Текстовий процесор

- Стівен Кінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

З першого погляду він нагадував звичайний текстовий процесор Вана — і клавіатурою і корпусом. Лише роздавившися прилад зблизька, Річард Хегстром побачив поздовжній розріз, що оперізував корпус; причому розріз було зроблено недбало, очевидно, лезом ножівки, аби припасувати трохи завелику катодну трубку. Архівні диски цієї чудернацької саморобки, геть позбавлені гнучкості, нагадали Річарду тверді платівки-сорокап'ятки, які він слухав у дитинстві.

— Боже правий, що це за страхіття?— галаснула Ліна, його дружина, побачивши, як чоловік разом із містером Нордхофом по частинах заносять машину до кабінету.

Нордхоф мешкав по сусідству з родиною Річардового брата: Роджером, Беліндою та їхнім сином Джонатаном.

— Племінникове дітище,— відказав Річард.— Містер Нордхоф каже, що хлопчик змайстрував цей прилад для мене. Він скидається на звичайний текстовий процесор.

— Саме так,— підтвердив Нордхоф. Старому пішов восьмий десяток, тож він натужно відсапувався.— Саме так його назвав бідний хлопчик. Може, трохи відпочинемо, містере Хегстром? Я зовсім знесилів.

— Авжеж відпочинемо,— сказав Річард і гукнув Сетові, своєму сину, який видобував химерні звуки з розстроєної фендер-гітари поверхом нижче. Кімнату, яку Річард хотів зробити вітальнею, син вирішив перетворити на музичну студію.

— Сете!— покликав він.— Піднімись лишень до мене та допоможи.

Незграйні акорди Сетової гітари тривали. Річард поглянув на Нордхофа і здвигнув плечима, неспроможний приховати почуття сорому. Нордхоф розуміюче кивнув, мовляв: "Дітки! Хіба ж дочекаєшся від них кращого в наші дні?" Проте вони обидва добре знали, що Джонні, нещасний небіжчик Джон Хегстром, Роджерів племінник, син його паскудного брата,— він був не такий.

— Щиро вдячний вам за допомогу,— проказав Річард.

— У старої людини завжди доволі вільного часу. А крім того, це те найменше, що я міг зробити для Джонні. Ви знаєте: він задурно підстригав мій моріжок. Коли я хотів заплатити йому, він відмовлявся навідріз. Рідкісний був хлопчик.

Нордхоф і досі судомно хапав повітря ротом.

— Ви дозволите скляночку вода, містере Хегстром?

Річард сам пішов за водою, бо дружина навіть не відірвала очей від соромітного романчика, який вона читала, поглинаючи тістечко.

— Сете!— знов покликав він.— Може, все-таки піднімешся та допоможеш нам?

Але Сет і далі видобував глухі та безладні звуки з фендер-гітари, рахунок за яку Річард ще не сплатив до кінця.

Річард запросив Нордхофа залишитися на вечерю, але старий чемно відмовився. Річард знову знітився, але зумів на цей раз краще приховати свої почуття.

— Ну як може гідна людина жити в подібному оточенні?— не стримався колись Річардів приятель Берні Епштейн, на що Річард відповів лише безвиразним порухом голови, по якім з'явилося глухе почуття сорому.

Так, він і справді був гідний кращого. Але, невідомо чому, Річардове життя склалося невдало. Його ожиріла сварлива дружина вважала себе позбавленою принад життя, бо зробила ставку на кульгавого коня. Вголос вона цього, щоправда, не висловлювала. Його п'ятнадцятирічний синок пас задніх у тій самій школі, де працював Річард, бавився потойбічними звуками електрогітари вранці, вдень і вночі (переважно вночі) та, начебто, більшого й не прагнув.

— А от від пива я б не відмовився,— сказав Нордхоф.

Повеселішавши, Річард кивнув і пішов по дві пляшки пива.

Його кабінет містився в невеличкій прибудові. Так само, як і вітальню, це помешкання опорядив сам Річард. Але, на відміну від вітальні, в кабінеті він був неподільним господарем, мав змогу сховатися тут від неприємної йому дружини та чужинця-сина.

Ліна, звісно, не схвалювала існування подібної келії, де чоловік відгороджувався від сім'ї, однак завадити цьому вона була нездатна. Створення прибудови було однією з нечисленних мікроперемог Річарда над дружиною. Він, власне, і сам розумів, що для Ліни він був кульгавим конем. Побравшись шістнадцять років тому, вони обидва вірили, що Річард писатиме захоплюючі прибуткові романи, тож незабаром вони роз'їжджатимуть у "мерседесах". Але роман, який він спромігся написати, виявився зовсім не прибутковим. Критики, у свою чергу, не забарилися відзначити посередність твору. Ліна приєдналася до думки критиків. Це започаткувало їхнє взаємне відчуження. Вчителювання в середній школі, яке вони обидва вважали лише першою сходинкою до визнання, слави та багатства, стало головним джерелом сімейних прибутків. "Зависока сходинка",— невесело посміхався часом Річард, однак від своєї заповітної мрії так і не відмовився.

Він пописував оповідання, а подеколи статейки, був поважаним членом гільдії літераторів. Щороку він долучав п'ять тисяч доларів до сімейного бюджету власною друкарською машинкою. Завдяки цим коштам, незважаючи на безнастанне ремствування дружини, він забезпечив себе власним кабінетом, який особливо став йому в пригоді з тих пір, коли Ліна відмовилась працювати.

— Маєте чудовий кабінет,— проказав Нордхоф, роздивляючись крихітну кімнату, стіни якої прикрашали безладно підібрані естампи.

Саморобний процесор з прилаштованим знизу комп'ютером стояв на столі. Пошарпану друкарську машинку "Оліветті" було тимчасово перенесено на одну з шафок.

— Мабуть, знає свою справу,— проказав Річард, поглянувши на процесор.— Мені здається, ви не дуже вірите, що він запрацює. Правда? Скільки це було Джону? Забув... Чотирнадцять?

Замість відповісти, Нордхоф розсміявся.

— Про дещо ви навіть не здогадуєтесь,— промовив він.— Я зазирнув ззаду в корпус екранного блока. Деякі провідники мають позначку "радіоаматор". Ви можете мені не повірити, але на решті я прочитав слово "еректор".— Старий пригубив пиво і, немов згадавши про поставлене питання, додав.— П'ятнадцять йому було. Зовсім недавно виповнилося.

— Еректор?— спантеличено закліпав очима Річард.

— Атож. Колись був такий електроконструктор. Якщо я не помиляюсь, він мав цю гру років з шести. На Різдво я зробив йому подарунок. Вже тоді він не міг спокійно дивитися на залізяки. Дрібниця ставала від нього скарбом. Цікаво, чи догодив я йому тим набором. Думаю, що дуже... Дев'ять років він служив йому. Навряд чи всі діти здатні на таке, містере Хегстром.

— Авжеж, не всі,— погодився Річард, згадавши іграшки Сета. Занедбані, припорошені пилом або ж навмисне понівечені — скільки всього він виніс на смітник протягом тих же самих дев'яти років.

— Значить, він не працюватиме,— сказав Річард, поглянувши на процесор.

— Не будемо робити подібні припущення, не спробувавши,— заперечив Нордхоф.— Адже хлопчик мав геніальні здібності. Хіба ви не чули про це?

— Я знав, що Джонні захоплювався технікою. Ще в шостому класі він здобув першу премію на науковій виставці штату, в якій брали участь набагато старші за нього діти. Його робота була пов'язана, здається, з програмуванням електронних ігор. Але зараз мова йде...

— Ви знаєте, в п'ятдесятих роках,— перебив його Нордхоф, поставивши пиво на стіл,— якесь хлоп'я спромоглося розщепити атом за допомогою двох бляшанок та електрообладнання вартістю в п'ять доларів. Джон розказав мені про це. А ще він розповів, що 1954 року, десь у глушині штата Нью-Мексіко, один хлопчик винайшов тахіони, негативно заряджені частки, яким приписують здатність мандрувати в часі. А хлопчик з Уотербері, штат Коннектікут, в одинадцять років здійснив випробування трубчастої вибухівки, яку він зробив з пластикової плівки здертої з тильного боку гральних карт. Своєю саморобкою він підірвав порожню собачу будку. Діти інколи дивують дорослих, а надто талановиті. Тож сюрпризи не виключені, містере Хегстром. Хто знає, може, щось та вийде. Він був славний хлопчик.

— Ви, мабуть, трохи любили його?

— О, містере Хегстром,— зітхнув Нордхоф.— Я дуже його любив, бо він був хлопець хоч куди.

"Як дивно складається життя",— подумав Річард. Його брат, відвертий негідник з шести років, був одружений з чудовою жінкою, мав вихованого розумного сина. Однак сам Річард, незважаючи на притаманні йому лагідність та доброту,— якщо взагалі це слово важило у світі, що втратив глузд,— обрав у супутники життя Ліну, яка швидко стала відлюдкуватою та потворно гладкою жінкою і народила йому Сета. Дивлячись у відкрите стомлене обличчя Нордхофа, він думав про те, чому все вийшло саме так і яка в тому була доля його власної вини, властивих йому слабкостей.

— Атож,— проказав Річард,— саме таким він був.

— Я зовсім не здивуюсь, якщо він працюватиме,— мовив Нордхоф.— Анітрохи не здивуюсь...

Провівши Нордхофа, Річард устромив штепсель у розетку і ввімкнув процесор. Коли прилад загув, Річард згадав, що на екрані мусять з'явитися літери ІВМ. Проте цього не трапилося. Жахливо, немов потойбічні голоси домовини, випливло з темряви й зупинилося перед його очима послання:

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ДЯДЕЧКО РІЧАРДЕ!

ДЖОН.

— Святий Боже,— прошепотів він, важко опустившись на стілець.

Нещасливий випадок, який спричинився до загибелі його брата з дружиною та племінником, стався лише два тижні тому. Вони саме поверталися із заміської прогулянки. Роджер — як завжди, напідпитку — був за кермом. Однак на цей раз його хмільному везінню, мабуть, прийшов край, бо керований ним пошарпаний фургон зірвався у прямовисне урвище. Пролетівши тридцять метрів, машина розплющилася й вибухнула. Трагедія сталася два тижні тому. А його, Річардів, день народження був....

На минулому тижні. Цей процесор мав стати іменинним подарунком племінника. Думка про це збільшувала біль. Річард не міг пояснити собі, чому. Але біль його мучив. Він нахилився, аби вимкнути екран, однак раптом забрав руку.

"Якесь хлоп'я спромоглося розщепити атом за допомогою двох бляшанок та електрообладнання вартістю в п'ять доларів".

Підвівшись, він підійшов ззаду до кінескопа й подивився крізь шпарини вентиляційної системи. Все було так, як казав Нордхоф. Дроти з магазину "радіоаматор". Дроти з набору "еректор" з крихітною торговельною позначкою. Він також побачив те, що випало з уваги Нордхофа, або про що старий вирішив за краще змовчати. Річард роздивився всередині незграбно припасований до нутрощів приладу, немов наречена Франкенштейна, трансформатор від дитячої залізниці.

— Святий Боже,— гірко розсміявся Річард.— Святий Боже, Джонні, що ти мав на меті, коли паяв цю іграшку?

Однак насправді такий дарунок не захопив Річарда зненацька.