Тереза Дескейру - Сторінка 4

Потім поправляє себе:

— Та ні... Не так жахливо...

А під час місячної подорожі на італійські озера вона тільки й думала, аби якось не зрадити себе. Легко .ошукати нареченого, але не чоловіка, ні. Не кожен може удавати бажання, радість, блаженну втому. Тереза вміла примусити себе обманювати і знаходила в цьому гірку приємність.

Як легко було одурити Бернара, цього хлопчиська, завжди занепокоєного лише тим, щоб числа співпали з бедеккером, задоволеного, що в найближчому часі побачить усе, що треба. Він любить стежити, як чудові поросятка радо похрюкують над своїм коритом. "Таким коритом була для нього і Я",— думає Тереза.

Бернар завжди мав вигляд діловрї і дуже зайнятої людини. Він у всьому був послідовним і наполегливим.

— Ти справді думаєш, що це розумно? — наважувалася іноді запитати здивована Тереза:

Від Анни прийшов лише один лист: вона не любила писати. Але в льому не було жодного рядка, який не подобався б Терезі. Анна— скаржилася, що вона не може спокійно пройти повз садибу Вільмежа, відколи туди прибув син Азаведо.

Тереза часто перечитувала ці рядки. Та якось вона отримала аж цілих три листи, бо пошта "до запитання" наздогнала її лише в Парижі, звідки наші молоді "спішили повернутися до свого кубельця", як казав Бернар, а насправді во--ни не могли.більше бути разом: він нудився за своїми рушницями й собаками, а також за шинком, у якому гренад-ський "пікон" кращий од будь-якого іншого вина. Що ж до Терези, то вона почувала себе, як та полонянка, котра нудиться в свобму ув'язненні, і їй хотілося так само повернутися в Сен-Клер, як тому вигнанцеві, що хоче побачити острів, на якому йому доведеться змарнувати решту свого життя.

Тереза уважно роздивилась дату на кожному з трьох конвертів, та не встигла розпечатати лист, написаний найраніше, як у кімнаті пролунав вигук Бернара, що викрикував якісь слова. Але їй годі було щось зрозуміти, бо у відкрите вікно вдирався гуркіт автомашин, які ревли тут особливо надривно, змінюючи швидкість. Бернар перестав голитися, щоб прочитати їй лист від матері. Того липневого дня вже з самого ранку панувала задушлива спека, в повітрі пахло сіркою, а мертві фасади будинків, освітлені тьмяним сонцем, здавалися з балкона Ще бруднішими, ніж звичайно. Він підійшов до Терези і закричав:

— Ні, це вже занадто. Твоя подружка Анна надто багато собі дозволяє. Хто міг подумати, що моя сестричка...

Тереза запитливо глянула на нього, і він продовжив:

— Повіриш, вона по вуха втріскалася в сина Азаведо! Так, так, в цього сухотного, для якого зробили прибудову в садибі Вільмежа... Вода каже, що чекатиме свого повноліття. Мама пише, що вона зовсім з глузду з'їхала. Хоч би Дегілем не довідався! В тебе є від неї лист? Зараз ми все взнаємо... Відкривай мерщій.

— Я хочу прочитати їх по порядку. До того ж я не можу тобі їх показати.

"Знов вона своєї, завжди чомусь все ускладнює. Та, зрештою, найголовніше, щоб вона навела малу на путь істини".

— Мої батьки розраховують на тебе: ти можеш вплинути на неї... Рони чекають твого приїзду, як спасіння.

Поки вона одягалась, він вирішив послати телеграму і замовити два місця в зюд-експресі.

— Чому ж ти не читаєш листів від малої? Чого ще чекаєш?

— Щоб тебе тут не було.

Коли він зачинив двері, Тереза ще довго лежала на канапі, курячи цигарку. Потім розірвала перший конверт. Ні, ні, такого не могла написати ота дурненька. Ці вогненні слова не могла вона видобути з свого куцого мозку. Невже в тому черствому серці могла забриніти ця пісня пісень, ця довга скарга несамовитої від щастя жінки, скарга тіла, що від першого дотику завмирає від блаженства?..

"...Коли я його зустріла, то не могла навіть повірити, що то він, Азаведо, ганяв за собакою і весело сміявся. І я раптом подумала, що він зовсім не хворий, а його лише оберігають після всіх нещасть, що були в сім'ї... А як він любить, щоб його пестили та маніжили... Ти не впізнала б мене: коли спадає спека, я йду і приношу йому пелерину..."

Якби Бернар повернувся в ту хвилину, то побачив би, що на ліжку сидить не його дружина, а хтось зовсім чужий, дивний, кого він не міг би навіть назвати. Вона кинула цигарку і розірвала другий конверт:

"Я чекатиму, скільки буде потрібно. Ніякі перешкоди не лякають мене. Вони запроторили мене в Сен-Клер, але до Аржелуза не. так уже й далеко. Чи ти пригадуєш курінь для засідки на диких голубів?.. Це ти, моя найдорожча, заздалегідь підшукала місце, де тепер я зазнаю стільки щастя... Ах! Не подумай тільки, що ми робимо щось погапе. Вій такий делікатний! Тп не уявляєш собі, що це за хлопець. Чого б я не віддала, щоб бути такою розумною, як він!.. Дорога моя, якщо тільки один дотик до нього приносить меці таку насолоду, то яким же є твоє теперішнє щастя, що його я ще не зазнала?.. Коли я залишаюсь з ним у курені і його рука нерухомо спочиває у ткене на грудях, то відчуваю, як по мені розливається щастя. Здається, його навіть можпа торкнутися рукою. Однак я переконана в існуванні іншої, більшої радості, і коли Жан,~ весь поблідлий, відходить, чекання того, що буде завтра, робить мене глухою до скарг і благань отих нещасних людей, які нічого не знають і нічого не відають..."

Тереза розірвала третій конверт, в ньому було всього лише кілька слів:

"Приїжджай, моя дорога. Нас розлучили, за мною стежать. Вони думають, що ти теж пристанеш до них. Я пообіцяла здатися на твій розсуд. Я все тобі поясню: він не хворий... Я щаслива і дуже страждаю..."

Тереза не стала далі читати. Вона раптом побачила фото, якого не помітила раніше. Підійшовши до вікна, придивилася до обличчя: то був хлопець з густою чуприною, через що його голова здавалася трохи завеликою. Він тримав на руці куртку, сорочка була трохи розстебнута... Тереза підвела погляд і здивувалася, побачивши себе в дзеркалі. Освіжила одеколоном скроні і чоло. "Вона зазнала щастя, а я?.."

Коли Бернар повернувся, він був здивований 'її серйозністю. Мабуть, вона за цей час багато передумала і вже прийняла певне рішення. Погано тільки, що вона так багато курила.

На думку Терези, не слід було надавати великої ваги дівочим капризам. Вона зможе їй все пояснити... Радіючи з того, що в кишені шелестіли білети, Бернар. підганяв. Він теж хотів, щоб Тереза успішно виконала свою місію; йому навіть імпонувало, що родичі звертаються по допомогу до його жінки. Він пообіцяв, що вони з нею шикарно поснідають у Булон-ському лісі. В таксі ділився своїми прожектами щодо відкриття мисливського сезону; йому не терпілося випробувати собаку, якого для нього вишколив Баліон.

В ресторані було ще зовсім мало людей, і їм стало лячно від такої сили офіціантів. Терезі запам'ятався і до сьогодні запах герані й розсолу.

— Ну й деруть, чорт би їх побрав! Але ж не кожного дня свято...

Широкі Бернарові плечі закривали від Терези залу. За великими вікнами повзли й зупинялися автомобілі, мовчазні, як у німому кіно. Вона дивилася на його рухливі жовна. Після кількох великих ковтків вина Бернар густо почервонів. Цьому дебелому селюкові попросту не було куди дівати свою енергію, акумульовану від ситої щоденної їжі та випивки. Вона не ненавиділа його, але страшно хотіла бути сама, щоб аналізувати свої страждання й дошукуватись, звідки вони беруться, їй набридло щоразу підбирати собі вираз обличчя, гасити погляд та вигадувати ще казна-що, аби не виявити своїх справжніх почуттів...

Анна завжди здавалася їй надто далекою од життя. Справжньої Анни де ля Трав, тієї, що сьогодні поспішає в мисливський курінь на півдорозі між Сен-Клером і Аржелузом, вона ніколи не знала.

— Що з тобою? Чом ти не їси? Адже шкода кидати це все...

Вона посміхнулася самими лише устами. Сказала, що роздумувала над Анниною пригодою (їй— будь-що треба зараз говорити про Анну). Оскільки ж Бернар заявив, що відтоді, як вона взяла справу в свої руки, він почуває себе цілком спокійним, Тереза одверто запитала його, чому батьки так вороже ставляться до цього шлюбу.

— Перш за все, тобі добре відомо, що всі вони жиди: мама знала ще Азаведового діда, який відмовився од вихрещення.

Тереза доказувала, що ці португальські ізраїльтяни належать до найзаможніших родин міста Бордо:

— Азаведо високо тримали голову вже в той час; коли наші предки, нужденяі пастухи, цокотіли зубами з лихоманки на своїх болотах.

— Знаєш, Терезо, не сперечайся: всі жиди одним миром мазані... а до того ж це родина дегенератів — туберкульозні, всі це знають.

Жестом, який завжди коробив його, вона запалила цигарку:

--Може, ти мені нагадаєш, від чого помер твій дід чи

прадід? Ти думаєш, що між нашими предками не знайшлося б і туберкульозників або сифілітиків?

— Ти надто далеко заходиш, Терезо. Ти не повинна ганити нашої родини навіть жартома.

Він набундючився, намагаючись одночасно зберегти зверхність над нею і не показати себе смішним. Але Тереза не вгавала:

— Наші родини здаються мені смішними своєю кротячою сліпотою. Вся їх огида до вад, що кидаються у вічі, дорівнює хіба що їх байдужності до значно жахливіших пороків. Всі вони добре вміють загрібати свій бруд і затирати свої сліди.

В цей останній вечір перед поверненням додому вони полягали спати о дев'ятій годині. Тереза проковтнула порошок, довго чекала на сон, але він не приходив. Тільки на якусь хвилину впала в напівзабуття, але саме в цей момент Бернар, бурмочучи щось незрозуміле, повернувся до неї.

Вона відчула біля себе його велике розпашіле тіло, штовхнула його і відсунулась на краєчок ліжка. Та через кілька хвилин він знову підкотився до неї, начеб його тіло жило само собою. Навіть уві сні воно безладно шукало своєї здобичі. Різким рухом руки, але так, щоб не розбудити, вона знову відштовхнула його... От якби раз і назавжди відшпурнути його з ліжка в якусь прірву.

Вулицями нічного Парижа перегукувалися автомобільні сирени, ніби собаки в Аржелузі. Знадвору не відчувалося жодної прохолоди. Тереза засвітила лампу і, спершись ліктем на подушку, стала розглядати чоловіка, який нерухомо лежав біля неї. Так, це був. він — двадцятишестилітній мужчина. Розметав постіль, скуйовджене волосся прикривало ще чисте, не торкнуте зморшками обличчя. Обеззброєний і голий, як Адам, він спав глибоким, наче вічним сном.