Тато і море - Сторінка 4

- Туве Янссон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Пристанемо до острова з захищеного від вітру боку. Тільки не можу зрозуміти, чому не світиться маяк!

Було тепло, пахло вересом. Усюди панувала непорушна тиша. Враз із ночі вигулькнула могутня тінь – острів навис над ними, пильно приглядаючись до прибульців. Вони відчули його гарячий подих, коли човен увіткнувся носом у пісок і завмер. Здавалося, ніби хтось їх розглядає. Родина збилася купкою на лавках, не наважуючись навіть поворухнутися.

– Ти чула, мамо? – прошепотів Мумі-троль.

Легкі ніжки протупотіли берегом, десь тихо сплюснула вода і знову все стихло.

– То, мабуть, Маленька Мю вже встигла вистрибнути на суходіл, – сказала Мумі-мама. Вона стрепенулася, струшуючи з себе тишу, і заходилася нишпорити серед кошиків, потім спробувала пересадити через борт скриньку з трояндою.

– Зберігайте спокій! – захвилювався Тато. – Я про все потурбуюсь. Усе треба правильно організувати від самого початку… Спершу човен… Човен завжди на першому місці… Не галасуй і не метушися!

Мама покірно сіла у човні, намагаючись не заважати, коли згортали вітрило, та ухиляючись від поперечної балки щогли, котра ковзала туди-сюди, доки Тато метушився на палубі, організовуючи висадку. Кружало світла від штормового ліхтаря вихопило з непроглядної темряви лише клаптик білого піску та чорної води. Потім Мумі-тато разом із Мумі-тролем витягнули на берег матрац, один край якого промок наскрізь. Човен скособочився, і блакитна скриня притиснула трояндовий кущ до поруччя.

Мама терпляче чекала, затуливши носа лапками. Напевно, усе йшло своїм ходом. Можливо, вона звикне до опіки над собою і навіть її полюбить.

Мабуть, вона трохи задрімала.

Тато стояв у воді, тримаючи у лапі ліхтаря.

– Можеш виходити. Усе гаразд…

Мумі-тато був бадьорий, у веселому гуморі, з капелюхом, зсунутим на потилицю. Вище на піщаному березі він з вітрила та весел збудував намет, схожий на великого звіра, що присів на зігнутих лапах. Мама спробувала придивитися, чи немає на їхньому новому пляжі черепашок, але вона недобачала у темряві. їй пообіцяли, що тут будуть великі, незвичних форм черепашки, які трапляються глибоко на морському дні.

– Ось, – промовив Тато. – А тепер поспи. Я сидітиму на чатах усю ніч, вам нема чого хвилюватися. А завтра заночуємо у моєму маяку. Як тільки розвидніє, знайду маяк, і ми туди переселимося. От лишень збагнути не можу, чому він не горить… Як там у наметі? Сподіваюся, тепло?

– Чудово, – запевнила Мама, заповзаючи під вітрило.

Маленька Мю блукала десь, як завжди, нічим не переймаючись, але то не біда. Вона, судячи з усього, найліпше з-поміж усіх давала собі раду. Усе йшло начебто добре.

Мумі-троль бачив, як Мама переверталася з боку на бік на мокрому матраці, доки нарешті вмостилася, глибоко зітхнула й поринула в сон. З усього незвичного на цьому острові найдивнішим було те, що Мама відразу заснула на новому місці, не розпакувавши речі, не постеливши дітям і не роздавши усім карамельок. Вона навіть забула на піску свою торбинку. Це лякало, та водночас підбадьорювало, бо означало зміни в житті, а не лише пригоду…

Мумі-троль підняв мордочку й визирнув з-під вітрила. Надворі на чатах сидів Тато з штормовим ліхтарем поперед себе. Татова тінь була дуже великою і довгою. Та й увесь Тато видавався набагато більшим, ніж звичайно. Мумі-троль знову згорнувся клубочком, підтягнувши лапки під теплий животик. Блакитні, мов нічне море, сни заколисали його.

Наставав ранок. Тато перебував наодинці зі своїм островом, який з кожною годиною щораз більше належав йому. Та ось небо зблідло, перед ним здіймалася гора зі стрімкими схилами, а за нею виднівся маяк. Величезний і чорний, він вимальовувався на тлі сірого неба, набагато більший, ніж Тато собі його уявляв. То була саме та передсвітанкова пора, коли все навколо викликає у самотньої істоти, котра сидить на чатах, відчуття розгубленості та небезпеки.

Мумі-тато загасив ліхтаря, і берег поринув у сутінь. Тато не хотів, щоб маяк помітив його завчасу. З моря повіяв холодний вітер. Десь за островом ячало морське птаство.

Маяк дедалі вище здіймався перед Татом, який стояв на березі. Він дуже нагадував модель маяка, котру Тато не встиг завершити. Тепер Тато Мумі-троля бачив, що дах він мав не такий шпичастий, як гадалося, та й поруччя не було. Тато довго оглядав темну покинуту споруду, аж доки маяк поступово став меншати і, зрештою, вмістився в його уяві між думками та колишніми образами.

"У кожному разі, він мій, – міркував Мумі-тато, запалюючи люльку. – Я завоюю його. Подарую своїй родині і скажу: "Ось тут наша домівка. Тут нам не загрожуватиме жодна небезпека!"

Маленька Мю сиділа на східцях маяка, спостерігаючи за тим, як надходить світанок. Острів лежав перед нею у присмерку, нагадуючи велетенського сірого кота, який простяг лапи з випущеними кігтями: передні спочивали у морі, а хвіст довгим вузьким мисом хлюпався далеко позаду. Кіт настовбурчував хутро, але очі ховав.

– Ха! – вигукнула Маленька Мю. – Це не звичайний острів! Він занурюється у море зовсім не так, як інші острови… Тут ще закрутяться події! Гарантую!

Вона обійняла себе лапками й налаштувалася чекати. Ось з моря виплив сонячний диск. Острів замерехтів барвистими світлотінями, набрав виразних обрисів і сховав кігті. Усе навколо виблискувало, над мисом витали у високості крейдяно-білі морські птахи. Кіт зник.

Зате уздовж острова аж до берега з прив'язаним човном пролягла широкою темною смугою тінь маяка.

А ось з'явилися й вони. Ген далеко, внизу, схожі на мурашок. Тато з Мумі-тролем волокли за собою стільки, скільки змогли взяти; вони вийшли з вільхових хащ і вступили у тінь від маяка, а там стали ще крихітнішими. Ось три білі цяточки зупинилися і задерли мордочки, щоб поглянути угору.

– Який він великий, – здригнувшись, мовила Мумі-мама.

– Великий? – вигукнув Тато. – Та він велетенський! Ймовірно, найбільший маяк у світі! Уявляєте, це найостанніший острів, за ним ніхто більше не живе, далі – лише море! Ми дивимося морю просто у вічі, а далеко позаду нас живуть усі інші, так би мовити, приземлені мешканці шхер. Хіба не приємна думка?

– Ще й яка приємна, тату! – підтримав Мумі-троль.

– Можна мені трішки понести кошика? – запитала Мумі-мама.

– Ні-ні-ні! – заперечив Мумі-тато. – Ти нічого не нестимеш. Просто увійдеш до своєї нової господи.

Зачекай… треба, щоб ти увійшла з квітами, так годиться… Зачекай хвильку!

Тато звернув до осикового гаю і заходився зривати квіти.

Мумі-мама роззирнулася на всі боки. Яка тут скупа земля! А каміння скільки! Купи каміння! Зовсім нелегко тут буде посадити садок…

– Що то за зляканий шепіт, мамусю! – ледь чутно прожебонів Мумі-троль.

Мама прислухалася.

– І справді, зляканий, – прислухавшись, погодилась Мумі-мама. – Але то лише осики, вони завжди так шепочуть.

Неподалік росли маленькі, покручені вітрами осики, їхні листочки без упину шаруділи від легких повівів вітру з моря. Вони нестримно тряслися, їх раз у раз лихоманило.

Цього дня острів був інакшим, замкнутим і байдужим. Він уже не розглядав їх, як тієї теплої ночі, коли вони сюди прибули, а задивлявся ген далеко у море.

– Ось, бери, – повернувся Мумі-тато. – Квіточки неймовірно маленькі, але вони напевно розтуляться, якщо ти поставиш їх на сонце… Рушаймо далі! З часом зробимо тут гарну дорогу до берега, де приставатимуть човни. Побудуємо пристань! Тут роботи непочатий край! Уявіть, уявіть на хвилинку, як ми тут будуватимемо усе своє життя, усе переробимо, зробимо з острова цяцю…

Тато підхопив кошики і поквапився уперед, прямуючи вересовим килимом до свого маяка.

Перед ними вигнула спину прадавня неприступна гора з сірими зухвалими, стрімкими урвищами, помережаними розколинами, що громадилися одне понад одним.

"Тут усе надто велике, – подумала Мумі-мама. – А може, то я надто маленька…"

Лише стежина була такою ж маленькою та невпевненою, як вона сама.

Родина Мумі-тролів обережно дряпалася поміж скелями, всі одночасно досягли вершини, де, чекаючи на них, стояв на своїх важких бетонних ногах маяк.

– Ласкаво просимо додому! – урочисто проголосив Мумі-тато.

Погляди дряпалися угору, щораз вище. Маяк губився у високості, він був велетенський та цілком білий – неймовірне видовище! Ген угорі з запаморочливою швидкістю металася туди й сюди хмаринка наляканих ластівок.

– Мені млосно, – ледь чутно пролепетала Мумі-мама.

Мумі-троль глянув на Тата. Тато урочисто піднявся східцями і простягнув лапу до дверей.

– Вони зачинені, – сказала з-поза його спини Маленька Мю.

Мумі-тато обернувся, здивовано витріщившись на крихітку.

– Зачинено, – повторила Мю. – Ключа немає.

Тато поторгав за клямку. Покрутив нею на всі боки.

Погупав у двері, копнув їх ногою. Зрештою, відступив крок назад і роззирнувся.

– Ось цвяшок, – мовив він. – Цвяшок, без сумніву, для ключа. Бачите! Мені ще ніколи не доводилося чути, щоб хтось не повісив ключа на місце, зачиняючи двері. Надто коли йдеться про наглядача маяка…

– Може, ключ під сходами? – озвався Мумі-троль.

– Там його теж немає.

– А тепер помовчте, – попросив Мумі-тато. – Ані слова… Мені треба подумати.

Він видряпався на вершину гори і сів, повернувшись носом до моря.

Рівно й спокійно пролетів понад островом південно– західний вітер, потепліло. То був дуже сприятливий день, досконалий день для того, щоб прийняти маяк у своє володіння. Татові аж смоктало в животі від розчарування, він ніяк не міг позбирати докупи свої думки. Ключ може висіти на цвяшку або лежати під сходами – інших місць не буває. Навколо все було гладке і голе, ні тобі причілка над дверима, ані підвіконня, ані пласких каменів перед сходами.

Татові думки втомилися, він весь час усвідомлював, що родина у нього за спиною, затамувавши подих, чекає на його рішення. Зрештою, він гукнув через плече:

– Мені треба трохи поспати!

Зазвичай проблеми вирішуються уві сні. Голова ліпше працює, якщо їй дати спокій. Мумі-тато згорнувся клубком в одній із розколин, натягнув на очі капелюха і з небаченою легкістю поринув у благодатну темряву сну.

Мумі-троль зазирнув під сходи.

– Тут лише мертва пташка, – сказав він.

То був маленький крихкий скелет, геть вибілений часом. Мумі-троль поклав його на східці, звідки його здмухнув вітер і покотив схилом.

– Я багато таких бачила внизу, у вересі, – зацікавилася Маленька Мю. – Це нагадує мені про Помсту Забутих Кісток.