Текстовий процесор - Сторінка 4

Ти будеш лягати чи підеш чманіти над друкарською машинкою?

— Мабуть, посиджу трохи,— відказав він напрочуд спокійним голосом.— Я не забарюся.

— Чи діє та штуковина?

— Що?..

Зрозумівши, про що вона питає, він знову пройнявся гострим почуттям провини. Адже вона знала про існування процесора, безумовно знала! Хоч Сета й витерто, смерть Роджера та трагедія його родини не пішли в небуття.

— Зовсім ні,— відказав він.— Вона не працює.

Дружина кивнула, немов почувши приємну новину.

— Це твій племінничок! Вічно витав у хмарах. Так само, як і ти, Річарде. Якби я не знала, що ти ні до чого не здатний, то, мабуть, ще підозрювала б, чи це не ти согрішив п'ятнадцять років тому.

Вона зайшлася цинічним, напрочуд гучним реготом, реготом підстаркуватої повії, і Річард мало не кинувся на неї з кулаками. Однак його губи склалися в тонку та холоду посмішку, схожу на перший лід на поверхні озера.

— Я ненадовго,— мовив він.— Мені треба дещо занотувати.

— А чому б тобі не написати повість або оповідання на здобуття Нобелівської премії?— байдуже спитала вона і почвалала до сходів, важко зарипівши паркетом.— Між іншим, ми й досі винні за мої окуляри, а ще ми прострочили внесок за відеофон. Ну невже так важко заробити для сім'ї хоч трохи розтреклятих грошенят?

— Річ у тім,— сказав Річард,— що це важко пояснити. Але сьогодні, здається, в мене є непогані задуми.

Дружина зупинилася на мить і зміряла його поглядом, напевне підшукуючи в пам'яті щось ущипливе стосовно того, що пуття від тих задумів небагато, а вона, дурна, йому вірила. Але змовчала. Можливо, його посмішка вдалася їй зловісною. Вона засопла нагору. А Річард стояв і слухав, як вона гупає по східцях. Піт збудження та втоми струменів по його обличчю.

Він повернувся і попростував до свого кабінету.

Коли він цього разу ввімкнув прилад, комп'ютер негайно почав видавати уривчасте виття. За лічені секунди прилаштований за екраном трансформатор почав розповсюджувати сморід. Щойно він витер Джонове поздоровлення, як прилад задимів. "Кепські справи,— подумав Річард.— У мене обмаль часу. Ні, часу у мене нема зовсім".

З усіх можливостей він вибрав дві: вставкою повернути Сета до реального світу (зробити це було не важче, ніж утворити іспанські дублони) або довести до кінця вже розпочату справу.

Дим густішав, спонукав до негайних дій. За кілька секунд на екрані мав замигтіти сигнал ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ.

Він пробіг пальцями по клавішах.

МОЯ ДРУЖИНА — АДЕЛІНА МЕЙБЛ УОРЕН ХЕГСТРОМ.

І натиснув на кнопку СТИРАННЯ.

Я САМОТНЯ ЛЮДИНА,— надрукував він.

Нараз у правому верхньому кутку через рівні проміжки часу заблимало слово ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ-ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ-ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ.

"Благаю, адже я не закінчив. Молю тебе, молю".

Густий сивий дим сунув з усіх отворів корпуса. Подивившись крізь шпарини безнастанно волаючого комп'ютерного блока, Річард побачив похмурий язичок червоного полум'я.

"Скажи мені, чарівна куле, чи судиться мені здоров'я, мудрість та багатство? Чи доведе до самогубства безвихідь самотнього життя? Чи досить часу попереду?"

ЗАРАЗ НЕ ЗНАЮ, СПИТАЙ ПІЗНІШЕ.

Тільки на пізніше часу не було. Він натиснув кнопку ВСТАВКА. На мить потемнілому екрані у шаленому ритмі пульсувало попередження, що комп'ютер перевантажений. Річард почав друкувати:

...ЩО ЖИВЕ РАЗОМ ІЗ СВОЄЮ ДРУЖИНОЮ БЕЛІНДОЮ ТА СИНОМ ДЖОНАТАНОМ.

"Молю тебе, молю!"

Він ударив по кнопці ВИКОНАННЯ.

Слова зникли. Екран залишався порожнім, здавалося, цілу вічність. Тільки слово ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ мигтіло дедалі швидше, тож, якби не тінь, утворювана в проміжках, виникала ілюзія нерухомості, що нагадувало циклічну команду комп'ютера. В приладі щось тріснуло, зашипіло — Річард застогнав. Зелені літери з'явилися на екрані, пропливли таємничо на чорному тлі.

Я САМОТНЯ ЛЮДИНА, ЩО ЖИВЕ РАЗОМ ІЗ СВОЄЮ ДРУЖИНОЮ БЕЛІНДОЮ ТА СИНОМ ДЖОНАТАНОМ.

Річард знов торкнувся кнопки ВИКОНАННЯ.

"А зараз,— подумав він,— можна було б надрукувати, приміром, таке: Всі недоробки цього процесора були усунені до того, як містер Нордхоф приніс його сюди. Або ж: Я маю сюжети для двадцяти блискучих бестселерів. А може: Переді мною та моїми близькими щасливе майбутнє.

Але він так ні на що і не спромігся. Його пальці нерішуче ворушилися над регістром, а він відчував — буквально відчував,— що думки безладно збиваються докупи, утворюючи затори, схожі на найжахливішу в історії внутрішнього згоряння автомобільну пробку на вулицях Манхеттена.

Весь екран раптом вкрили смуги, утворені ланцюжками слів: ПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯПЕРЕВАНТАЖЕННЯ.

По цім, клацнувши, комп'ютер вибухнув. Сніп полум'я вивергнувся крізь шпарини і зразу ж згас. Річард відсахнувся, затулив обличчя долонями, боючись вибуху катодної трубки. Однак усе обійшлося. Просто зникло зображення. Річард сидів, утупившись у чорну безодню згаслого екрана.

НЕ МАЮ ВПЕВНЕНОСТІ ЩОДО ЦЬОГО. СПИТАЙ ПІЗНІШЕ.

— Тату.

Він шарпко крутнувся в кріслі. Річарду здалося, що його шалено калатаюче серце ось-ось вихопиться назовні, розколовши грудну клітку. Перед ним стояв Джон Хегстром, все той же, за винятком деяких незначних, але помітних рис. "Можливо,— подумав Річард,— ці зміни пояснюються тим, що його батьком став батьків брат". Чи, може, просто зникла ота поволока сторожкості та недовіри з його очей, завжди збільшених скельцями окулярів. На хлопчику зараз була металева оправа, а не відразна рогова, яку Роджер купував дитині через те, що вона коштувала на п'ятнадцять доларів дешевше. А може, причина полягала зовсім в іншому? Дитина просто позбулася одвічної печаті приреченості.

— Це ти, Джоне?— хрипким голосом спитав він, думаючи про те, чи міг він мріяти про більше щастя. І хоч якою сміховинною була правда, він признався собі, що ще хвилину тому стояв перед вибором. Мабуть, цим хиблять усі люди.

— Джоне, невже я бачу перед собою тебе?

— А кого ж іще? — здивувався Джон і кивнув головою в бік процесора.— Ти часом не постраждав, коли ця саморобка вирушила в електронний рай?

— Минулося. Зі мною все гаразд,— усміхнувся Річард.

— Даруй мені, що він зіпсувався. Не знаю навіть, навіщо я взявся паяти цей відпрацьований мотлох,— сказав хлопець, похитуючи головою.— Мене наче щось підштовхувало. Дитяча забавка.

— Нічого,— мовив Річард і, підійшовши до хлопчика, поклав руку на його плече.— Хто знає, може, тобі пощастить наступного разу.

— Звісно, якщо не стануть на заваді інші задуми,— посміхнувся хлопчик.

— То так і буде.

— Мама зварила какао і кличе тебе.

— Іду,— сказав Річард, і вони разом пішли в дім, куди ніхто ніколи не приносив задубілого індика, одержаного як приз за перемогу в бінго.

— Саме зараз мені потрібна чашка какао.

— Я повикручую все, що вціліло, і викину той непотріб на смітник,— сказав Джон.

Річард схвально кивнув.

— Витри її з нашого життя, синку,— сказав Річард, і вони ввійшли, сміючись, у вітальню, що пахтіла гарячим какао.