Тереза Дескейру - Сторінка 11

Чому вона так кричить до старої? Вони ж розуміють одне одного по рухові губів. Чути гуркіт дверей ї швидкі кроки. Тереза ледве встигла накинути шаль на трутизну, що стояла на столі. Баліонта ввійшла без стуку:

— Мамзель померли! Коли я зайшла до них, вони лежали мертві на своєму ліжку, зодягнені...

Старій безбожниці втиснули все ж таки чотки між пальців і на груди поклали розп'яття. Фермери заходять, стають на коліна й виходять, не забуваючи зміряти довгим пронизливим поглядом Терезу, яка стоїть у ногах покійної.

— Хтозна, може, й це її робота?

Бернар поїхав у Сен-Клер, щоб повідомити родину і підготувати все необхідне. Він змушений був визнати, що це трапилось дуже до речі: воно відверне від них увагу. Тереза дивиться на труп тітки, на старе тіло, яке кинулось їй під ноги, коли вона мала переступити поріг смерті. Випадок чи збіг обставин? Якби хто їй сказав, що в цьому виявилась чиясь свідома воля, вона тільки б знизала плечима. А люди кажуть одне одному:

— Ви бачили? Вона навіть не вдає, що плаче!

В душі Тереза розмовляє сама з собою: жити в пазурах тих, які ненавидять тебе,— це все одно, що тліти, як цей труп.

На похороні Тереза зайняла належне їй місце, а наступної неділі вони з Бернаром пішли до церкви. Він зайшов не як звичайно у бічні двері, а демонстративно провів її крізь неф. Тереза зайняла місце між свекрухою й чоловіком і тільки тоді підняла вуаль. Колона ховала її від присутніх, а навпроти не було нічого, крім хорів. її ніби стерегли зі всіх боків: позаду — натовп, справа — Бернар, зліва — мадам де ля Трав і тільки невеличкий прохід попереду,— де між двома дітьми стояв зодягнений у ризи чоловік і щось шепотів, трохи розставивши руки,— простилався перед нею, як перед биком, що виходить із пітьми на осяяну блиском арену.

XI

Того ж вечора Бернар і Тереза повернулися в Аржелуз, у дім Дескейру, де на протязі багатьох років майже ніхто не жив. Печі диміли, у вікнах були численні шпари, а вітер свистів крізь дірки у дверях, прогризені пацюками. Але того року була напрочуд гарна осінь, і Тереза спочатку не відчувала цих незручностей. Бернар пропадав на полюванні з ранку до вечора. Як тільки повертався, розсідавсь на кухні і обідав разом з Баліонами; до Терези долітали їх монотонні голоси й бряжчання виделок.

У жовтні хутко вечоріє. Кілька книжок, що їх принесли з сусідського дому, були вже не раз перечитані. На прохання замовити книги в бордоського книгаря Бернар нічого не відповів, тільки дозволив поновити їй запас цигарок. Можна було сидіти над каміном та перевертати головешки... Але просякнутий смолою дим виїдав очі і дер горло, й без того хворе од надмірного куріння. Як тільки Баліонта відносила рештки ск}шох вечері, Терева одразу гасила лампу і лягала в ліжко. Скільки годин доводилось перевертатися, поки сон нарешті визволяв її. Аржелузька тиша не давала спати, і їй більше до вподоби були ночі, наповнені завиванням вітру: безконечна скарга дерев нагадувала їй страждання людської істоти. Тереза забувалася під ці тужливі звуки. їй краще спалося у бурхливі, вітряні ночі, ніж за спокійної погоди.

Хоч якими довгими здавалися їй вечори, але не раз доводилось повертатися додому ще завидна, особливо коли якась мати, побачивши її, хватала дитину і тягла в хату, або якийсь волопас, відомий їй навіть по імені, не відповідав на вітання. Як добре було б загубитися, канути в людське море якогось великого міста! В Аржелузі кожен пастух знав легенду про неї, навіть смерть тітки Клари ставили їй у провину. Вона не сміла переступити чийогось порога, виходила з дому чорним ходом, обминала хати, а тільки десь торохтів віз, кидалась у бічну вуличку. Йшла швидко, серце тіпало, як у зацькованого звіра. Коли хтось проїжджав на велосипеді, ховалась у вересі.

В неділю, на месі в Сен-Клері, їй не було так лячно, і вона відчувала деяку полегкість. Здавалося, громадська думка містечка була прихильнішою до неї. Тереза не знала, що її батько й ля Трав доклали чимало зусиль, аби зобразити її як невинну жертву.

— Ми побоюємось, що бідолашна так і' не прийде в себе. Вона нікого не хоче бачити, а лікар, каже, що їй ні в чому не можна перечити... Бернар оточив її турботою, але її психічний стан дуже загрозливий.

В останню ніч жовтня шалений вітер з Атлантики до самого долу гнув верховіття дерев. Тереза прислухалася у напівсні до шуму океану. Однак прокинулась перед світанком від якогось іншого шуму. Відчинила віконниці, але в кімнаті все одно було темно. Патьоки дощу падали з дахів господарських. будівель і з ще досить рясного листя дубів.

Бернар сьогодні не йшов на полювання. Тереза запалила цигарку, потім кинула її, вийшла в коридор і почула, як її чоловік ходить на першому поверсі з кімнати в кімнату. Дух од його люльки проник і в її кімнату, змішавшись з ароматом її цигарок. Тереза раптом відчула запах свого колишнього життя...

Перший день негоди. Скільки довгих днів їй доведеться скніти біля каміна з пригаслим вогнем? По кутках кімнати од сирості повідставали шпалери. На стінах зяяли прямокутні сліди старовинних портретів, що їх Бернар познімав, аби прикрасити вітальню в Сен-Клері; скрізь стирчали іржаві цвяхи, на яких більше нічого не висіло. На коминку в трикутній рамі, облямованій черепашками, стояли вицвілі фотографії, так ніби мертві, подобу яких вони відбивали, померли на. них удруге. То були фото Бернарового батька, йото бабуні й самого Бэрнара, причесаного "під хлопчика Едуарда". Прожити в цій кімнаті тижні і Довгі місяці...

Увечері Тереза не витримала, тихенько відчинила двері й зійшла вниз, на кухню. Бернар, який сидів на низенькому стільчику навпроти вогню, раптом підвівся. Баліон перестав чцстити рушницю, а в Баліонти впало на підлогу шитво. Всі троє глянули на неї з таким виразом, що вона запитала:

— Ви що, боїтеся ,мене?

— Вхід на кухню тобі заборонено. Невже ти цьогр не знаєш?

Вона відступила до дверей, нічого не відповівши. Бернар затримав її.

— Коли я вже бачу тебе... хочу довести до твого відома, що моя присутність тут .більше не потрібна. Нам удалося відтворити в Сен-Клері атмосферу доброзичливості. Люди вірять чи принаймні вдають, що вірять у твою невинність і вважають тебе хворою на неврастенію. Само собою зрозуміло, що я навідуватимуся сюди, але тобі краще жити одній. Віднині я звільняю тебе від обов'язку супроводжувати мене в церкву.

Вона пробурмотіла, що відвідування меси ніскільки не за-трудняє її. Та він відповів, що це робилося не для її забави. Мету, яку вони ставили перед собою, досягнуто.

— Оскільки ж відвідування церкви для тебе — дурниця...

Вона відкрила рот, але так нічого й не промовила. Він вимагав, щоб вона жодним словом, жодним порухом не похитнула цього, так несподівано, здобутого, успіху. Тереза спитала, як почуває себе Марія. Бернар відповів, що їй добре і що два дні тбму вона з Анною і мадам де ля Трав поїхали в Боліо. Він також збирається провести там кілька тижнів. За цим відчинив двері і випровадив Терезу.

Вдосвіта вона почула, як Баліон запрягає коней. Потім до неї долинули голос "Бернара, кінське іржання і гуркіт воза. А далі — лиш лопотіння дощу по покрівлі, запотілі шибки вікон і безкрая пустеля за ними, що тяглася на сотні кілометрів по ландах і болотах аж до самого океану....

Тереза безперервно курила, запалюючи нову цигарку від недокурка попередньої. Біля четвертої години вона одягла гумовий плащ і пішла в дощ. Але злякалася темряви і знову повернулася до кімнати. Вогонь у каміні погас, • і вона лягла в ліжко, бо вся аж тремтіла від холоду.

Біля сьомої години Баліонта принесла їй яйце з шинкою. Тереза відмовилась їсти, заявивши, що їй остогидла вже ця солонина! Баліонта виправдовувалась, що месьє Бернар заборонив їй різати птицю. Вона скаржилась, що Тереаа примушує її без потреби бігати сюди й туди, мовляв, у неї хворе серце і геть попухли ноги. Якби не месьє, то вона б нізащо цього не робила.

Тієї ночі Тереза лежала в пропасниці. Але свідомість її була дивовижно ясною, й вона навіть намалювала собі цілу картину життя в Парижі. В уяві знову постав ресторан у Бу-лонському лісі, але на цей раз вона була там не з Бернаром, а з Жаном Азаведо і якимись молодими жінками. Вона поклала на стіл черепаховий портсигар і запалила свого улюбленого. "Абдулаха". Під приглушені звуки оркестру почала виливати присутнім свою душу. Невеличкий гурток людей був зачарований її розповіддю, але на жодному обличчі вона не прочитала здивування.

— Це так, як у мене... Я також це відчуваю,— казала одна з жінок.

Якийсь літератор особливо зацікавився нею:

— Ви повинні описати все те, що з Вами відбувається. Ми опублікуємо цей щоденник в нашому журналі.

Молодий мужчина, який упадав за нею, відвів її в свою автомашину, й вони поїхали уздовж алеї. Його молоде, жагуче тіло, яке вона відчувала, з лівого боку, не збуджувало її, а лише сповнювало радістю.

— Тільки не сьогодні,—казала вона йому.—Сьогодні я вечеряю з подругою.

— А завтра ввечері?

— Також ні.

— У вас ніколи не буває вільних вечорів?

— Майже ніколи... точніше, ніколи.

В її житті була одна істота, завдяки якій все інше в світі здавалося їй незначним; хтось такий, кого ніхто з її кола не знав. То була дуже скромна і малопомітна постать. Але довкола цього сонця оберталося все Терезине життя. Лише її очам було доступне його сяйво, і лише її тіло впивалося млосним жаром його променів.

Париж гудів, як вітер у верховіттях сосен. Хоч яке було легке це тіло, притиснуте до її тіла, воно заважало їй дихати. І все ж вона швидше готова була задихнутися, ніж відіпхнути його. Тереза ще дужче тягнеться до нього, стискає правою рукою його ліве плече, а нігтями лівої руки впивається в праве...

Вона встає, іде босоніж до вікна і відчиняє його. З темряви ночі на цей раз не війнуло холодом. Невже ніколи не припиниться цей дощ! Він падатиме до кінця світу... ^

Якби в неї були гроші, вона втекла б до Парижа, пішла б прямо до Жана Азаведо, хай він підшукав би їй роботу. Жити в Парижі самотньою жінкою, яка сама заробляє собі на прожиток і ні від кого не залежить...

Вона так і заснула при відчиненому вікні. Холодний сірий світанок розбудив її: вона цокотіла зубами, не наважуючись устати й зачинити вікно, навіть не маючи сил простягнути руку та напнути на себе ковдру.

Того дня вона не вставала й не вмивалася.