських походів. Не маючи шипів, вони ковзали по камінню, тоді як грубі й важкі черевики капітана і солдатів чіплялися за кожну нерівність ґрунту. Але для Ангустіни це не було причиною, щоб залишатись позаду. Ось і зараз, стомлений, змоклий від поту, він напружував сили і йшов слідом за капітаном, долаючи крутий схил гори. І хоча вони сходили все вище і вище, здавалося, ніби заповітний гребінь, затулений жовтавою скелею, дедалі віддаляється од них.

Тим часом швидко насувався вечір. Однак щільний килим сірих хмар над головою не дозволяв визначити, де є сонце. Повіяло холодом. Пронизливий вітер налетів із міжгір'я й завивав у розколинах.

— Пане капітане! — почувся знизу голос сержанта, який замикав похід.

Першим зупинився Монті, слідом за ним Ангустіна й нарешті весь

загін.

— Що трапилось? — запитав капітан.

— Ті з півночі, вони вже на гребені! — крикнув сержант.

— З глузду зсунувся! Де ти їх бачиш?

— Ліворуч на сідловинці, побіля скелі, що нагадує ніс!

Вони насправді були там. Три маленькі чорні постаті неквапно рухались, чітко вирізняючись на тлі сірого неба. Стало зрозуміло, що чужинці вже зайняли нижню частину гребеня і скоріше за все першими досягнуть вершини.

— Чорт забирай! — процідив крізь зуби капітан і кинув обурений погляд униз, наче звинувачуючи у відставанні своїх солдатів. Тоді звернувся до Ангустіни. — Нема про що гадати. Треба захопити вершину, інакше полковник поздирає з нас шкуру.

— Хіба що ті раптом затримаються, — сказав Ангустіна. — Від сідельця до верхівки їм ходу не більше години.

— Може, буде краще, — мовив капітан, — якщо я піду вперед з чотирма солдатами. Мала група швидше дістанеться туди. Ви ж без поспіху ідіть позаду, а коли стомилися, зачекайте тут.

Он що замислює пройда, подумав Ангустіна. Хоче кинути мене напризволяще й здобути лаври героя.

— Слухаюсь, пане капітане! — відповів він. — Але нам краще іти за вами. Холодно стояти на місці.

Разом із чотирма кращими солдатами, які склали ударну групу, капітан рушив уперед. Ангустіна очолив тих, що залишились, і даремно тішив себе надією, ніби зможе наздогнати Монті. Долаючи круті підйоми, загін розтягнувся так далеко, що його хвоста не було видно.

Ангустіна бачив, як там, угорі, капітан зі своїми людьми зник за нашаруваннями сірих скельних порід. Деякий час чув рух невеликих зсувів, шурхіт камінчиків, що поступово завмер. Голоси штурмової четвірки теж розчинилися в просторі.

Тим часом небо почало хмуритись. Навколишні скелі, круті спади гір, урвисті провалля набули свинцевого кольору. Малі гайворони з кряканням колували під хмарами, наче попереджаючи всіх про близьку небезпеку.

— Пане лейтенанте! — мовив солдат, що йшов слідом за Ангустіною.