Татарська пустеля - Сторінка 23

Хочеться крикнути: "Стій! Зупинись!", та кожен знає, що це неможливо. Все у світі минає — люди, хмари, весни й осені. Тому безглуздо чіплятись за камені, видиратись на гірські стрімчаки. Натомлені пальці тремтять, руки слабшають, і ти знову падаєш у річку часу, що здається повільною, але не знає зупинок.

З кожним днем Дроґо все дужче відчував страх перед цією таємничою руйнівною силою й даремно намагався її подолати. В одноманітному житті Фортеці йому бракувало точки відліку — години збігали швидше, ніж він устигав їх рахувати.

Правда, була таємна надія, заради якої Дроґо не шкодував молодого життя. Щоб живити її, легковажно приносив у жертву місяць за місяцем, а тій все здавалося мало. Зима, найдовша пора у Фортеці, була однією з таких жертв. Вона закінчувалась, і Джованні знову чекав.

Настануть теплі дні, думав він, коли люди з півночі повернуться для будівництва дороги. На жаль, уже немає далекоглядної труби Сімеоні, що давала можливість побачити їх. Однак чужоземці поступово наближатимуться до Фортеці, й одного чудового дня їх можна буде розгледіти в старі біноклі, що залишились на складах.

Дроґо мусив тримати всі ці думки в таємниці. Боягуз Сімеоні більше не хотів про них чути, інші офіцери взяли б його на кпини, начальство засудило б подібні фантазії. Поступово віра почала танути, а нетерпіння зростати, коли він чув, як цокання годинника дедалі частішало. В окремі дні йому просто не хотілося дивитись на північ.

Нарешті одного вечора — скільки часу довелося чекати! — в лінзах бінокля затріпотів маленький вогник, який начебто ледве жеврів, а насправді, зважаючи на велику відстань, був потужним джерелом світла.

Це сталося сьомого липня. Ще багато років по тому Дроґо пригадуватиме надзвичайну радість, яка наповнила його душу, прагнення бігти й кричати, аби всі дізналися про цю подію, і мужнє рішення не казати нікому нічого через марновірний страх, що вогник згасне.

Щовечора Дроґо з надією сходив на мури. Кожного разу вогник здавався ще ближчим, ще більшим. Іноді це було тільки обманом зору, породженим силою мрій, частіше неспростовною реальністю, бо якось один із вартових побачив той вогник неозброєним оком.

Тепер і вдень, як і рік тому, на білястому тлі пустелі можна було розгледіти рух маленьких чорних крапочок. Тільки на цей раз доводилося спостерігати за ними в слабенький бінокль, а тому чужоземці, напевно, були куди ближче, ніж колись.

У вересні світло уявного будівництва чітко видніло вночі, приступне людському зорові. Серед військових знов почались балачки про північну рівнину, про супротивника, про дивний рух і вогні. У мурах Фортеці оживали старі сподівання.

XXV

За кілометр од Фортеці, на гребені валу, що перетинає північну рівнину, хтось поставив стовпа. Звідтіля до скелястої тверджі Нового редуту пустеля гладка, мов стіл, і це дозволяє вільно підвозити гармати. Стовп на гребені валу, наочний знак людської діяльності, його добре видно з Фортеці навіть неозброєним оком.

Саме туди дотягли чужоземці свою дорогу. Велику працю нарешті завершено, та якою ціною! Лейтенант Сімеоні у своїх розрахунках казав про шість місяців, але їх виявилося замало. Будівельникам не вистачило ні шести, ні восьми, ні десяти місяців. Знадобились п'ятнадцять років, п'ятнадцять довгих років, які пролетіли, мов сон. Однак дорога готова, й загони ворога можуть примчати нею з півночі баским чвалом.

Коли ж роззирнутись довкола, здається, що нічого не змінилося. Гори такі, як раніше, мури Фортеці в тих самих плямах. Знайоме небо, здавна знайома Татарська пустеля, крім чорного стовпа на гребені валу та стрічки дороги, що мерехтить у променях сонця.

П'ятнадцять років у житті гір це просто дрібниця, для бастіонів Фортеці теж невеликий шмат часу. А для людей вони стали тривалим і важким довголіттям, хоч не мудра річ зрозуміти, чому промайнули так швидко. Люди майже ті самі, їхні буденні звички теж, зміни варти, вечірні розмови офіцерів такі ж, як і колись.

Проте зблизька можна помітити на обличчях згубні сліди часу. До того ж залога скоротилася вдвічі, окремі ділянки мурів не мають охорони, вирішено кинути Новий редут — так ставиться тепер вище начальство до Фортеці Бастіані.

Справді, спорудження дороги на північній рівнині Генеральним штабом не було сприйнято всерйоз. Дехто каже, що це одна з багатьох похибок військового керівництва, інші стверджують, що до столиці надходять неправдиві відомості, а взагалі-бо дорога не має стратегічного значення.

Життя у Фортеці стало вкрай нудотним і замкненим. Майор Монті, підполковники Ніколозі та Матті вийшли на пенсію. Командування залогою очолив підполковник Ортіц, а всіх інших, крізь кравця Просдочімо, що лишився сержантом, теж підвищено в званнях.

Чудової вересневої днини Дроґо, тепер капітан Дроґо, вкотре їхав на коні крутою дорогою, яка вела до Фортеці Бастіані. Він одержав місячну відпустку, але через двадцять днів вирішив повернутися назад. Місто видалось йому зовсім чужим, давні друзі зробили кар'єру, обійняли високі посади і зневажливо віталися з ним, наче з якимсь невдатним офіцериком. Навіть рідна домівка, що її Дроґо все життя так щиро любив, наповнила його душу невимовним сумом. Назавжди залишилась порожньою мамина кімната, один із братів одружився і мешкає в іншому місті, другий весь час подорожує, дім стоїть пусткою і, здавалося, навіть сонячне світло не пробивається крізь шибки.

Отож Дроґо знову під'їжджає до Фортеці, де прослужив уже двадцять літ. Однак він не вважає, що особливо змінився, — час пролетів вельми швидко і душа не встигла постаріти. А тому ще живе ілюзією, ніби все найголовніше попереду.

Стомлений кінь пішов повільною ступою. Дроґо їхав, занурений у думки, коли раптом хтось його гукнув.

— Пане капітане! — почулося з іншого боку долини.

Дроґо глянув туди й побачив молодого офіцера на коні. Він не впізнав його, але, насилу розгледівши лейтенантські відзнаки, подумав, що це офіцер із Фортеці, який теж повертається з відпустки.

— У чому річ? — голосно запитав Джованні, зупиняючись і віддаючи честь лейтенантові, який перший узяв під козирок. Відповіді на запитання не було.

— У чому річ? — гучніше повторив Дроґо незадоволеним голосом.

Лейтенант склав долоні рупором і крикнув на повний голос:

— Ні в чому. Хотів лише привітати вас.

Відповідь здалася Джованні нешанобливою, радше схожою на дурний жарт. Іще півгодини кінського бігу й попереду, біля мосту, дві дороги з'єднаються.

— Хто ви? — знову гукнув Дроґо.

— Лейтенант Моро!

Моро? Мабуть, він погано розчув. У Фортеці не було офіцера на таке прізвище. А може, це новачок, який іде служити?

Його раптом уразив, хворобливо зачепивши душу, спогад про далекий день, коли він уперше прямував до Фортеці, зустріч у цьому місці з капітаном Ортіцом, безглузду розмову між ними з протилежних боків долини.

Все так само, як і того дня, подумав він, лише з тією різницею, що цього разу ролі помінялися: тепер він, старий капітан, у бозна-який раз їде до Фортеці Бастіані, а молодим лейтенантом є Моро, не знайома йому особа. Дроґо зрозумів, що за цей проміжок часу його покоління вичерпало себе, а він перейшов фатальну межу і попав до числа стариків, одним із яких давним-давно йому видавався Ортіц.

Подолавши поріг сорокаріччя, не зробивши в житті нічого значного, безродинний і самотній на світі, Джованні Дроґо в розпуці позирав навкруги й болісно переживав крах сподівань.

Бачив порослі чагарниками кручі, сірі яри, спрямовані в небо стрімчаки гір, а на іншому боці долини молоденького несміливого лейтенанта, що, мабуть, теж сподівався пробути у Фортеці лише кілька місяців і мріяв про блискучу кар'єру, гучні перемоги над ворогом, романтичне кохання.

Дроґо поплескав по шиї коня, який приязно мотнув головою, хоч не міг його зрозуміти. Важкий сум стискав серце. Прощавайте, мрії минулого, прощавайте, радощі життя! Яскраво сяяло сонце, несучи людям радість, з пагорбів линуло животворне повітря, над луками розливалися пахощі квітів і трав, пташині співи впліталися в музику швидкоплинних вод. Яка гарна днина, подумав Дроґо, дивуючись її схожості з тим щасливим ранком його далекої юності. Кінь піддав ходу. За півгодини Дроґо побачив міст, де сходилися дороги, зрозумів, що невдовзі буде змушений зав'язати розмову з молодим лейтенантом, і знову відчув розпуку.

XXVI

Чому, проклавши дорогу, чужоземці раптом зникли? Чому люди, коні, хури перетнули велику рівнину в зворотному напрямку і розтанули в північних туманах? Невже їхня праця пішла намарно?

Було добре видно: загони грабарів один по одному залишали пустелю, стаючи маленькими крапками, помітними, як і п'ятнадцять років тому, лише в далекоглядну трубу. Вони відкрили шлях солдатам, і тепер мало з'явитися військо північної держави й узяти приступом Фортецю Бастіані.

Одначе війська не було. Через Татарську пустелю тягнулася тільки стрічка дороги — виразний слід людських зусиль в одвічнім запустінні. Ворог не поспішав розпочинати облогу, все лишалось у колишньому стані невідомо на скільки років.

Отож велика рівнина знову збезлюдилася, самотньо пливли північні тумани, ввійшло в давню колію щоденне життя Фортеці. Вартові монотонно крокували терасами, на кухні варилася споконвічна юшка, дні скидались один на одного, мов близнюки. Та час робив свою справу. Байдужий до людей, він панував світом, руйнуючи красу, й ніхто не міг захиститися від нього, навіть тільки-но народжені діти, які ще не мали імен.

Обличчя Дроґо теж почало вкриватися зморшками, чуприна бралася сивиною, ставала важкою хода. Потік життя відніс його вбік од бурхливої течії до тихих плесів, хоча йому ще не стукнуло п'ятдесят. Він, зрозуміло, вже не ніс вартову службу, а мав кабінет поблизу канцелярії підполковника Ортіца.

Коли западали сутінки, вартових не вистачало для того, щоб перешкодити ворогові захопити тверджу вночі. Великі ділянки мурів залишались без охорони, викликаючи у вояків страх перед темрявою і гнітюче чуття самоти. Оточена морем безгоміння, стара Фортеця скидалась на забутий острів: праворуч і ліворуч дикі гори, з півдня безлика долина, з півночі Татарська пустеля. Глупої ночі в лабіринтах бастіонів чулися дивні звуки, й серця вартових починали тривожно стукотіти.