Техану - Сторінка 36

— Скільки камінь не поливай, він не ростиме.

— Виховання треба починати, коли діти юні та гнучкі, — мовив Гед. — Як от, скажімо, я.

Проте на це вона вже не могла сміятися.

Весь день вони працювали, а повертаючись додому, побачили біля хвіртки Іскрика і ще якогось чоловіка. Ті розмовляли.

— Цей чоловік з Ре-Альбі, чи не так? — запитав Гед, який ніколи не скаржився на зір.

— Ходімо, Терру, — гукнула Тенар до дівчинки, яка раптово зупинилась. — Який чоловік? — Тенар була короткозора і тепер пильно вдивлялася у двір. — А, це ж цей, ну, як його?... Торговець вівцями. Скороход. Чого він знову прилетів, наче стерв'ятник на падло?

Цілий день вона була в кепському настрої, тому Гед і Терру завбачливо промовчали у відповідь.

Тенар наблизилася до чоловіка біля хвіртки.

— Скороходе, ти знову шукаєш ягничок на розплід? Ти спізнився на рік, але в кошарі є кілька цьогорічних.

— Хазяїн мені вже сказав, — озвався Скороход.

— Авжеж, хазяїн, — ущипливо згодилася Тенар, і від цих слів Іскрик аж потемнішав з вигляду. — Ну що ж, не заважатиму тобі розмовляти з хазяїном, — сказала Тенар і розвернулась, наміряючись піти.

— Тенар, я повинен тобі щось сказати, — зупинив її Скороход. — Стара відьма тітонька Слань дуже слабує. Я бачив її, коли збирався у Серединний Діл, і вона просила переказати тобі дещо. "Перекажи, — каже, — пані Ґої, що я би хотіла побачити її перед смертю. Якщо зможе, нехай прийде".

"Ах ти ж стерв'ятнику, пожираче падла!" — подумала Тенар, люто зиркнувши на лиховісника.

— Слань хвора?

— При смерті, — сказав Скороход, і якась подоба усмішка ковзнула по його лиці, але то була радше усмішка співчуття. — Захворіла взимку, злягла, а тепер просить переказати, що перед смертю дуже хоче побачити тебе.

— Дякую за звістку, — спокійно відповіла Тенар і попрямувала у будинок, а Скороход з Іскриком подалися до кошар.

— Мені потрібно йти, — повідомила Тенар Геда й Терру, готуючи вечерю.

— Неодмінно, — кивнув Гед. — Але якщо ти не заперечуєш, ми підемо утрьох.

— І ти? — уперше за весь день хмара зійшла з її обличчя, воно проясніло. — О! — видихнула Тенар. — Добре, як добре... Просити я не хотіла, гадала, може... Терру, а ти би хотіла повернутися зі мною на якийсь час до Оґіонового будиночка?

Терру замовкла, про щось замислившись.

— Я би побачила свій персик, — нарешті озвалася вона.

— Авжеж, і Колючку, і Стрибуху, і тітоньку Слань... Бідна Слань! О, я хотіла, я так хотіла повернутися туди. Але мені здавалося, що це буде дурощами з мого боку. Треба було займатися господарством... ну і таке інше...

Тенар передчувала, що була якась інша причина не повертатися назад. Ця причина весь час вислизала від неї, наче тінь, наче слово, що крутиться на кінчику язика.

— Цікаво, чи хтось доглядає Слань, чи посилали до неї цілителя? Вона ж бо єдина цілителька на всю округу, але в Порт-Ґонті вже напевне знайшовся би хтось, здатний допомогти їй. О бідна Слань! Я мушу йти... Сьогодні вже пізно, але завтра, на світанку. А хазяїн вже хай сам клопочеться зі сніданком!

— Навчиться, — протягнув Гед.

— Ні, не навчиться. Радше знайде собі дурну бабу, яка йому готуватиме. Ах! — вона обвела кухню поглядом, її обличчя було веселим і водночас злим. — Як не хочеться мені залишати для неї цей стіл, з якого я прибирала двадцять років! Сподіваюсь, вона оцінить мою старанність.

Іскрик запросив Скорохода на вечерю. Торговець вівцями не залишився ночувати, хоч Іскрик, як гостинний господар, запропонував йому нічліг. Ось тільки Тенар навряд чи сподобалося б те, що на одному з її ліжок спатиме Скороход. І коли той у блакитних сутінках весняного вечора вийшов за село, вона не приховувала радості.

— Сину, завтра, щойно розвидниться, ми вирушаємо в Ре-Альбі, — повідомила Тенар Іскрику. — Ідемо Яструб, Терру і я.

Син спантеличено подивився на матір.

— Як — отак берете і йдете?

— Так само, як і ти, — приходив і йшов, — відказала Тенар. — А зараз, Іскрику, дивись сюди: це скринька твого батька. У ній — сім кістяних монет і боргові марки старого Мостовика. Тільки він жодного разу не сплачував за ними, бо не має коштів. Ці андрадські монети Кремінь уторгував за овечі шкури, які продавав у Вальмуті заїжджому купцеві чотири роки поспіль, ще коли ти був хлопчиком. Ці три хавнорські — від Півня, він купив наше господарство у Високому Ручаї. Я разом з твоїм батьком купувала той маєток, допомагала розчищати і продавати його. Тож я беру ці три монети, вони мої за правом. А решта, і господарство теж — усе твоє. Ти тут хазяїн.

Іскрик — високий, стрункий, молодий — стояв, дивився на скарбону[11] і тільки кліпав очима.

— Забирай їх усі. Вони мені ні до чого, — сказав він тихим голосом.

— Мені їх теж не треба. Але дякую тобі за щирість, сину. Залиш собі ці чотири монети, а коли одружишся, подаруй їх дружині від мого імені.

Вона засунула скриньку у сховок за великою тарілкою на найвищій полиці, де її завжди тримав Кремінь.

— Терру, йди збери свої речі, бо ми виходимо дуже рано.

— Коли ви повернетесь? — запитав Іскрик, і тон його голосу нагадав матері того непосидючого хворобливого хлопчика, яким він був колись. Але вона тільки мовила:

— Не знаю, дорогенький. Якщо я буду тобі потрібна, то повернуся.

Тенар заходилася готувати подорожнє взуття і пакунки.

— Іскрику, — гукнула вона, — можеш зробити мені послугу?

Він сидів біля вогнища — непевний, похмурий.

— Яку?

— Навідайся у Вальмут, до сестри. І скажи їй, що я повертаюся на Велику Кручу. Скажи, якщо хоче щось переказати, то нехай не бариться.

Іскрик кивнув. Він поглянув на Геда, який вже спакував свої нехитрі пожитки з акуратністю і швидкістю людини, яка чимало помандрувала, а зараз розставляв посуд, щоб залишити після себе порядок на кухні. Закінчивши з посудом, Гед всівся навпроти Іскрика, просунув нову мотузку в петлю на мішку і затягнув його.

— Для цього є спеціальний морський вузол, — зауважив Іскрик.

Гед мовчки подав йому мішок і дивився, як Іскрик, так само мовчки, показує, як зав'язати вузол.

— Просто сповзає, — сказав він, і Гед кивнув.

* * *

У холодній передранковій імлі вони покинули садибу. Сонце на західному схилі гори Ґонт з'являється пізно, і якийсь час довелося грітися ходьбою. Нарешті його сяйво подолало громаддя вершин і почало світити їм у спини.

Тепер Терру йшла удвічі швидше, ніж минулого літа, та навіть при такій ходьбі на дорогу їм знадобилося два дні.

— А може, спробувати дійти сьогодні до Дібров? — запитала Тенар, коли було вже пополудні. — Там є щось схоже на заїзд. Пригадуєш, Терру, ми там ще випили по чашці молока?

Гед пильно вдивлявся у гірський схил.

— Це місце мені знайоме...

— Чудово, — озвалася Тенар.

Не доходячи до повороту, першого місця на цій дорозі, де з високої гори було видно Порт-Ґонт, Гед звернув у ліс, що ріс на крутих узбічних схилах. Темряву між стовбурами і гіллям пронизували скісні червоно-золоті промені західного сонця. Стежки тут не було. Пройшовши цим підйомом десь із половину милі, мандрівники вийшли на невеличку галявину, захищену від вітру деревами і стрімчаками. Звідси можна було бачити вершини гір, що височіли з півночі, а між верхівками високих сосен прозирало ясне західне море. Стояла цілковита тиша, і тільки десь у верховіттях повівав легенький вітерець. Гірський жайворонок затягнув журливу пісню, та й замовк, гайнувши до свого гнізда.

Перекусивши хлібом і сиром, трійко подорожан сиділи і спостерігали, як з моря на землю насувається темрява. Коли стемніло, вони розстелили свої плащі і вляглися: Терру біля Тенар, Тенар — біля Геда. Далеко за північ Тенар прокинулася: десь неподалік кричала самка сови — часто, протяжно, лунко, наче дзвоник. Здалека до неї, неначе відлуння того дзвоника, відповідав самець.

"Я буду бачити зірки, застиглі в морі", — подумала Тенар і знову заснула.

Вона прокинулась на світанку. Гед сидів біля неї, закутавшись у плащ, і крізь просвіт вдивлявся у західну далечінь. Його смагляве обличчя було абсолютно спокійне, втишене, таким вона бачила його багато років тому, на Атуанському узбережжі. Тільки очі дивилися не вниз перед собою, як тоді, а в безкрайній захід. Тенар і собі поглянула туди й побачила, як на заході рожево-золотою загравою займається новий день.

Гед обернувся до Тенар.

— Відколи ми зустрілися з тобою, відтоді я весь час тебе люблю, — зізналася жінка.

— Життєдайниця, — мовив Гед, нахилився до неї і поцілував — у груди, у вуста. Тенар на хвильку затримала його у своїх обіймах. А потім вони розбудили Терру і пішли далі. Коли вони майже зайшли у ліс, Тенар ще раз обернулася до галявини, немовби беручи з неї слово берегти її віру і щастя.

У перший день подорожі їх цікавила не стільки кінцева мета, скільки сама дорога. Сьогодні ж вони вже мали дійти до Ре-Альбі, і тому думки Тенар вже стосувалися здебільшого тітоньки Слані та її хвороби. А може, вона все-таки не помирає?

Та день минав, мета була все ближчою, і думки про Слань, та й взагалі будь-які думки поволі покидали Тенар. Вона втомилася. Її охоплювала відраза від того, що ось вона знову йде цією дорогою — дорогою, яке веде її до чужої смерті. Проминувши Діброви і вузьку ущелину, дорога знову бралася вгору. Коли вони дійшли до останнього довгого підйому, за яким починалася Велика Круча, Тенар уже ледве переставляла ноги, а думки в голові так переплуталися, що й годі розібрати. Варто було уявити якусь річ, як її назва починала вертітися у голові доти, поки не ставала безглуздим набором звуків. Спочатку їй пригадалася шафа для посуду в Оґіоновому домі, а тепер — кістяний дельфінчик, бо вона саме побачила в руках у Терру торбинку з іграшками.

Гед ступав легко, як звиклий до дороги мандрівник. Терру дріботіла поруч — та сама Терру, котра минулого року так знемогла на цьому шляху, що Тенар мусила взяти її на руки. Але тоді вони йшли довше. Та й дівчинка була дуже слабка.

"Літа беруть своє, — думала Тенар. — Я вже застара, щоби так іти. Сиди, бабо, вдома і пильнуй вогонь... Кістяний дельфінчик, кістяний дельфінчик. Кістяний чоловічок і кістяна тваринка. Ось вони йдуть попереду. Вони чекають на неї".

Тенар важко переставляла ноги. Втома сковувала тіло. Вона уже через силу здолала останній відрізок підйому, за яким починалася Велика Круча.