Татарська пустеля - Сторінка 17

Зачарований караван вирушив у далеку путь.)

Кілька хвилин чулося лише хрипке завивання вітру. Навіть солдати, які купками зібрались під скелями, де було тепліше, втратили охоту жартувати й мовчки змагалися з холодом.

Коли вітер на мить ущух, Ангустіна трохи підвів голову і щось намагався сказати. Але з його вуст злетіли лише три слова: "Завтра треба буде..." І все. Лише три слова, і так тихо, що капітан Монті ледь їх розчув.

Тоді голова Ангустіни впала на груди, рука, що лежала в складці шинелі, стала твердою і білою, рот відкрився, а на вустах знову з'явилась легка усмішка. (Сидячи в паланкіні, він полетів, навіть не кинувши останнього погляду на свій палац, на інші будинки, на місто, в якому зростав. Кортеж піднімався в небо все вище і вище, стаючи невиразною смугою, потім клаптем туману, потім — нічим.)

Що ти хотів сказати, Ангустіно? Що слід було б зробити завтра? Нарешті вийшовши зі свого сховку, капітан Монті сильно поторсав лейтенанта за плече, щоб привести його до пам'яті, та, на жаль, лише зім'яв гарні складки шинелі. Ніхто з солдатів усе ще не помічав того, що сталось.

Кленучи Монті, йому відповів лише голос вітру з чорної безодні. Що ж ти хотів сказати, Ангустіно? Пішов, не закінчивши фразу. Можливо, це була просто дрібниця, чи марне сподівання, чи взагалі ніщо.

XVI

Після поховання лейтенанта Ангустіни життя у Фортеці знову ввійшло у звичну колію.

— Ви вже скільки тут? — питав у Дроґо майор Ортіц.

— Чотири роки.

І настала зима — довга й сумна пора. Випав сніг. Спочатку ліг шаром у чотири-п'ять сантиметрів, потім падав іще багато разів, а до весни було ой як далеко. Проте одного дня, раніше, ніж слід, набагато раніше, з терас потечуть гомінливі струмки й зима раптово скінчиться.

Загорнута в прапор труна з тілом Ангустіни лежала під землею, за огорожею маленького садка поблизу Фортеці. На могилі стояв білий кам'яний хрест з написом. Солдату Лаццарі поставили неподалік трохи менший дерев'яний хрест.

— Іноді я думаю так, — мовив майор Ортіц. — Ми мріємо про війну, чекаємо на цю рідкісну нагоду, а коли нічого не відбувається, вважаємо себе нещасними. Однак ви бачите, Ангустіна...

— Ви хочете сказати, — зауважив Джованні Дроґо, — що Ангустіна не мав потреби в такій нагоді, бо і без неї зміг відзначитись?

— Він був слабкий і, гадаю, хворий, — мовив майор Ортіц. — Почував себе гірше за нас усіх. Як і ми, не бився з ворогами, не дочекався війни. Однак загинув, мов на полі бою. Вам відомо, лейтенанте, як він помер?

— Так, я чув розповідь капітана Монті, — сказав Дроґо.

Коли прийшла зима, чужоземці зникли. Гарні, вкриті кров'ю прапори надії поволі похилились, і знову запанував спокій. А під порожнім небом на обрії все ще когось шукали.

— Він устиг померти в слушну годину, — міркував майор Ортіц. — Наче загинув від кулі. Герой, нічого не скажеш. Для всіх інших, хто був поряд із ним, можливості були такі самі. Він не мав жодної переваги за винятком того, що легко помер. А інші... що зробили інші? Для них це був звичайнісінький день.

— Хіба що трохи холодніший, — зауважив Дроґо.

— Так, хіба що трохи холодніший, — погодився Ортіц. — Зрештою, ви теж, лейтенанте, мали нагоду піти з ними. Досить було побажати.

Вони розмовляли на верхній терасі четвертого редуту. Ортіц розшукав Дроґо, коли той був на чергуванні. їхня дружба міцніла з кожним днем. Сидячи на дерев'яній лаві й загорнувшись у шинелі, обидва позирали на північ, де громадилися снігові хмари. Подеколи налітав крижаний вітер, проймаючи до кісток. Високі гори обабіч перевалу почорніли.

— Завтра й тут, у Фортеці, піде сніг, — зауважив Дроґо.

— Можливо, — байдуже сказав майор.

— Піде сніг, — повторив Дроґо. — Он круки літають...

— Ми теж винні, — сказав Ортіц, уперто розвиваючи свою думку. — Зрештою кожний одержує те, на що заслуговує. Скажімо, Ангустіна ладен був стояти на своєму, не зважаючи ні на що, а ми ні, й у цьому вся річ.

— То що ми маємо робити? — запитав Дроґо.

— Я нічого, — з посмішкою мовив Ортіц. — Надто довго довелося чекати. Але ви...

— Що я?

— їдьте звідси, поки є час, поверніться до міста, продовжуйте службу в іншому гарнізоні. Ви не скидаєтесь на людину, яка нехтує радощі життя. Зробите там кар'єру швидше, ніж у Фортеці. Не всім же бути героями.

Дроґо промовчав.

— Ви просиділи тут уже чотири роки, — вів далі Ортіц. — Згоден, це вплине на вислугу літ, але наскільки краще служити у місті. Зараз ви відірвані од світу, всіма забуті. Тож раджу вам — повертайтеся.

Дроґо слухав, потупивши очі.

— Я вже бачив таких, — переконував Ортіц. — Потроху призвичаїлись до Фортеці, стали її в'язнями, втратили здатність рухатись. Старики в тридцять років!

— Вірю вам, пане майоре, — мовив Дроґо. — І все ж у моєму віці...

— Ви молодий, — погодився Ортіц, — і ще певний час будете ним. Але на вашому місці я б остерігся. Досить проґавити ще два роки, лише два роки, і повернення звідси коштуватиме великих зусиль.

— Дякую вам за пораду, — сказав Дроґо, не дуже стривожений. — Але ж і тут, у Фортеці, варто чекати на щось краще. Звучить безглуздо, однак і ви самі, чесно кажучи...

— На жаль, може, й так, — погодився майор. — Всі ми, більше чи менше, живемо надією. Але це глупство, досить трохи подумати. — Він вказав рукою на північ. — Звідти не можна чекати нападу. Зараз, після останніх подій, хто серйозно повірив у його можливість?

Ортіц підвівся з лави й дивився на північ так само, як тоді, коли далекого ранку на краю долини, ідучи поряд із Дроґо, позирав зачарованим поглядом на загадкові мури Фортеці. З тих пір минуло чотири роки, значний відрізок життя, але не сталося нічого, абсолютно нічого, що могло б виправдати його тодішні надії. Дні минали один за одним, гадані вороги якось з'явилися на краю рівнини і знову зникли після рутинних робіт на кордоні. Мир панував у світі, вартові не піднімали тривогу, ніхто не збирався порушити усталений плин життя. Як і в минулі роки, згідно з природним законом, убивалася в силу зима і шпаркий вітер свистів між багнетів. А майор Ортіц, не вірячи своїм мудрим словам, так само стоїть на терасі четвертого редуту і вкотре позирає на велику рівнину, ніби він один має право дивитись туди і бути тут, а Дроґо — лише гарний хлопець не на своєму місці, хлопець, що помилився в розрахунках і розумно зробив би, якби полишив Фортецю.

XVII

Одного дня сніг на терасах Фортеці пом'якшав, ноги грузнули в ньому, як у болоті. З поблизьких гір раптом долинуло мелодійне дзюрчання весняних вод. Тут і там на верхів'ях гір сяяли проти сонця білі пасма заледенілих снігів. Солдати знай мугикали пісеньки, чого їм давно було не до шмиги. Сонце вже не мчало стрімголов ховатися за обрій, а довше стояло посеред неба, лижучи сніжні кучугури. Хмари з півночі несли дощі, які змивали сліди зимового царства. Поверталася весна.

Ранками можна було почути забуті співи птахів. Круки вже не збиралися на подвір'ї Фортеці в чеканні кухонних покидьків, а летіли в долини на пошуки свіжини.

Ночами двері спальних кімнат, полиці з речовими мішками, піраміди для зброї в казармах, гарні горіхові меблі в кабінеті пана полковника — всі дерев'яні речі Фортеці, в тому числі старовинні, починали рипіти у темряві. Іноді це був тріск, мов постріли пістолета, і здавалося, ніби ця річ розліталась на друзки. Дехто прокидався у ліжку й напружував слух, однак нічого не чув, крім знайомого всім рипіння.

О цій порі старі дошки охоплював болісний сум за життям. Багато років тому, в незабутні щасливі часи, вони пишалися листям, бруньками і квітами, були живим утіленням сили і краси. Відтак їх зрубали, і доля залишила їм тужливі весняні спогади, а ще нічний поскрип: "рип! рип!" І знову мовчання до наступного року.

Саме в цей час людей Фортеці теж навідують різні думки, аж ніяк не пов'язані з військовою службою. Мури раптом стають не гостинним прихистком, а в'язничними стінами. їхній вбогий вид, сірі патьоки, криві вежі бастіонів, бридкий жовтуватий колір не сприяють злетам вільного духу.

Весняним ранком якийсь офіцер — іззаду його важко впізнати, можливо, це навіть Дроґо — походжає, нудьгуючи, порожніми в цей час солдатськими вмивальнями. Він прийшов сюди не з перевіркою, просто ходить, розминаючи ноги. Зрештою, тут усе в порядку: раковини чисті, підлога підметена, а що з крана капає вода, то це не провина солдатів.

Офіцер зупиняється й позирає на одне з високих зачинених вікон. Напевно, його шибки не мили багато років, у кутках висить павутина. Ніщо не радує тут людську душу. Крізь вікно насилу можна розгледіти те, що називається небом. Одне й те саме сонце — думає, мабуть, офіцер — освітлює водночас убогі вмивальні й далекі чудові луки.

Луки вже зелені. На них недавно розпукли білі квіточки. Дерева теж, як велить природа, вбралися в нове листя. Гарно о цій порі мчати без мети на баскому коні розлогими полями. А якщо десь на путівці стрінеться гарна дівчина, вона пошле тобі ніжну усмішку. Однак час зупинитися — хіба личать офіцерові Фортеці Бастіані такі легковажні думки?

Хоч як це дивно, крізь закурені вікна вмивальні можна побачити білу хмару приємних обрисів. Такі ж самі хмари пливуть у цю мить над далеким містом, а городяни на вулицях позирають на них, радіючи, що минула зима. Майже на кожному новий чи старанно почищений одяг, жінки гуляють у яскравих сукнях і капелюшках, прикрашених квітами. Всі такі радісні, немов чекають чогось приємного. Раніше саме так і було, але зараз хтозна — може, прийшла інша мода. А якщо десь на лутці сидітиме чарівна дівчина, чи привітає вона тебе, перехожого, без усякого приводу гарною приязною усмішкою? Взагалі ж усе це не варто уваги — дурниці для школярів!

Крізь брудні шибки збоку видно частину муру. Він теж освітлений сонцем, але від цього не стає веселіше. Це стіна казарми, і байдуже, що її осяває — сонце чи місяць. Головне, аби ніщо не заважало нормальному ходу служби. Колись, у далекому вересні, один офіцер позирав зачарованим поглядом на ці мури, що здавалися йому надійним захистом його трудної, але завидної долі. Не вважав їх гарними і все одно стояв перед ними кілька хвилин, немов перед дивом.

Один офіцер блукає спорожнілими вмивальнями, інші вартують на бастіонах, скачуть верхи край кам'янистого плацу, сидять у кабінетах.