Тато і море - Сторінка 8

- Туве Янссон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він зітхнув.

Раптом Мумі-троля щось вкусило за хвіст, обпекло мов вогнем. Він зірвався з місця й відразу здогадався, що це було. Мурахи! Маленькі мстиві ядучі мурахи, від них аж роїлося у траві. Вони збігалися з усіх боків, ось ще один вкусив його за лапу. Мумі-троль поволі відступав, очі йому пекли від розчарування, він почувався невимовно скривдженим. Звичайно, вони жили тут задовго до нього. Але той, хто живе у землі, не знає, що відбувається угорі. Мураха жодного уявлення не має про птахів, про хмари та все інше, таке важливе й прекрасне, як, скажімо, мумі-тролі.

Справедливість буває різною. За справедливістю, яка, можливо, дещо складна, однак абсолютно правильна, галявинка належала Мумі-тролеві, а не мурахам. Лиш би дати їм це зрозуміти. Вони залюбки могли б пожити деінде. Десь віддалік, хоч би на кілька метрів далі. Як би їм це пояснити? Може, у гіршому випадку провести прикордонну лінію і поділити територію?

Та ось мурахи знову пожвавилися, вони оточили його і пішли в наступ. Мумі-троль кинувся навтьоки. Він ганебно утікав з раю, однак був сповнений рішучості повернутися. Ця галявина чекала на нього все його життя, а може, й багато сотень років! Вона належала йому, бо він любив її більше, ніж будь-хто інший. Навіть якби мільйон мурашок любили її одночасно, їхні почуття не могли зрівнятися з його почуттями. Так він вважав.

– Агов, тату! – гукнув Мумі-троль.

Але Тато анічогісінько не чув, бо саме зумів зрушити з місця великого валуна, і той з шумом та гуркотом покотився униз горою, викресав дві чималі іскри, залишаючи по собі ледь відчутний дурманний запах пороху. І ось камінь вже лежить на дні, саме там, де йому й слід лежати. Неймовірно захоплююче заняття – котити великі камені, напружуватися усім тілом від вушок до кінчика хвоста, відчувати, як камінь поволі, дуже ПОВОЛІ починає рухатися, ще маленьке зусилля, і ось він, набравши шаленої швидкості, з колосальним сплеском гепає у воду. А ти стоїш і дивишся йому услід, тремтячи від напруги та гордості.

– Тату! – знову покликав Мумі-троль.

Мумі-тато оглянувся й помахав синочкові лапою.

– Бачиш, як точно ліг! Це буде причал, хвилеріз, розумієш!

Тато забрів у море і, натужно стогнучи, заходився котити дном ще більшого валуна, запхавши носа глибоко у воду. Піднімати й котити камінь під водою було набагато легше. Цікаво, від чого це залежить, чудувався Тато. Та головне, що при цьому почуваєш себе справжнім силачем…

– Хочу тебе про щось запитати! – загорлав Мумі-троль. – Про ядучих мурашок! Це важливо!

Тато підняв мокрого носа, прислухаючись.

– Про ядучих мурашок! – повторив Мумі-троль. – Ти не знаєш, з ними можна порозумітися? Гадаєш, вони зрозуміють, якщо подати їм маленьку пропозицію, тобто я маю на увазі, чи зуміють вони її прочитати?

– Ядучі мурашки? – здивовано перепитав Мумі-тато. – Ні, вони нічого не розуміють… Я зараз зайнятий, треба відшукати тригранного каменя, який би допасувався поміж ось цими двома великими. Хвилеріз має бути міцним, споруджувати його повинен лише той, хто знає море…

Мумі-тато знову взявся до роботи, зануривши носа У воду.

Мумі-троль повернув праворуч уздовж берега й зупинився подивитись, як Мама порається у своєму майбутньому садку. Вона рівномірно розкладала на землі водорості, її лапи і фартушок вибруднилися, але усе її єство випромінювало щасливу зосередженість.

Мумі-троль підійшов ближче.

– Мамо! Якщо собі вимрієш гарненьку, затишну місцинку, знайдеш її, зробиш своєю, а потім виявиться, що там уже мешкає купа інших створінь, які не мають жодного бажання переселятися… Чи мають вони право зостатися, хоча й не розуміють, як там гарно?

– Напевно, мають, – відповіла Мама, сідаючи відпочити на купу водоростей.

– А якщо їм не гірше буде у… у купі сміття! – вигукнув синок.

– Тоді, мабуть, варто обговорити з ними це питання, – запропонувала Мама. – І, можливо, допомогти з переселенням. Це така морока – покидати насиджене місце…

– Пхе… – буркнув Мумі-троль. – А куди поділася Мю?

– Біля маяка, будує щось схоже на ліфт, – відповіла Мама.

Маленька Мю безстрашно – хоч існувала небезпека для її життя – звисала з відчиненого вікна, що виходило на північ, забиваючи у підвіконня блоковий пристрій. На підлозі лежала купа якихось невизначених предметів сірого кольору, ляда у стелі була відчинена нарозтвір.

– А що на все це скаже Тато? – поцікавився Мумі-троль. – Ніхто не сміє виходити на вежу. Це його володіння…

– Над його приватними володіннями є на горищі кімнатка, – недбало кинула Мю. – Дуже затишний маленький закуток, де можна знайти все, що завгодно. Подай он той цвях! Мені набридло видряпуватися нагору сходами щоразу, коли захочеться їсти, от я й будую собі витяг. Ви підніматимете мене у кошику або спускатимете униз їжу. Так навіть було би ще ліпше…

"Як нахабно вона себе поводить, – подумав Мумі-троль. – Робить усе, що заманеться, і ніхто їй не суперечить! А вона всіх мала в носі!"

– До речі, – так само недбало мовив Мумі-троль. – У тому лісі нікого немає. Хіба кілька мурах…

– Он як! Цілком можливо.

На цьому тема вичерпалася. Мю загнала великого цвяха по саму голівку, насвистуючи крізь зуби.

– Тобі доведеться прибрати увесь цей гармидер до повернення Тата! – вигукнув Мумі-троль, перекрикуючи стукіт молотка, відчуваючи, однак, що його попередження не справило жодного враження.

З пригніченим настроєм він нишпорив у купі старих паперів, бляшанок, порваних неводів, клоччя вовни та клаптів тюленячої шкіри і… знайшов настінного календаря. То був великий настінний календар з надзвичайно гарною картинкою: морський кінь мчав у місячному сяйві гребенем хвилі. Місяць занурив свою ніжку у нічне море, а морський кінь мав довгу золотисту гриву і дуже бліді бездонні очиці. Як гарно хтось намалював! Мумі-троль поставив картинку на комод і довго не зводив з неї очей.

– Цьому календарю п'ять років, – сказала Маленька Мю, зістрибуючи на підлогу. – Зараз дні зовсім інакші, та й, зрештою, хтось давно пообривав у ньому листочки. Тримай шворку, а я тим часом збіжу донизу, перевірю, чи працює витяг.

– Зачекай! – попросив Мумі-троль. – Я хотів тебе дещо запитати. Ти знаєш, як змусити ядучих мурах забратися геть?

– Винищити їх, звісно! – навіть не завагалася Маленька Мю.

– Ні-ні! – вигукнув Мумі-троль. – Я ж сказав: "змусити їх забратися геть"!

Мю уважно глянула на нього. Врешті сказала:

– Ага! Ти знайшов у лісі місцинку, яка тобі сподобалася. А там купа мурах… Що ти мені даси, якщо я їх позбудуся?

Мумі-троль відчув, як почервонів.

– Я зроблю це для тебе, – спокійно сказала Маленька Мю. – Можеш піти й перевірити за кілька днів. Ти ж натомість доглядатимеш мій витяг. А тепер я побігла…

Мумі-троль залишився сам, на душі йому стало бридко. Він вибовкав таємницю. Схованка стала звичайним, буденним місцем. Мумі-троль глянув на календар і зустрівся поглядом з морською конячкою.

"Ми з тобою однієї крові, – пристрасно подумав він. – Ми розуміємо одне одного і любимо все прекрасне! Я дістану свою галявинку, а решта не має значення! Проте саме цієї миті мені зовсім не хочеться думати про неї…"

Маленька Мю посмикала знизу за шворку.

– Піднімай! – гукала вона. – Та дивись, не випусти! Пам'ятай про своїх ядучих мурах!

Витяг працював бездоганно. Мю, правду кажучи, іншого й не сподівалася.

Втомлений та задоволений, Тато прямував вересовою лукою додому. Звичайно, десь глибоко у підсвідомості, він пам'ятав, що доведеться знову робити спробу запалити маяка але до сутінків залишалося ще кілька годин. А він увесь день котив великі камені, велетенські валуни. Щоразу, коли вони гепали у воду, Мумі-мама витикала носа зі свого садка й дивилася, що відбувається. Тато вирішив зробити гак через східний мис.

З підвітряного боку пропливав у човні рибак з вудочками на штевні. Тато ніколи не чув, щоб риба ловилася на вудочку такої пізньої пори року. На вудочку бере у липні. Але ж то був незвичайний рибак. Може, йому просто подобалося веслувати й бути наодинці з самим собою. Мумі-тато вже було підняв лапу, щоб привітатися, але передумав. Все одно рибак не відповість на привітання…

Тато видряпався на гору і рушив супроти вітру. У цьому місці скелі вигиналися боками, нагадуючи хребти велетенських тварин, які рядком бредуть до моря. Мумі-тато майже підійшов до провалля і аж тоді побачив озеро. Спокійна темна поверхня мала овальну форму. Немов велетенське око. Татові аж подих перехопило від захоплення. Справжнє озеро, чорне бездоння, одне з найтаємничіших місць на землі! Час від часу морські хвилі набігали на мис, перекочувалися через вузький перешийок і на мить збурювали спокійну дзеркальну гладь. Потім озерце знову заспокоювалося, дивлячись чорним блискучим оком у небо.

"Воно глибоке, – подумав Мумі-тато. – Там напевно дуже глибоко. Мій острів ніби цілий світ, тут є усе, чого душа забажає, і розміри мене влаштовують. О, який я щасливий! Немов тримаю увесь світ у своїх лапах!"

Тато чимдуж поквапився до маяка. Він хотів показати родині Чорне око, доки його ще ніхто не знайшов.

– Як шкода, що в ньому не дощова вода, – пошкодувала Мумі-мама.

– Ні-ні, – розвів лапами Мумі-тато, – його створило море! Могутні шторми накинулися на острів, заповнили провалля і накотили каміння, аж доки тут утворилося бездонне озеро.

– Може, у ньому водиться риба? – висловив свої сподівання Мумі-троль.

– Дуже ймовірно, – підхопив Тато. – А якщо водиться, то колосальних розмірів. Уявіть собі велетенську щуку, яка живе там уже сотню літ і з кожним роком стає дедалі товстішою і лютішою…

– От тобі й маєш! – скрикнула Маленька Мю, аж не тямлячись від захоплення. – Може, я закину вудочку і спробую її упіймати?

– Це не дитяча справа! – заперечив Мумі-тато. – Ні, "чорні ока" – лише для татів! Не підходьте надто близько до краю! Бачите, яке це нечувано небезпечне місце! Я проведу надзвичайно скрупульозні дослідження, але не зараз. На черзі побудова причалу і коптильні для вугрів та щук вагою понад сім кілограмів. Треба розставити кілки для неводів та змайструвати вершу, доки не пішов дощ…

– І якусь ринву під дахом, щоб дощівка стікала, – докинула Мумі-мама. – Питна вода скінчиться за кілька днів.

– Ти тільки не хвилюйся! – покровительським тоном мовив Тато. – Усе владнається.