Тереза Дескейру - Сторінка 9

Він благав її, щоб вона довела свою невинність. Педме погодився забрати позов, підкреслюючи, що він не певен у тому, чи один з рецептів справді підроблений, хоч він, звичайно, не міг прописати в таких великих дозах хлороформ, аконітин і дигіталіс. Але, коли аналіз крові хворого показав, що вони не залишили жодного сліду...

Тереза пригадує ту розмову з батьком у головах хворої тітки Клари. Кімната була освітлена лише відблиском палаючих дров, бо ніхто з них не хотів засвічувати лампи. Тереза повторювала, немов засвоєний урок:

— Я зустрілася по дорозі з чоловіком, який не був з Ар-желуза. Він просив мене одержати ліки за його рецептом. Мовляв, винен Даркеєві гроші і тому не хотів би показуватись в аптеці... Пообіцяв, що прийде за ліками додому, але не залишив ні імені, ні адреси...

— Придумай щось інше, Терезо, благаю тебе в ім'я родини. Придумай щось інше, нещасна!

Старий Ларок наполегливо повторював свої благання. Глуха, іцо напівсиділа в своїх подушках, відчула якусь небезпеку.

— Що він каже тобі? Чого він від тебе хоче? Чому вони кривдять тебе? — стогнала вона.

Тереза знайшла в собі силу посміхнутися до тітки і взяти її за руку.

— Дорогою йшов якийсь чоловік,— повторила вона,— було дуже темно, і я не могла розпізнати його лиця..,

IX

Сен-Клер. Нарешті. Ніхто не впізнав Терези, коли вона вийшла з вагона. Поміж стосами дощок добралася до дороги, де ждало ландо.

Воно було для неї своєрідним сховищем. Од підготовленої сповіді не лишилося й сліду. Ні, їй нічого сказати на свій захист, нема жодного виправдання. Найпростіше — це мовчати або тільки відповідати на запитання.

Чого.їй боятися? Ця ніч промине, як і всі інші. А вранці знову засяє сонце. Вона певна, що виплутається з цієї біди. Проте нема нічого гіршого від цієї байдужості і цілковитої відчуженості, яка віддаляє її від світу. Так, похована живою, похована до останніх днів своїх...

Звикнувши до темряви, Тереза запримітила на повороті дороги хутір, низькі будинки якого скидалися на лежачих і приспаних звірів. Колись у цьому місці Анна щоразу набиралася страху через собаку, який кидався під колеса її велосипеда.

І досі лунає її радісний викрик:

— Дивіться, я пускаюсь обома руками!

Цей образ знову полонить Терезу. Адже це все, що залишилось од безрадісних днів і на чім тепер може спочити її знесилене серце.

— Непотрібне життя — нице існування — безмежна самотність — безвихідна доля,— механічно шепоче Тереза у. такт кінським крокам.

Ні, Бернар не зробить того єдиного, що врятувало б її. О, якби він розкрив їй обійми, нічого не питаючи! Якби вона могла притулити голову хоч до чиїхось грудей, втішаючись теїстом людського тіла!

Вона побачила серед поля узвишшя, на якому колись сидів Жан Азаведо. І подумати тільки! Вона вірила в існування такого закутка, де могла б розквітнути душею, де її розуміли б і захоплювалися нею...

— Ов ідуть пан і мадмуазель Клара.

Баліон підібрав віжки. Дві тіні наближалися. Ще дуже слабий, Бернар* все ж таки вийшов їй назустріч. Йому вельми кортіло дізнатися про все. Тереза підвелася і крикнула здаля:

— Справу припинено.

— Цього й треба було сподіватися.

Не сказавши більше й, півслова, Бернар допоміг тітці сісти і взяв віжки. Баліон мусив вертатися пішки. Тітка Клара сіла між чоловіком і жінкою. їй довелося кричати над самим вухом, що справу припинено (зрештою, про всю цю драму у неї було досить туманне уявлення).

За своїм звичаєм глуха почала безперестану говорити. Вона казала, що вони завжди вдаються до своєї тактики. Вони знов повторили справу Дрейфуса.

— Сипте і сипте наклепами, з цього завжди щось вийде. Даремно республіканці не стояли тоді насторожі: на їхньому боці була велика сила...

її базікання звільняло від необхідності про щось говорити. Тяжко дихаючи, тітка Клара викарабкалась на сходи.

— Ви ще не йдете спати? Тереза, мабуть, падає від утоми. В своїй кімнаті ти знайдеш чашку бульйону і холодне курча.

Але подружжя продовжувало стояти в' передпокої. Стара побачила, як Бернар відчинив двері і пропустив наперед Терезу. Якби вона не була глухою, то напевно б притулила вухо до дверей. Але їм нічого було боятися. Стара погасила свічку і все ж навшпиньки підійшла й зазирнула в шпару. Бернар саме ставив на стіл лампу. Його яскраво освітлене обличчя здавалося водночас зніяковілим і урочистим. Тітка побачила лише спину Терези. Увійшовши в кімнату, Тереза. скинула пальто й капелюшок. її мокрі черевики парували біля вогню. Коли вона повернула голову до чоловіка, стара зраділа, побачивши, як Тереза посміхається...

Так, Тереза посміхалася. За короткий час, поки йшла поруч з Бернаром од стайні до будинку, вона раптом зрозуміла, що треба робити, а може, їй тільки здалося, що зрозуміла. Саме лише наближення до цієї людини вбивало її надію звіритися й порозумітися. На протязі всієї подорожі вона мимоволі відтворила постать того Бернара, який здатен її зрозуміти. Але щойно вона скинула на нього оком, як він постав перед нею таким, яким був насправді: ніколи ще він не поставив србе на місце іншого, йому навіть не в^оме було намагання стати не самим собою.

Правду кажучи, чи міг він вислухати її взагалі? Мовчки міряв кроками 'делжку врлцгу кімнату. Зігнила підлога рипіла під його чобітьми. І навіть не дивився на дружину. Тереза тож знала тепер, що казати.

За хвилину вона кине чоловікові: "Бернаре, не турбуйся про мене, я щезну з твого життя. Якщо ти хочеш, я цієї ж миті щезну. Ні ліс, ні темрява мене не лякають. Я створена за образом і подобою цього безплідного краю, де нема нічого живого, окрім птахів і диких кабанів. Я погоджусь на те, Щоб ви викинули мене з свого середовища і навіть з пам'яті: спаліть усі мої фото, хай моя донька не знає мого імені, хай всім вам здається, що мене ніколи й не було".

І ось Тереза відкриває уста:

— Бернаре, дозволь мені зникнути,— каже вона. Почувши її голос, Бернар обернувся. З набряклими жилами на лобі він прискочив до неї.

— Що? Ти ще смієш мати якусь думку? Висловлювати якісь побажання? Годі! Ні слова більше. Віднині ти будеш тільки слухати та виконувати'накази.

Знайшовши, нарешті, те, що хотів сказати, він більше не заїкався. Спершись об камін, говорив суворим тоном, підглядаючи, у витягнений з кишені папірець.

Тереза більше не боялася. Дурний! Навіщо вся ця комедія? Не було б,навіть біди, якби він тоді вмер... Вона помічає на тремтячому листкові паперу його брудні нігті.

Бернар побачив, що вона посміхається. Він починає дратуватись, підвищує голос і примушує її слухати.

— Ти в моїх руках. Розумієш? Будеш підкорятись рішенням сім'ї, а коли ні...

— Тоді що?

Вона* стала визивною й насмішливою.

—"зПізно! — закричала.— Ти ж свідчив на мою користь. Тепер не зможеш перечити сам собі. Боятимешся звинувачення у брехливому свідченні...

— Завжди можна дати хід новим фактам. Я зберігаю їх у письмовому столі.

— Що ти хочеш від мене? — запитала вона, вся аж трусячись.

— Я виступаю тут не в ім'я особистих інтересів. Лише інтереси сім'ї мають для мене значення. Ними завжди я й керуюся в своїх діях. Задля честі сім'ї я погодився обманути правосуддя. Хай бог розсудить мене.— Терезу пересмикнуло.— Треба, щоб люди думали, що ми дружне і нерозлучне подружжя і що аніскільки не сумніваюся в твоїй невинності. Проте я хочу застерегти себе...

— Боїшся мене?

— Боюся? Просто гидую тобою! — пробурмотів він. А відтак знов перейшов на свій, повчальний тон: — Не гаймо часу. Давай домовимось про все раз і назавжди. Завтра ми покинемо Цей дім і поселимося поруч, у домі Дескейру. Я не хочу, щоб біля мене вертілася твоя тітка. їсти тобі подаватиме Баліонта у твоїй кімнаті. Вхід у всі інші кімнати тобі буде заборонено. Але я не перешкоджатиму тобі шлятися по лісу. В неділю . буватимемо разом на обідні в церкві Сен-Клера. Треба, щоб люди бачили тебе біля мене. В перший четвер кожного місяця у відкритій кареті ми їздитимемо на ярмарок у Б., до твого батька, так, як їздили досі.

— Марія?

. — Завтра Марія від'їжджає з нянькою до Сен-Клера, звідки моя мати забере її на південь. Скажемо всім, що цього вимагає її здоров'я. Чи не думаєш ти часом, що її залишать тобі?.. Ні, треба її від тебе берегти. Вона єдина моя спадкоємиця. І коли ти могла підняти руку на чоловіка, то що тобі знищити дитину...

Тереза підвелася. Крик застряв їй у горлі.

— Так, значить, ти думаєш, що я це вчинила заради сосен... Із тисяч причин її вчинку цей бовдур не побачив жодної

і вигадав найпідлішу, наймерзеннішу.

— Звичайно, що заради них... Отак можна витруїти всіх одне по одному. Я певен, що іншої причини в тебе не було. Хоч, зрештою, все це зараз не має ніякого значення і тому більше мене не цікавить. Я не збираюся сушити цим собі голову. Ти тепер ніщо. Єдине, що залишилося від тебе,— це ім'я, яке ти, чорт побери, носиш! Через декілька місяців, коли люди переконаються, що ми живемо з тобою в злагоді, коли Анна вийде за сина Дегілема... Ти знаєш, що Дегілеми вимагають відстрочки, мовляв, хочуть іще подумати... Тільки після цього я зможу, нарешті, перебратися до Сен-Клера, а ти залишишся тут. Пустимо лутку, що ти хворієш на неврастенію або ще там на щось подібне...

— Наприклад, що я збожеволіла?

— Ні, це пошкодить Марії. Підходящих хвороб можна^най-ти скільки завгодно. Ось так.

— В Аржелузі... аж до самої смерті...— прошепотіла Тереза, відійшовши до вікна, і відчинила його навстіж.

В цю хвилину Бернар зазнав справжньої радості. Як високо піднявся над цією жінкою, перед якою завжди відчував Страх і приниження! Сьогодні вона повинна зрозуміти, як глибоко він нею гидує! Він гордився своєю витримкою. Мадам де ля Трав невпинно довбла йому, що він справжній святий. Вся сім'я хвалила його за великодушність. Вперше в житті він зазнав почуття своєї духовної величі. Холоднокровність і витримка, що їх він виявив тоді, як після довгих приготувань, продиктованих обережністю, йому розкрили правду про замах Терези, і які викликали щодо нього стільки похвал, власне, не коштували йому жодних зусиль.

В людей, які не здатні любити, ніколи не буває душевних мук. Оскільки Бернар не знав любові, то він навіть нічого не відчув, крім величезної радості, яку переживають, уникнувши небезпеки. Коротше кажучи, він відчував те, що може відчути людина, якій відкривають, що вона, не знаючи того, роками жила поруч з небезпечним божевільним.