Текстовий процесор - Сторінка 2

Адже протягом кількох останніх років він вголос мріяв про власний текстовий процесор. Коли кпини дружини стали зовсім нестерпні, він звірив свою таємницю племінникові.

— З його допомогою я швидше писатиму та переписуватиму і взагалі працюватиму плідніше,— сказав він якось хлопчику минулого літа.

Джонні довго вивчав його серйозним поглядом своїх розумних світло-блакитних, але завжди сторожких очей, напрочуд великих за скельцями окулярів.

— Тоді чому ви й досі не придбали процесор?— спитав хлопчик.

— Бо їх не дуже роздаровують,— відбувся жартом Річард.— Найпростіший коштує близько трьох тисяч. А досконалі моделі сягають вісімнадцяти.

— То, може, я сам зроблю для вас процесор,— сказав тоді Джонні.

— Може, й зробиш,— сказав Річард, дружньо поплескавши племінника по спині.

З тих пір до самого візиту Нордхофа він жодного разу не згадав про ту розмову.

Дроти з магазину для аматорів електротехніки.

Трансформатор від іграшкової залізниці.

Боже мій...

Він повернувся на своє місце з бажанням вимкнути процесор, бо невдала спроба написати будь-що, на його думку, могла споганити самий задум не по літах дорослого тендітного, можливо, давно приреченого племінника.

Однак натомість він натиснув кнопку виконання. Мурашки побігли в нього по спині від того дотику, бо слово на кнопці й справді було дещо моторошним. Воно навряд чи пасувало до творчості. Від нього тхнуло газовими камерами, електричними стільцями... А може, й пошарпаними фургонами, що летять у безодню.

Гудіння комп'ютера було голоснішим, ніж у стандартних текстових процесорів, які йому доводилося бачити. Звук наближався до ревіння.

"Що в блоці пам'яті, Джоне?— запитав він подумки.— Ліжкові пружини? Чи, може, притулені один до одного трансформатори від дитячих залізниць? Або бляшанки?"

Знов у пам'яті постали дитячі очі на незворушному витонченому обличчі. Хто знає, може, ця любов до чужої дитини була химерна, навіть порочна? Ні, він мав належати мені. Я був цього певен... гадаю, що й племінник теж відчував подібне. Водночас поряд нього мала бути Белінда, Роджерова дружина. Окуляри в похмурі дні були на ній не в дивину. А скельця вона навмисне вибирала великі, бо синці під її очима дедалі більшали. Белінда закарбувалася в його пам'яті напруженою та нерухомою; вона знічено сиділа під парасолькою гучного реготу чоловіка. І Річард щоразу думав: "Ти мала належати мені".

Ця думка відлунювала нестерпним болем, бо вони вдвох, разом із братом, познайомилися з нею в шкільні роки, вдвох призначали побачення. Між братами був дворічний проміжок, а вік Белінди припадав якраз на середину цього проміжку. Тож вона була старша за Річарда на рік і настільки ж була молодша за Роджера. Щоправда, Річард перший познайомився з дівчиною, яка згодом стала матір'ю Джона. Роджер вдерся в їхні взаємини за правом старшого, нахаби, що завжди домагався свого, а, зустрівши перешкоду, негайно застосовував силу.

Я злякався. Злякався і відступив від неї. Невже все сталося так просто? Любий Боже, згляньтеся на мене! Адже, мабуть, це було саме так. Мені кортить підфарбувати правду, але власну легкодухість перед обличчям совісті краще не замовчувати. Ну, а якби доля й справді розпорядилася інакше та віддала б Ліну з Сетом моєму нікчемному братику, а мені — Белінду з Джоном? Що помінялося б від того? А як, скажіть, може мисляча людина бавитися продуманими до дрібниць нісенітницями? Може, ти сміявся? Чи, може, репетував? Чи, може, хотів застрелити себе, як застрелюють зрадливого пса?

...Я ЗОВСІМ НЕ ЗДИВУЮСЬ, ЯКЩО ВІН ПРАЦЮВАТИМЕ. АНІТРОХИ НЕ ЗДИВУЮСЬ...

Його пальці вправно забігали по клавішах. Підвівши голову, він побачив, як на екрані зелені літери шикуються в речення:

МІЙ БРАТ БУВ ПИЯК І НІКЧЕМА.

Плин літер по екрану навіяв спогад про іграшку, яка була у нього в дитинстві. Звалася вона магічною кулею. Згідно з умовами гри, треба було поставити будь-яке недвозначне запитання, відповідь на яке можна було побачити, перевернувши кулю іншим боком до себе. Дурні і водночас загадкові відповіді іграшки часом перехоплювали подих:

МАЙЖЕ НЕ СУМНІВАЙСЯ НЕ РОЗРАХОВУЙ НА ЦЕ СПИТАЙ ПІЗНІШЕ

Роджер заздро дивився на ту іграшку. Якось видуривши її в брата, він щосили пожбурив кулю на хідник. Іскрами сипонули скалки.

Дослухаючись до пульсуючого гудіння комп'ютерного блока, який вичаклував Джон, Річард згадував, як, захлинаючись від ридань, він безсило повалився на асфальт, неспроможний повірити у братову підлоту.

— Плаксій, плаксій, подивіться на рюмсу, — самовдоволено піддражнював його Роджер.— Твоя куля — всього лише копієчне барахло. Подивись-но краще сам: кілька табличок з написами та склянка води.

— Я все розкажу!— нестямно кричав Річард. Мозок пекло вогнем. Очі заливали сльози відчаю.— Я розповім про все мамі! Про все!

— Тільки спробуй — я зламаю тобі руку,— застеріг брат і так гидко посміхнувся, що Річард зрозумів: Роджер не зупиниться і перед цим. Тож він покорився.

МІЙ БРАТ БУВ ПИЯК І НІКЧЕМА.

Значить, усе-таки друкує. А як комп'ютер? Чи накопичує він інформацію? В усякому разі Джону, безперечно, вдалося зв'язати панель стандартного процесора з екраном. Написане мимоволі збудило непрохані нудотні спогади. Але навряд чи племінник це передбачив.

Він обвів очима кімнату і, невідомо чому, зупинив погляд на речі, яка з'явилася тут усупереч його волі і була не до місця. Це був студійний фотопортрет дружини, її різдвяний йому подарунок, зроблений два роки тому.

"Я хочу, щоб він висів у твоєму кабінеті",— сказала вона тоді. І Річард не забарився його повісити. Це був, напевне, один із способів нагляду за ним. "Не забувай, Річарде, я тут. Дарма що я зробила ставку на поганого коня. Я все одно тут. Тож пам'ятай про це".

Студійний фотопортрет, що хибив неприродністю кольорів, не пасував до затишного сполучення естампів Уїслера, Хомера та Уїта. Очі в Ліни були напівпримружені; масивні, складені бантиком уста лише віддалено нагадували посмішку. "Я все одно тут,— здавалося, говорили ті уста. — Тож не забувай це".

Його пальці забігали по клавішах:

ПОРТРЕТ МОЄЇ ДРУЖИНИ ВИСИТЬ НА ЗАХІДНІЙ СТІНІ МОГО КАБІНЕТУ.

Він подивився на ці слова, і вони сподобалися йому не більше, ніж портрет.

Річард ударив по кнопці СТИРАННЯ. Слова зникли, лише в кутку порожнього екрана пульсувала крапка індикатора. Він поглянув на стіну, але портрета там не побачив.

Річард надовго — принаймні так йому здалося — заціпенів, утупившись у порожнє місце на стіні. З цього стану його повернув до життя запах його дитинства, який пам'ятався так само виразно, як і розтрощена заздрісним Роджером куля: перегрівався трансформатор від дитячої залізниці. Запах нагадував, що прилад потребує відпочинку.

Він його вимкне.

За хвилину.

Річард підвівся на ватних ногах, підступив до стіни. Провів пальцями по панелі. Адже портрет щойно був тут, так, саме на цьому місці! Він зник безслідно, а заразом і гачок, не залишивши навіть заглиблення там, де його колись пригвинтив Річард. Світ довкола раптом посірів, тож він позадкував, заточуючись, боючись знепритомніти на манір акторок з другорядних мелодрам. Він згріб обома руками шкіру живота, щосили здавив її пальцями. Від жахливого болю довколишній світ набув виразних обрисів.

Від порожнього місця на стіні Річард перевів очі на саморобний процесор покійного племінника.

"На вас, можливо, чекатимуть несподіванки,— бриніли у вухах слова Нордхофа,—...чекатимуть несподіванки, несподіванки, несподіванки..."

Ще б пак, якщо навіть у п'ятдесятих роках хлоп'я спромоглося відкрити частки, що долають час, цілком природно сподіватися чудес від прилада, який його талановитий племінник зробив з уламків старого процесора, нехитрого обладнання та жмуту провідників. Такі несподіванки можуть позбавити людину здорового глузду.

Запах перегрітого трансформатора дедалі дужчав. Він бачив, як струминки диму виповзають крізь шпарини корпусу. Комп'ютер зловісно ревів. Треба було вимкнути прилад. При всій своїй талановитості Джон, очевидно, не встиг усунути недоробок цього чудернацького приладу.

Але чи знав він, що його дітище спроможне на такі чудеса?

Відчуваючи себе витвором власної уяви, Річард знову сів на свій стілець і надрукував:

ПОРТРЕТ ДРУЖИНИ ВИСИТЬ НА СВОЄМУ ЗВИЧАЙНОМУ МІСЦІ.

Хвилину дивився на надруковане, потім, перевівши погляд на клавіатуру, натиснув кнопку ВИКОНАННЯ.

Підвів очі.

Портрет Ліни знову висів на стіні — там, де й завжди.

— Господи,— прошепотів він.— Пресвятий Боже.

Він провів долонею по щоці, подивився на порожній екран з індикаторною крапкою і надрукував:

З ПІДЛОГИ МОЄЇ КІМНАТИ ЗНИК КИЛИМ.

Зробивши вставку на регістрі, Річард додрукував:

НА ЙОГО МІСЦІ ЛЕЖИТЬ ПОЛОТНЯНИЙ ГАМАНЕЦЬ З ДВАНАДЦЯТЬМА ІСПАНСЬКИМИ ДУБЛОНАМИ,— і знов натиснув кнопку ВИКОНАННЯ.

Він опустив очі й побачив білий мішечок, затягнутий шворкою.

— Боже милосердий,— проказав він несамохіть чужим голосом.— О Боже, мій Боже! Він, мабуть, ще довго повторював би Богове ім'я, якби не настирливі сигнали, що їх почав подавати процесор. У верхній частині екрана миготіло слово: ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ.

Річард повимикав тумблери живлення і кинувся щодуху з кімнати, немов рятуючись від нечистої сили. Біжучи, він підхопив мішечок за шворку, вкинув його в кишеню штанів.

Коли увечері він подзвонив Нордхофу, листопадовий вітер за вікнами виводив химерних пісень. Сетів рок-ансамбль калічив у вітальні шлягер Боба Сігера. Ліна розважалася в клубі "Богоматері Невтолимої Печалі", грала в бінго.

— Чи працює та штука?— спитав Нордхоф.

— Ще й як,— відказав Річард і витяг з кишені золотий. То була масивна монета завтовшки від восьмої до чверті дюйма. На однім її боці поряд з рельєфно виступаючою головою конкістадора стояла дата — 1587.— Вона здатна на таке, чого й не уявити.

Він захихотів, затуливши долонею рота, однак смішок все одно було чути.

— Вірю,— стримано погодився Нордхоф.— Джон був надзвичайно обдарований хлопчик. І він дуже любив вас. Але хлопчик — то всього лише дитина. Здібний він чи звичайний, прояв його любові може виявитися згубним. Ви мене розумієте?

Але Річард нічого не збагнув. Він трусився від збудження, немов у лихоманці. У сьогоднішній газеті повідомлялося, що теперішня ціна унції золота становить п'ятсот чотирнадцять доларів.