Тереза Дескейру - Сторінка 35

До того ж я вважав його фанатиком і він здавався мені смішним і набридливим. Я думаю, що він ніколи не був таким нещасливим, як у ті четверги й неділі, коли ми відвозили його автомашиною назад у колеж...— Жорж зупинився і, провівши рукою по очах, глянув на Терезу: — Бачите? Все це чистісінькі дрібниці.

— Мені так не здається, продовжуйте.

— О! — знову заговорив він поспіхом.— Ви будете розчаровані. Напередодні зелених свят він повідомив, що з осені переводиться в інший колеж, поблизу Лондона. Він прекрасно бачив, що ця новина не справила на мене ніякого враження. "Може, ми ніколи вже не побачимось",— сказав він мені. А я... я не наважусь вам повторити, що я йому відповів... Мені здається, що це і все,— додав Жорж після хвилевої мовчанки.

— Ні,— сказала Тереза,— це ще не все. Жорж слухняно продовжував:

— Чим сумнішим він робився, тим роздратованішим і 16 Франсуа Моріак 401 грубішим ставав я; і так тривало до самого дня роздачі нагород за успішність. Того дня, коли ми мали сказати одни одному прощавай, він захотів, щоб після закінчення церемонії його мати підійшла й подякувала моїй. Що трапилося зі мною? Не знаю, яким почуттям я керувався, але мені не хотілося, щоб це побачення відбулося. Ще й досі пригадую, як я поспішав, намагаючись тягти за. собою свою матір. Юрба розбрелась по алеях парку, ми йшли по стоптаній траві, під віттям дерев грав духовий оркестр. Був липневий ранок, сонце вже добре припікало. Нараз я почув за спиною захеканий голос: "Жорж! Жорж!" '

— Ви чуєте його й досі,— обізвалась Тереза.

Не відповівши, Філо дивився на неї з виразом муки на обличчі. Вона запитала:

— А потім він вам писав? Жорж схилив голову.

— І ви йому не відповідали?

— Так,— шепнув він.

Вони замовкли, аж поки Тереза знову не поставила йому питання:

— Що трапилося з ним? Він помер?..

— Так,— відповів Жорж поспіхом — в Марокко. Він завербувався добровольцем... Нема потреби вам пояснювати, що це не має ніякого зв'язку з обставинами, про які я вам говорив, ви самі це прекрасно розумієте! Я дізнався, що, повернувшись із Англії, він вів жахливий спосіб життя... Не знаю, навіщо я вам все це розповів...

Він стояв мовчки, втупивши очі в одну точку. Навіть не чув, як по мокрих від дощу вулицях Парижа шумлять автомобілі: у вухах його знову і знову лунав дитячий голос, який вже стільки років кличе його з-під дерев у глибині парку.

В цю мить Тереза наче прокинулася, так ніби туга, яку вона викликала в ньому, передалася і їй.

— Ні, мій бідний хлопчику, це дрібниця, цілковита дрібниця.

Оскільки ж він заперечно похитав головою, вона додала:

— Ви ж самі так говорили, Жорж^е.

— Як ви зробили мені боляче,— простогнав він.

Вона простягнула до нього руки, хотіла притягнути його до себе, але він силою вирвався від неї, і зона зрозуміла, що втратила його.

Тереза знову сіла на стільчику і інстинктивним рухом від-" кинула волосся" з свого широкого чола, оголила свої великі бліді вуха, але на цей раз вона зробила це не навмисно, і, можливо, саме тому Жорж нарешті побачив її страшне обличчя й старіючі руки, які п'ятнадцять років тому намагалися вбити людину і в обіймах яких він побував тільки що. По суті, він не вірив своїм очам, бо нехтував її зовнішністю, все ще захоплений істотою, яка зачарувала його. Це була вона, та сама Тереза, і водночас то була вже не вона — оця жінка, оборонну промову якої він слухав з дурним виглядом. Ні, вона не хотіла заподіяти йому зла. Ніколи в неї не було бажання комусь шкодити. Вона говорила, що оборонялася, що відбиватиметься аж до останнього подиху і що піднімалася вже стільки років і ще підніматиметься не раз по похилій площині, аж поки знов не зірветься і не покотиться вниз, так, наче їй більше нічого було робити, як видряпуватися з глибокої ями і знову сповзати туди, щоб потім без кінця повторювати те саме. На протязі багатьох років вона не усвідомлювала, що саме в цьому полягає ритм її життя, а тепер ось вийшла з цієї темряви. Тепер вона все бачить ясно перед собою.

Охопивши руками коліна, Тереза сиділа, не підводячи То-лови. Вона слухала, що казав Жорж:

— Я хотів би щось зробити для вас...

"Можливо,— подумала вона,— він говорить це задля чемності, перед тим як кинутись навтіки". Однак він палко повторив:

— Я хотів би мати можливість щось зробити для вас. Мабуть, був переконаний, що вона відповість: "Ви нічим

не можете мені допомогти"— і тоді він пуститься тікати з цієї кімнати, вирветься з цього кошмару, і знову все стане таким, як було до його знайомства з Терезою. Про що думав він у той час, коли думки його не були зайняті нею?..

Сьогодні ввечері вона стала раптом іншою, не подібною до тієї, яка гіпнотизувала його з першого дня... Вона стала такою, як розмалювали її в Аржелузі, і щойно він сам спізнав на собі владу її поганих чарів. Йому пригадувалася одна її фраза: мовляв, найбільш протилежні думки про одну і ту ж особу справедливі... Але чи було справжнім це зловісне обличчя Терези, яке раптом з'явилося перед ним, наче вихоплене з картотеки кримінальних злочинів?

Втретє він повторив:

— Мені боляче тому, що я нічим не можу вам допомогти... Насправді ж думав тільки про те, як дременути, дібратися

до своєї кімнати і з головою пірнути під простирадло... Смиренний і боязкий голос, який пролунав раптом, не належав Терезі, не міг їй належати:

— Гаразд! Ви дещо можете зробити для мене... Але ви не захочете.

Він запротестував з непідробною щирістю. Жорж продовжував стояти, а Тереза, все ще сидячи, на пуфі, машинально оголила чоло, відкинувши рукою волосся. Хлопець намагався не дивитись на неї. "Ні, ні, вона нічого не хоче мені сказати". Величезним зусиллям волі він примусив себе стати на коліна біля її ніг, і таким чином обличчя їх опинилися на одному рівні, майже впритул одне до одного. Тепер він ди* вився на неї зовсім зблизька, розглядав, ніби в збільшуване скло, поїдену часом шкіру. Погляд її буь таким же прекрас-^ ним, яким Жорж бачив його завжди. Але довкола очей, що ними він стільки марив, Жорж відкривав для себе цілий відмерлий світ, який інколи перед тим не являвся йому,— спустошені береги мертвого моря.

— Якщо ви так наполягаєте... То я нагадаю вам про Марію,— ваговорила вона після хвилевого вагання,— Будьте спокійні, я нічого не збираюсь вас просити, крім того, щоб ви почекали, нічого не робили поспіхом, здалися на волю часу. Я не належу до матерів, які прагнуть "влаштувати" свою дитину, і ніколи б не пішла б на приниження заради щастя своєї дочки. Та й хіба можна поручитись, що ви принесете їй це щастя? Ні, я прошу, я благаю вас задля себе... Не ради Марії — заради мене.

Бачачи її повні сліз очі, чуючи її глухий толос, він пробелькотів:

— Так... я розумію вас... я обіцяю...

Дочка ТерезиІ Саме від неї він хотів би тікати... І все ж говорив:

— Не турбуйтеся про Марію...

Хіба міг він встояти перед таким благанням?

— Це вас ні до чого не зобов'язує... Але я принаймні буду переконана, що, коли у вас вистачить терпіння... Для вас головне (я-то знаю вас, бідна моя дитино!) не любити, а щоб вас любили, треба, щоб якась жінка взяла вас під свою опіку, піклувалася про вас, в той час як ви самі, і то досить часто, сходите з ума за іншими... Бачите, йдеться навіть не про те, щоб ви були їй вірним... Невже ви думаєте, що Марія не готова заздалегідь прийняти всі^ ті удари, які ви їй завдаєте? їй потрібно тільки, щоб ви існували в її житті, щоб ви залишалися в ньому назавжди.

Вона говорила, мало не торкаючись його обличчям. А коли взяла його за руки, він, стоячи з похиленою головою, схвально кивнув. Здавалося, що він уже хоче піти геть, ї тепер Терезі доводилось затримувати його, аби подякувати йому й одержати від нього нові запевнення. Ось вона мовила (і в словах її одночасно прозвучали наказ і благання):

— Ви забудете цю дурну шкільну історію.

— Ви тай думаєте? — спитав він і за своїм звичаєм посміхнувся спідлоба. Відтак поклав руку на клямку дверей. Але вона ще раз окликнула його:

— Виберіть книгу в моїй бібліотеці, яка вам подобається, залиште її собі на пам'ять.

— Книги!

Знизавши плечима, він ще раз посміхнувся. В цю хвилину Тереза була настільки знеможеною, що не відчувала більше нічого. Біль, який пронизав лівий бік її грудей, убивав у ній будь-які докори сумління: дорого їй доведеться заплатити за цей вечір, так само як і за багато інших! "І до чого ж дурна я, жалюгідна!" Добре, що подібні історії відбуваються без свідків. Та врешті-решт вона виконала своє завдання... Чи принаймнї в цьому вона переконана? І вона Ще раз схопила хлопця за руки й подивилася йому в вічі.

— Ви залишитеся в житті Марії? Залишитеся? Ви мені обіцяли! — палко наполягала вона.

Він відчинив двері і вже на сходах обернувся, щоб від* повісти:

— Доки житиму...

Нарешті заспокоївшись, Тереза зачинила двері, пішла у вітальню і деякий час стояла там, роздумуючи. Потім відчинила вікно і, розчахнувши віконниці, перехилилася з нього у вогку темінь ночі. Але балкони нижчих поверхів закривали від неї тротуар. Вона не побачила Жоржа Філо, почула тільки, як, віддаляючись, затихали чиїсь кроки: можливо, то був він...

VIII

Про те, щоб лягти, не доводилось і думати. Спершись об подушки, Тереза продовжувала сидіти в темряві з широко відкритими очима, намагаючись справитися з задишкою. Була найтихіша пора ночі. "Найменше зітхання туги чи радості не могло залишитися непоміченим,— думала вона,— і його ціл-' ком вистачило б для того, щоб порушити мовчанку світу". Тереза вперто намагалася віддихатись, подібно до балерини, яка прихилилась до декорації під час антракту.

Важко уявити собі, що ця нічна тиша ховає в собі тисячі гарячих обіймів і передсмертних агоній. Тереза думала, що здобула спокій, хоч вона всього-на-всього вийшла з гри. Але гра продовжувалася незалежно від її волі. Той, затихаючі кроки якого долітали до неї з опустілої вулиці, напевно, також уже дійшов додому й допався до своєї постелі. А може, пішов ще кудись? Вона не ставила перед собою цього питання, дарма що не переставала думати про хлопця.

Як він був сьогодні одягнений? Він не вміє одягатись. Вона намагалася пригадати колір його краватки, яка не трималася під низьким коміром. Вона пригадала собі його погляд, що ним він окинув її, коли, підтримуючи його голову, вона схилила шию, як мати, що любується своїм немовлям.