Тереза Дескейру - Сторінка 37

Вона уявляє собі весь готель у тривозі. "Ви хочете бачити месьє' Філо? Хіба ви не знаєте, що цієї ночі?.. Сусіди почули глухий постріл... Вони не зрозуміли, що б це могло бути". Тереза виразно чує слова адміністраторки: "Так, батьків повідомлено... Хочете подивитися на нього? Він зовсім не змінився". Або ж їй скажуть: "Він вийшов о сьомій годині, як завжди, навіть сказав нам: "Доброго ранку". Нам і в голову не приходило, що його можуть привезти..." Тереза труснула головою, зітхнула. Тепер вона може бути спокійною: те, що вона тільки-но так чітко собі уявила, насправді не трапиться, бо в неї нема ані найменшого дару пророкувати, хоч завжди стільки несподіванок...

В готелі, здавалося, все спокійно. Вікно у кімнаті Жоржа зачинено, віконниці відкриті. У коридорі ні душі, так само й на сходах. Вона швидко піднімається вгору, дорого їй доведеться заплатити за цей поспіх. За дверима хтось наспівує. Він наспівує... Ні, це в сусідній кімнаті. Однак їй здається, ніби вона чує, як він дихає. Тереза стукає в двері, прислухову-ється, потім стукає знову. В кімнаті пусто; ліжко прибране, стоїть спертий дух приміщення, яке цілу добу йе провітрювалося,— звичайний кімнатний запах третьорядних готелів. Тереза зачинила двері. Навіщо впадати у відчай? Він вийшов раненько, вже встигли прибрати його кімнату, досить буде опуститися вниз і довідатись на прохідній. • Навіть коли вона дізнається, що він не повернувся вчора увечері, то і в цій його витівці нема нічого дивного:

Сівши на ліжку й схиливши голову, вона почала розглядати поганенький малюнок на лінолеумі: тут він жив і страждав... тут, на цю підстилку, він кожного ранку ставив свої босі ноги. На нічному столику курс лекцій з права, видрукуваний на гектографі. Над ліжком, вирізаний з кінематографічного журналу, портрет кругловидої дівчини. На іншому знімку та ж дівчина в купальному костюмі. Яке місце займають кіноактриси в житті отаких хлопців... Ті, якими вони володіють лише в уяві... Тереза випросталася: вона побачила ребром поставлену під стіною грамофонну пластинку, що виглядала як чорна мішень. На етажерці дешевенькі книги. (З яким презирством він скрикнув учора ввечері: "Книги!"). І раптом вона розгледіла на столі — на найвиднішому місці — білий прямокутник паперу. Тереза схопила його тремтячими руками, піднесла до очей,— почерк дуже чіткий, старанний і все ж вона ледве його розібрала: "Я даремно чекав тебе вранці в кафе "Два Maro". В готелі мені сказали, що ти не приходив з учорашнього дня, бач,, який ти... Як тільки повернешся, забіжи в "Капулад", я чекатиму тебе там до другої години". Вона зрозуміла,— це писав Монду... Нема потреби спускатися на прохідну й наводити довідки. Жорж провів ніч поза межами готелю. Але Монду це ніскільки, здається, не здивувало. Вона глибоко зітхнула. Так, Монду вважає це зовсім природним. Жорж може надійти з хвилини на хвилину... Вона зачекає його... "Так, ніби нема нічого легшого!.." — зітхнула Тереза.

Автобуси і таксі поспішали на вокзал до вранішніх поїздів. Тереза підійшла до вікна. Дощ перестав. Стоячи по пояс у канаві, біля оголеної чорної каналізаційної труби вовтузились робітники. Механізм повсякденного життя міста вступав у дію, а регулював його плин сержант поліції. Зупинити його не можна ніяким чином, хіба що тільки вбити самого себе. Але можна також наштовхнути іншого на самогубство... "Якщо Жорж покінчив з собою, мене слід арештувати, кинути у в'язницю... Але що це зі мною? Я божеволію!..". Зачинивши вікно, вона знову сіла на ліжку, уважно прислухаючись до відгомону кроків, вигуків і дзвінків. Ох, якби це був він! Внизу грюкнули двері. На цей раз вона не помилилася; хтось швидко піднімається сходами, зупиняється під дверима кімнати. Вона чує, як він важко відсапує, переводить дух. Ні, це не він, вона спершу не впізнала Монду.

А той теж почув, що в кімнаті хтось є, і подумав, що Жорж нарешті повернувся. Не становлячи один для одного жодного інтересу, вони обмінялися ворожими поглядами.

— Коли ви бачилися з ним востаннє? — сухо запитав Монду.

Вона відповіла, що він пішов від неї ввечері, десь біля дванадцятої. Здивований Монду неголосно вигукув і сховав очі. Тереза бачила його, коли він сидів на терасі кафе. А тепер, коли стояв, виявилось, що він височенний на зріст, у

нього правильні, тонкі риси обличчя, чистий, відкритий погляд, але шия глибоко втягнута в плечі, а тіло худе й кістляве.

— Про що ви говорили? Як ви розійшлися?

Ще один суддя об'явився! Скільки вже їх прискіпувалося до неї! А що, як за нею й зараз стежать? Вона сумирно відповіла, що вела з ним розмову про свою доньку і що вони розсталися якнайкраще.

їй не хотілося брехати. Але хіба вона винна, що правди не можна передати? Не можна передати кількома словами історію двох людей, які так своєрідно зіткнулися віч-на-віч. А й справді, що ж, власне кажучи, між ними відбулося? Тереза відчула, що сама вона неспроможна це визначити., Якби навіть її допитував слідчий, вона не сказала б ні слова. Але чому це Монду так хвилюється? Не можна не бачити, що він собі місця не знаходить. Те, чого вона так боялася, раптом стало набувати жахливої реальності. Вона пробелькотіла:

— Які у вас підстави боятися? Хіба в тому, що він не вернувся на ніч, є щось незвичайне?

Він майже грубо обірвав її:

— Навіщо розігрувати цю комедію! Ви добре знаєте, чого я побоююсь.

— Чи ж правда? Скажіть! Я дуже мало його знаю, а ви, напевно, давно...

Відчуваючи, очевидно, те саме безсилля, яке завадило Терезі розказати про години, проведені з Жоржем, Монду відмахнувся рукою. Стоячи в цій кімнаті одне навпроти одного, вони так були розділені своїм відсутнім другом, ніби кожне з них знаходилось на протилежному березі моря. І тільки тривога за нього була в них спільною.

— Я думав піти у відділок поліції, але з мене там насміялися б. Якщо навіть допустити найгірше, у вранішніх газетах ще цього не може бути. Побачимо, що скажуть денні газети.

Тереза зойкнула:

— Ви божевільний! ^

Він знизав плечима. Тереза сіла на ліжко. Вона скорилася тій невідомій волі, в існування якої ніколи не вірила. З уст її злітає гаряче благання до цієї* незнаної сили. Тереза не задихалася б так навіть тоді, якби їй довелося витягти з води на високий крутий берег велике, важке тіло людини. Час від часу думки її прояснювалися: "Яке безумство! — повторювала вона.— Яке безумство!" Але тут же, ніби намагаючись заслужити прощення за своє марновірство, знову напружувалась і майже з люттю боролась за "свою віру".

Монду відчинив вікно і сперся ліктями на підвіконня. Тереза запитала, о котрій годині він збирається піти на розшуки. Оскільки на вулиці було дуже шумно, він не дочув її, а вона, вже зовсім вибившись із сил, залишилася сидіти на ліжку, відчуваючи пекучий сором від усвідомлення того, Що принизила себе, вдавшись до молитов. їй більше нічого не залишається, як чекати, і коли найгірше все-таки трапилось — нічого не вдієш,— треба буде призвичаїтись, примиритися з думкою, з якою їй буде так тяжко жити: "Ця дитина не загинула б, якби не знала мене". Нестерпна думка, проте вона звикнеться з нею, як це бувало завжди. І ось Тереза вже готує свій захист, розпочинає свою одвічну оборонну промову: адже вона перша жертва своїх вчинків, можливо, найневинніша. Але до її невинності нікому нема ніякого діла, важливе тільки одне: десь там лежить розпростерта дитина з продірявленою скронею... Як не терпиться Терезі, щоб усе швидше атало відомо, щоб було попереджено батьків! Господи! А Марія! Все тільки починається з цією смертю. Висунувшись із вікна на вулицю, Монду не чув, як вона стогне: "Марія!" Тереза вирішила нічого не робити для дівчини, вирішила забути про неї, бо що б вона не робила, це тільки смертельно ранить дочку. Не побиватися більше за Марією! Як тільки вдарить грім, Тереза затулить вуха і заплющить очі, як завжди робила в дитинстві, коли посеред ночі здіймалася буря. Вона не поворухнеться, не відповість на жодну образу, жодним словом не перешкодить плинові трагедії, яка давно вже чигала на Жоржа Філо... Кляте правосуддя не завагається з обвинуваченням. Двічі вирватися з лап поліції нікому не вдавалося...

Вона почула голос Монду. Хтось із вулиці з ним розмовляв. Тереза встала, але підійти до вікна не посміла. Монду оглянувся і мовив звичайнісіньким тоном:

— Це він.

— Це він? — прошепотіла вона.

В неї похололи руки. Вона вже впізнавала його кроки на сходах — кроки дитини, воскреслбї з мертвих; і їй ставало ще дужче млосно, так, ніби життя, повернуте Жоржу, раптом відняли в неї. Треба триматися, не можна допуститися до того, щоб знепритомніти. Адже він живий!

— Це він! — повторювала вона.

Монду вийшов^ з кімнати. Жорж має зараз з'явитися в чорній рамі дверей. Голова його не буде пов'язана бинтами, кров не сочитиметься крізь них і не стікатиме по щоках.

Нарешті він появився. Погляд каламутний, обличчя в чорній щетині, черевики заболочені. Як тільки запримітив Терезу, зразу ж поточився назад, злісно грюкнувши дверима. Спочатку вона почула, як вони шепчуться, потім спалахнув рбз-дратований голос Жоржа:

— Ні! Ні! Дай мені спокій!

Злий голос, голос хворого. Монду зайшов у кімнату. Він сказав, що Жорж пішов прийняти ванну. Він не хоче, щоб його бачили в такому вигляді.

— Після нічної прогулянки, що до них він вдається досить часто....

. Стоячи перед дзеркалом, Тереза поправляла свій капелюшок і, вже тримаючи руку на клямці дверей, сказала:

— Він живий!.

Вона почувала себе зовсім слабою, але вже спокійною й врівноваженою.

Вона всміхнулася:

— Скажете йому, що я приходила, аби залишити йому лист. Ось він, на столі.— Вона ще раз оглянулася і мовила з нерішучим виглядом: — Це з приводу моєї дочки... Чи не були б ви настільки ласкаві, щоб прочитати його? Я цілком покладаюся на вас і хотіла б дізнатися, чи можна йому показувати цей лист... Вам видніше...

Віднині вона буде обдумувати і перевіряти кожний свій крок. Тим часом Монду пробігав очима лист.

— Я не забарюся вручити це йому,— мовив він сухо.— Так, треба, щоб Жорж почував себе вільним; у нього схильність звалювати на себе непосильний тягар, — має гіпертро-фоване почуття обов'язку...

Коли Монду сказав, що після подібних припадків його друг потребує спокою, вона перебила:

— Ви мені нічого не говорили дро якісь там припадки...

Він вийшов із себе і з несамовитістю гімназиста закричав, що не зобов'язаний давати їй будь-які пояснення.