Тато і море - Сторінка 6

Він притиснувся спиною та лапами до кам'яної стіни, у тріщинах якої росли дрібні білі квіточки. Уявляєте, квіточки! А в найширшій розколині щось відсвічувало рудою іржею. Там лежав великий, важкий залізний ключ.

Щось клацнуло в голові Мумі-тата, коло логічних ходів замкнулося. Звичайно, все абсолютно зрозуміло… Ця приступка у скелі була місцем усамітнення наглядача маяка, місцем, де він міг поринати у роздуми. Саме тут він залишив Татові ключа, щоб той знайшов його і взяв під свою опіку маяк. З великою урочистістю та завдяки магічним силам Тата Мумі-троля було обрано власником та оберегом маяка.

– О, яке чудо! Ти знайшов його! – зраділа Мумі-мама.

– Де він був? – закричав Мумі-троль.

– О, важко сказати, – загадково відповів Тато. – Світ повний величі та дивовиж, якщо хтось готовий його таким сприйняти. Можливо, ключа передала мені найбільша та найбіліша чайка…

– Ха! – зневажливо пирхнула Маленька Мю. – Перев'язаного шовковою стрічкою, під грім оркестру! Чи не так?

Мумі-тато піднявся східцями, вставив ключа у замок. Масивні двері поволі, зі скреготом відчинилися у непроглядну темряву. Маленька Мю блискавкою рвонула угору, але Тато упіймав її за кінського хвостика на потилиці.

– Куди? – грізно запитав він. – Цього разу право першості не за тобою! Тепер я наглядач маяка і увійду першим, щоб усе оглянути.

Він зник у темряві, Маленька Мю – за ним.

Мама обережно підійшла ближче й заглянула в отвір дверей. Маяк був порожній усередині, як прогни лий стовбур дерева, від низу до самого верху вели хиткі кручені сходи. Сходи натужно дряпалися угору, закручуючись під стінами щораз вужчими спіралями, східці скрипіли й хрускали під ногами Мумі-тата. Його вже ледве було видно на верхніх закрутах. Крізь отвори у товстих стінах ледь просочувалося денне світло. У кожному отворі вимальовувалася непорушна тінь великого птаха. Птахи дивилися на них.

– Слід врахувати, що надворі хмарно, – прошепотів Мумі-троль. – Ти ж знаєш, усе видається похмурішим, коли ховається сонце.

– Звичайно, – погодилася Мумі-мама.

Вона переступила поріг і зупинилася. Всередині було вогко і дуже холодно. Між калюжами чорніла мокра земля, кілька дошок, покладених зверху, служили ніби містком, що вів до підніжжя сходів. Мама завагалася.

– Послухай, – озвався Мумі-троль. – Я щось маю для тебе.

Мама, взявши у лапи срібну підківку, довго розглядала її.

– Яка гарна! – сказала вона. – Чудовий подарунок! Невже існують такі крихітні коні?..

– Ходімо, мамусю! – радісно покликав Мумі-троль. – Побіжимо нагору, аж до самої вежі!

Нагорі на порозі стояв Мумі-тато в чужому капелюху з обвислими крисами та видутим верхом.

– Чи до вподоби вам мій капелюх? – запитав він. – Я знайшов його на цвяшку перед дверима. Напевно, належав наглядачеві маяка! Заходьте! Заходьте! Тут усе саме так, як я собі уявляв!

То була велика округла кімната з низькою стелею та чотирма вікнами. Посеред кімнати стояв нефарбований стіл, коло нього – кілька порожніх скринь. Біля печі – вузьке ліжко і невеличкий комод. Залізні сходи вели до ляди у стелі.

– Там ліхтар маяка, – пояснив Тато. – Увечері я запалю його. Погляньте, як тут гарно пасують білі стіни! Як тут велично, вільно і порожньо! А вигляньте у вікно – там теж велично, вільно й порожньо! То як вам?

Мумі-тато поглянув на Маму, яка зайшлася сміхом.

– Твоя правда! Просто дивовижно, як тут вільно і порожньо!

– Тут хтось добряче сердився! – зауважила Маленька Мю.

Підлога була всіяна розбитим склом, а над ним, на білій стіні – велика жовта масна пляма від рідини, яка, стікаючи вниз, утворила на підлозі калюжу.

– Хто міг розбити гасову лампу? – здивувалася Мумі-мама, піднімаючи з підлоги латунний корпус каганця, який закотився під стіл. – Йому ж довелося сидіти у темряві…

Вона провела лапою по столу. Стільниця була змережана сотнями або й тисячами маленьких подряпин – по шість у кожному ряду, а сьома перекреслювала решту. Сім? Це ж тиждень… Багато тижнів, усі між собою схожі. Крім одного… Він мав лише п'ять зарубок. Мама рушила далі, торкаючись лапами горняток та каструль, відчитуючи написи на скринях: родзинки з Малаги, шотландське віскі, звичайні фінські хрусткі хлібці; вона підняла ковдру на лежанці – постільна білизна на місці. Комоди Мама не відчиняла.

Решта напружено спостерігали за нею. Нарешті Мумі-тато не витримав:

– То що?

– Він був дуже самотній, – відповіла Мама.

– Я питаю, що про все це думаєш ти? – втратив терпець Мумі-тато.

– Як на мене, тут дуже затишно, – сказала Мама. – У цій кімнаті ми можемо мешкати усі разом.

– Це я й хотів почути! – радісно вигукнув Мумі-тато. – Я назбираю на березі уламків дошок і змайструю для нас ліжка. Прокладу дорогу і збудую причал… О, тут стільки роботи! Та спершу розпакуємо речі, доки не почався дощ. Ні, ні, не ти… Ти, Мамцю, залишайся тут, у тиші і спокої відчуй, що ти вдома!

Уже в дверях Маленька Мю обернулася й випалила:

– Я спатиму надворі. Без ліжка, ясна річ. Ліжка – це дурні витребеньки!

– Гаразд, – не заперечувала Мама. – А коли задощить, можеш спати з нами.

Залишившись на самоті, Мумі-мама повісила срібну підківку на цвяшок перед дверима. Потім підійшла до вікна і визирнула надвір. Вона переходила від одного вікна до іншого: навколо саме лише море, море та крикливі ластівки, жодної смужки суходолу на обрії.

На підвіконні останнього вікна лежав фломастер з кількома шматочками мотузки та гачок для плетіння невода. Мама побавилася фломастером, думаючи про щось несуттєве, намалювала на підвіконні маленьку квітку з гарно замальованими листочками.

Мумі-тато стояв, запхавши голову в комин печі.

– Тут пташине гніздо! – крикнув він. – Тому вогонь і не хоче горіти.

– Там хтось живе? – запитала Мама.

Тато був чорний як сажотрус, коли виліз з-під комина.

– Якийсь дрізд, – відповів він. – Але його немає вдома. Мабуть, відлетів у теплі краї.

– Але ж він повернеться навесні! – вигукнув Мумі-троль. – Він мусить знайти своє гніздо там, де його покинув. А ми можемо готувати їжу надворі!

– Усе життя? – каверзно поцікавилася Маленька Мю.

– Ну, гніздо можна перемістити в інше місце поступово… – пробурмотів Мумі-троль.

– Ха! Як це схоже на тебе! – хмикнула Маленька Мю. – Звідки дрозд знатиме, перемістили його гніздо відразу чи поступово? Усе це ти вигадав, щоб з чистим сумлінням вижити птаха!

– Нам доведеться харчуватися надворі все своє життя? – спантеличено перепитав Мумі-тато.

Усі подивилися на Маму.

– Зніми гніздо, любий, – попросила Мама. – Ми почепимо його за вікном. Іноді мумі-тролі важливіші за дроздів.

Мумі-мама запхала посуд під ліжко, щоб у кімнаті стало затишніше, а тоді подалася на пошуки свіжої землиці. То була дуже важлива виправа.

Зупинившись біля сходів, вона хлюпнула жменьку морської води троянді. Квітка усе ще сиділа в скрині з-під цукру, в землі, набраній у Долині, чекаючи, доки її пересадять. Садок треба посадити у затишному місці. Найліпше під самими стінами маяка, з боку, де більшу частину дня світить сонце. І там має бути глибокий шар доброго ґрунту.

Мама невтомно шукала за придатною землею. Вона розпочала пошуки з-під гори, на якій стояв маяк, зійшла вересовою лукою униз до болітця, обійшла невеличкий низькорослий лісок, зазирнула поміж осик. Вона довго брела теплим, устеленим піском торф'яником, але справжньої землі не знаходила ніде.

Мумі-мамі ще ніколи раніше не доводилося бачити стільки каміняччя. За осиковим гаєм усе навколо було суцільним каменем. Пустище, вкрите сірими кругляками, – камінне поле. Посеред нього хтось цікавий вибрав велику яму. Мама підійшла і заглянула. На дні ями також лежали камені, однаково сірі та круглі. Цікаво, чого шукав тут наглядач маяка? Може, й нічого надзвичайного… Можливо, просто забавлявся. Він, мабуть, один по одному вибирав камені, вони знову скочувалися униз, а потім йому все набридло, і він забрався собі геть.

Мумі-мама рушила далі до піщаного пляжу. І аж тут нарешті знайшла землю. Чорний широкий пояс гумусу, що сягав досить глибоко, проліг попід самими вільхами. Міцні зелені рослини пробивалися з-поміж каміння, вибухаючи жовтими та фіолетовими барвами – несподіване буяння, немов у джунглях.

Мама занурила лапи у м'яку землю. Вона відчула мільйони дрібнесеньких спраглих корінців, яким не можна заважати. Але це не біда. Головне, що знайшлася земля, і аж тепер острів почав здаватися реальністю.

Мама загукала до Тата, який збирав уламки до– шок на березі поміж водоростями, побігла до нього, притримуючи фартушок, що лопотів на вітрі:

– Я знайшла землю!

Тато звів на неї погляд.

– О, привіт, привіт! Як тобі подобається мій острів?

– Він не схожий на жодний острів у світі! – з ентузіазмом запевнила Мама. – Родючий ґрунт лежить тут, на самому березі, хоча йому місце у глибині острова.

– А я тобі поясню, – запалився Мумі-тато. – Завжди мене запитуй, якщо тобі щось неясно. Я знаю про все, що пов'язане з морем! Бачиш, це водорості, які викидають на берег хвилі, поступово вони перегнивають і стають справжнім гумусом. То як? А ти такого й не знала!

Мумі-тато засміявся і розкинув лапами, ніби даруючи Мамі усі хащі водоростей, що вигойдуються в морі.

Мумі-мама заходилася збирати водорості. Вона носила їх увесь день і складала у широкій розколині, де згодом мав постати сад. Водорості були такого ж глибокого теплого кольору, як земля удома, але з відблисками пурпурової та оранжевої барви.

Мама була спокійна та щаслива. Вона мріяла про моркву, редиску та картоплю, уявляла, як вони округлюватимуться і ростимуть у теплі, як вистрелять зеленими листочками, забуяють та зміцніють, як гойдатимуться на вітрі над синім морем стеблини, обважнілі від помідорів, гороху та квасолі, які так потрібні її родині. Усе, щоправда, здійсниться аж наступного літа, але яке це має значення… Мумі-мама мала мрію. А в глибині душі вона вимріяла собі яблуневий садок.

День хилився до вечора. Стукіт молотка під маяком давно стих, утихомирилися й ластівки. Мумі-мама простувала, насвистуючи, вересовою лукою з оберемком дров, назбираних на пляжі. Під горою, на якій височів маяк, Мумі-тато змайстрував поруччя, щоб Мамі легше було підніматися, а перед дверима стояли два готові дерев'яні ліжка і маленька бочка, яку Тато виловив у морі.