Татарська пустеля - Сторінка 25

Чому ж не йде Лука? Треба лише спуститись двома маршами сходів.

Не чекаючи ординарця, Дроґо зліз із ліжка і знову відчув запаморочення. Опинившись перед люстром, зі страхом почав розглядати жовте виснажене обличчя. Мене старить заріст, переконував він себе, і непевними кроками зачвалав по кімнаті у нічній сорочці, шукаючи бритву. Де ж цей йолоп Лука?

"Тарах!" Знову ляснули розгойдані протягом двері.

— Біс вас бери! — лайнувся Дроґо. В цю мить почулися кроки ординарця.

Поголений і вдягнений по формі, — мундир висів на ньому, мов на вішалці, — майор Джованні Дроґо вийшов із кімнати й повільно рушив коридором, який здавався довшим, ніж колись. Лука ішов позаду, готовий при потребі його підтримати. Знову відчуваючи запаморочення, Дроґо мусив час від часу зупинятися і втішати себе заспокійливими словами. Надворі йому стало легше. Він зійшов на верхню терасу, де група офіцерів розглядала в біноклі трикутник рівнини у просвітку між горами. Приголублений щедрим сонцем, од якого давно відзвичаївся, Дроґо невлад відповідав на привітання. Йому здалося, — хоча, можливо, він і помилявся, — що підлеглі зустріли його якось зневажливо, наче вже не вважали своїм начальником. Чи не став він для них мерцем?

Цю неприємну думку швидко витіснила важливіша проблема: воєнна. Дроґо вперше побачив, як над Новим редутом піднявся легкий димок. Отож там знову поставили варту, вживають термінові заходи, обговорюють подальші плани, не цікавлячись його думкою. Більше того, він, заступник коменданта Фортеці, навіть не був попереджений про надзвичайні події. Якби не Просдочімо, він би й зараз, нічого не знаючи, вилежувався в ліжку.

Його пойняв раптовий гнів, очі затуманились, і довелося спертись на парапет й докласти всіх зусиль, щоб ніхто не здогадався про його жахливий стан. Він почував себе вкрай самотньо, наче в оточенні ворогів. Окремі молоді офіцери, такі як Моро, любили його, але тепер їхня підтримка була для нього майже нічим.

Раптом пролунала команда: "Струнко!" Швидким кроком підійшов підполковник Сімеоні.

— Я вже півгодини тебе шукаю, — мовив він Дроґо. — Треба щось робити, приймати якесь рішення.

Сімеоні зобразив на обличчі надмірну приязнь і вигнув брови, наче з нетерпінням хотів вислухати думку Дроґо. Джованні почув себе обеззброєним, хоча добре розумів, що комендант Фортеці поводиться нещиро.

— У мене тут депеша від генерала Стацці, — сказав Сімеоні, відводячи Дроґо вбік, аби ніхто не почув. — Прибувають два полки, розумієш? А куди я їх подіну?

— Два полки підкріплення? — ошелешено спитав Дроґо.

Сімеоні простягнув йому депешу. Генерал повідомляв: щоб зміцнити оборонний рубіж і попередити можливі ворожі провокації, до Фортеці відряджено два полки Сімнадцятої піхотної дивізії та дивізіон легких гармат. Слід по можливості відновити сторожову службу і приготуватися для розміщення офіцерів і солдатів. Частина з них, зрозуміло, житиме в наметах.

— Тим часом я послав одну чоту на Новий редут. Здається, це правильне рішення, — мовив Сімеоні.

— Так, ти зробив цілком правильно, — з натугою відказав Дроґо. Слова Сімеоні дзвеніли у вухах, усе навколо загрозливо хиталося. Він зібрав волю, аби встояти на ногах, і безгучно молив: "Господи, допоможи!"

Щоб приховати свій тяжкий стан, Джованні попросив далекоглядну трубу, славнозвісну трубу лейтенанта Сімеоні, й, упершись ліктями в парапет, почав дивитись у бік півночі. Ех, якби вороги почекали хоч тиждень, поки він нарешті оклигає! Барилися стільки років, то невже не потерплять іще кілька днів?

Він знову глянув у трубу на трикутник пустелі в надії, що нічого там не побачить. Однак білястий простір перетинала довга чорна стрічка. Вона рухалась, то було скупчення людей, коней та гармат, і воно сунуло в бік Фортеці. Це наближалась північна армада, і хтозна...

В ту ж мить зображення в трубі почало обертатися, посіріло, поринуло в темряву. Знепритомнілий Дроґо, мов ганчір'яна лялька, повалився на парапет. Сімеоні вчасно підхопив майже безживне тіло, відчувши крізь тканину мундира позбавлений плоті кістяк.

XXVIII

Минули день і ніч. Майор Джованні Дроґо лежав у постелі, чув капотіння води цистерни й жодного іншого звуку, хоча по всій Фортеці щохвилини зростав неспокій.

Самотній і забутий Дроґо прислухався до власного тіла — чи не вертаються втрачені сили. Лікар Ровіна сказав, що це справа лічених днів. Але скількох насправді? Чи зможе він, коли нападуть вороги, зіп'ястись на ноги, одягтися і вийти на мури? Щоразу, коли здавалося, ніби справи пішли на краще, він підводився з ліжка і зазирав у люстро, але застрашливий вигляд обличчя перекреслював усі сподівання. Зневірений, з погаслими очима, знову повертався до ліжка, клянучи лікаря за неспроможність повернути йому снагу.

Сонячний зайчик зробив широке коло по підлозі. Мабуть, уже була одинадцята. Дроґо нерухомо лежав, утупивши погляд у стелю, коли почулись чиїсь голоси й до кімнати зайшов підполковник Сімеоні.

— Як справи? — жваво запитав він. — Трохи легше? Ти такий блідий.

— Знаю, — байдужно мовив Дроґо. — А ті, з півночі, ще далеко?

— Далеко? Гармати вже на верхівці валу. Пробач, що я не приходив ... навколо суцільне пекло. Скоро чекаємо перше підкріплення. Оце тільки зараз викроїв кілька хвилин...

— Завтра сподіваюся встати і трохи тобі допомогти, — сказав Дроґо, з жахом чуючи, як тремтить його голос.

— Ні, ні, не хвилюйся за це, краще скоріше одужуй і не бери собі в голову, що буцімто я про тебе забув. Маю гарну новину. Сьогодні приїде повіз, щоб тебе забрати. Війна чи не війна, а дружба перш за все...

— Повіз, щоб забрати мене? Навіщо?

— Тобі треба їхати. Невже ти хочеш вічно скніти в цьому закутні? У місті тебе швидко вилікують, за місяць станеш на ноги. А за нас не хвилюйся, головне уже зроблено...

Дроґо спалахнув од гніву. Здавалося, кров закипає в жилах — його, який, чекаючи ворога, відмовився від усього в світі й тридцять років плекав цю заповітну мрію, викидають із Фортеці саме тепер, коли нарешті сюди прийшла війна!

— Ти хоч би мене запитав, — обурено кинув Дроґо. — Я ще не вмираю і не зрушу з місця, бо не такий хворий, як ти гадаєш...

— Заспокойся, Бога ради, тобі не можна хвилюватися, — з нещирим співчуттям мовив Сімеоні. — Мені здається, так буде краще. Ровіна теж радить...

— Знову Ровіна! Це він намовив тебе викликати повіз?

— Ні, про це ми не розмовляли. Але він каже, що тобі слід лікуватися в кращих умовах.

Дроґо вирішив припинити суперечку і поговорити з Сімеоні як з другом.

— Слухай, — почав він примирливим тоном. — Ти ж знаєш, що тут, у Фортеці, всі залишились заради надії. Якби не вона...

— Не розумію, — мовив Сімеоні з відвертим неспокоєм.

— Мусиш зрозуміти, — наполягав Дроґо. — Я служу тут уже тридцять років... відмовляюсь од великих можливостей. Тридцять років це далеко не жарт, і все для того, аби дочекатися ворога. Тому ти не можеш наполягати на моєму від'їзді. Я маю право тут залишитися...

— Гаразд! — сердито відрубав Сімеоні. — Сподівався, що роблю тобі послугу, а ти заводиш такі розмови. Не варто було старатися. Я послав двох гінців, затримав марш батареї, щоб міг проїхати повіз.

— Не збираюсь тебе засуджувати, — сказав Дроґо. — Дуже вдячний і все розумію. Хай повіз залишиться тут, бо мені не до снаги така подорож.

— Тільки-но ти казав, що завтра піднімешся, а тепер заявляєш, ніби не зможеш сісти у повіз. Пробач, ти сам не знаєш, чого хочеш...

— Ні, все це не так, — почав виправдовуватись Дроґо. — Одна річ поїхати, інша — зійти на мури. Можу навіть прихопити ослінчик і сісти, якщо почуватимусь зле. Звідти я контролюватиму ситуацію, принаймні побачу, як розгортатимуться події.

— Що ж, залишайся, — мовив Сімеоні. — Але не знаю, де розмістити офіцерів, які вже прибувають. Не можна ж покласти їх на ніч у коридорах чи в льоху. У цій кімнаті стануть три ліжка...

Джованні здригнувся. Невже Сімеоні прийшов лише задля цього? Має намір позбутись його, щоб звільнити кімнату. Від такого негідника можна чекати всього. Слід було раніше здогадатись.

Оскільки Дроґо мовчав, Сімеоні посміливішав:

— Три ліжка тут запросто стануть. Два вздовж стіни, третє в кутку. Дроґо, якщо ти мене послухаєш, — додав він уже без усякої делікатності, — якщо послухаєш, то полегшиш моє завдання. Коли ж залишишся тут, вибач, що я це кажу, але не знаю, чи зможу допомогти тобі в твоєму становищі.

— Гаразд, — перервав його Дроґо. — Я все зрозумів. Прошу, на цьому закінчимо. В мене болить голова.

— Даруй, що наполягаю, — мовив Сімеоні, — але я хотів би негайно з цим покінчити. Повіз уже в дорозі, Ровіна схвалює твій від'їзд, а тут звільняється кімната. До того ж я не можу тримати у Фортеці хворого, бо беру на себе велику відповідальність за непередбачені наслідки.

— Пробач, але я волію залишитися тут, — відказав Дроґо, розуміючи безнадійність спротиву. — Запевняю, ти не матимеш зі мною жодного клопоту. Якщо хочеш, зроблю письмову заяву. Іди звідси, Сімеоні, дай мені спокій. Можливо, тобі недовго лишилося чекати моєї смерті, тож зостав мене тут. Я понад тридцять років мешкав у цій кімнаті...

Сімеоні роздратовано глянув на хворого і мовив обуреним голосом:

— А якщо я попрошу тебе як начальник? Якщо це буде наказ, що ти відповіси? — Він зробив паузу, насолоджуючись справленим враженням. — Цього разу, мій милий Дроґо, не демонструй притаманний тобі войовничий дух. Мені неприємно таке казати, але зрештою ти їдеш у безпечне місце і невідомо, скільки інших людей зголосилися б зробити це замість тебе. Припускаю навіть, що тобі прикро, але в цьому житті не можна вимагати всього, і треба з цим примиритися... Зараз я пришлю сюди ординарця, який складе речі. Повіз мав прибути о другій годині. Ми побачимось пізніше...

Він сказав це і поквапливо вийшов, щоб не залишати Дроґо часу для нових заперечень. Грюкнувши дверима, пішов жвавим кроком по коридору як упевнена в собі людина, що цілком володіє ситуацією.

Запала гнітюча тиша. "Плюсь!" озвалася за стіною цистерна. В кімнаті почувся важкий подих Дроґо, схожий на хлипання.

А надворі тривала сонячна днина, пашіло теплом каміння, дзюрчала вода, ллючись стрімчастими схилами. Ворожі сили збиралися на останнім рубежі перед Фортецею, а дорогою через пустелю йшли нові війська, їхали обози.