Тев'є-молочар - Сторінка 18

Підходжу до коня, даю йому ляпаса ззаду однією рукою, а другою чухаю йому шию і гладжу гриву. "Друже мій,— кажу я йому,— що ти тут поробляєш?" Він повертає до мене свою симпатичну морду, дивиться на мене розумними очима, немовби кажучи: "Чого ти мене питаєш? Спитайся в мого хазяїна..."

Заходжу до хати і беруся до жінки:

— Скажи-но мені, Голдо-серце, що тут робить Арончик?

— Звідки мені знати? — відповідає вона мені.— Адже ж він з твоїх знайомих!

— А де він?

— Він,— каже вона,— пішов з дітьми на прогулянку в гай.

— Що це раптом за прогулянка? — кажу я жінці і наказую дати мені поїсти.

Попоївши, думаю собі: "Чого ти, Тев'є, так схвилювався? Коли людина приїздить до тебе в гості, хіба треба так бурмоситись? Навпаки..." Раптом дивлюся — мої дівчата йдуть з отим шибеником, в руках у них букети квітів, попереду йдуть молодші, Тайбл і Бейлка, а позаду — моя Шпринця з Арончиком...

— Добривечір!

— Доброго здоров'я!

Арончик мій стоїть якийсь чудний, рукою гладить коня, жує травинку і озивається до мене:

— Реб Тев'є! Я хочу з вами зробити ґешефт. Давайте поміняємося кіньми.

— Ви не знайшли,— кажу,— з кого сміятися?

— Ні,— відказує він.— Я це серйозно.

— Он як,— кажу,— ви це серйозно? Скільки, приміром, коштує ваш огир?

— У скільки,— каже,— ви його оцінюєте?

— Я його оцінюю,— кажу,— боюсь сказати, чи не в триста карбованців, а може, ще й з гаком.

Засміявся він і каже, що той коштує втричі більше, і озивається знову до мене:

— Ну, то як, міняємось?

Мені ця розмова не сподобалася. Як то! Він хоче обміняти свого жеребчика на мою шкапину!.. Я йому порадив відкласти цей ґешефт на кращі часи і спитав жартом: чи для цього тільки він сюди приїхав? Якщо так, шкода,— кажу,— дорожніх витрат... На це він мені відповідає цілком серйозно:

— Приїхав я до вас, власне, з приводу іншої справи. Будь ласка, коли хочете, пройдемось трохи.

"Що за прохідка йому раптом спала на думку?" — думаю собі і подаюся з ним до гаю. Сонце давно вже сіло, зелений гай уже зовсім потемнів, жаби за греблею кумкають, а трава пахне — благодать! Арончик іде, і я собі йду. Він мовчить, і я мовчу. Нарешті він зупиняється, прокашлюється і звертається до мене:

— Реб Тев'є! Що ви, приміром, сказали б, якби я вам сказав, що люблю вашу Шпринцю і хочу з нею побратися?

— Що я сказав би? — відповідаю.— Я б сказав, що треба одного божевільного викреслити із списків, а вас вписати...

Подивився він на мене, не розуміючи, і питає:

— Як то?

— Отак,— кажу.

— Я вас не розумію,— каже він.

— Це свідчить,— кажу,— що ви не дуже розумний. У Біблії сказано: "Очі мудреця в голові",— а це означає: розумному досить натякнути, а дурневі треба дати дрючком по голові!..

— Я з вами розмовляю просто,— каже він мені трохи ображено,— а ви відповідаєте жартами і цитатами.

— Кожен кантор,— кажу я на це,— співає так, як уміє, а кожен проповідник проповідує на свій лад. Коли хочете знати, який ви проповідник, побалакайте спершу із своєю матір'ю, вона вам,— кажу,— все достеменно пояснить...

— Ви маєте мене,— каже він,— очевидно, за хлопчиська, що мусить у всьому питатися неньки?

— Авжеж,— кажу,— ви повинні спитати в непьки, а ненька вам напевне скаже, що ви недоумкуватий, і матиме рацію...

— І матиме рацію? — запитує він.

— Авжеж,— кажу,— матиме рацію, бо який ви наречений для Шпринці? Хіба вона вам рівня? А головне,— кажу,— який я кум і сват для вашої матері?

— Коли так,— каже він мені,— то ви, реб Тев'є, дуже помиляєтесь! Я не хлопчик вісімнадцяти років і не шукаю сватів для моєї матері. Я знаю, хто ви і хто ваша дочка. Вона мені подобається, і так я хочу, і так воно буде!

— Пробачте,— кажу,— що перебиваю вас. Ви, бачу я, з однією стороною вже порозумілися, а чи певні ви,— кажу,— щодо другої сторони?

— Я не знаю,— каже він мені,— що ви маєте на увазі?..

— Я маю на увазі,— кажу,— мою дочку Шпринцю, чи ви вже з нею розмовляли? І що вона,— кажу,— відповіла вам?

Він навіть трохи образився і відповідає мені з усмішкою:

— Дивне запитання! Авжеж,— каже,— ми з нею розмовляли, і не один раз — кілька разів. Я,— каже,— приїжджаю сюди щодня...

Чуєте? Він приїздить сюди щодня, а я й не знав! "Дурна твоя вісляча голова! Тобі ж, Тев'є, треба давати сіно жувати! Коли так дозволятимеш водити себе за ніс, тебе купить і продасть хто схоче, йолопе ти!.." Так я собі вичитую, ідучи назад з Арончиком. А він попрощався з моїми дівчатами, скочив на коня — і гайда до Бойберика...

Тепер облишмо, як ви кажете в своїх книжках, царевича і візьмемось до царівни, до моєї Шпринці...

— Скажи мені, доню, я ось що хочу в тебе спитати, з'ясуй-но мені,— кажу,— як це Арончик домовився з тобою про таку річ без мого відома?..

Оце дерево коли-небудь відповідає? Так відповідає і вона! Почервоніла, опустила очі, як наречена під шлюбом, немов набрала повний рот води і ні мур-мур!.. "Ба! — міркую я собі.— Не хочеш говорити зараз, заговориш трохи згодом... Тев'є не баба, він має час". І я чекаю. Настане, як то кажуть, щаслива хвилина. Дочекавшися, коли ми з нею залишилися в хаті, озиваюсь до неї:

— Шпринцю, хочу в тебе ще спитати... Чи ти принаймні знаєш отого Арончика?

— Авжеж, знаю,— каже вона.

— Чи знаєш,— кажу,— що він свистун?

— Що таке свистун? — запитує вона.

— Порожній горішок,— кажу,— що свистить.

— Помиляєшся,— каже вона мені,— Арнольд гарна людина.

— Він уже зветься,— кажу,— у тебе Арнольд, а не Арончик-шарлатан?

— Арнольд,— відказує вона,— не шарлатан, він має добре серце. Арнольд,— каже вона,— живе серед черствих людей, що одно тільки й знають — гроші і гроші...

— Он як,— кажу,— ти вже, Шпринцю, теж стала великорозумною філозофкою і теж уже зненавиділа гроші?

Одним словом, бачу з цієї розмови, що справа в них зайшла далеченько і тягти назад уже трохи запізно. Бо я знаю своїх дочок. Я вже вам казав колись, Тев'єві дочки, бодай їм не лиха година, коли вони вподобають людину, то всім серцем, усім єством, усією душею! І я думаю собі: "Дурню! Навіщо тобі, Тев'є, бути розумнішим від усього світу? Може, це від бога? Може, так судилося, щоб саме через оцю тихеньку Шпринцю ти здобув визволення, розраду і винагороду за всі свої невдачі і болі, яких ти досі зазнавав? Може, тобі тепер судилося мати дочку мільйонщицю? А що, хіба тобі це не личить?.. Де сказано, що Тев'є мусить бути завжди злидарем, завжди тягатись на своїй кобилі грязькими шляхами з маслом та сиром для єгупецьких багатіїв, щоб ті мали що жерти?.. Хто зна, може, так накреслено перстом божим, щоб я на схилі віку щось міг зробити на цьому світі, став, добродійником, давав притулок убогим, а може, зовсім сів би разом з ученими людьми та вивчав Біблію?"

І ще багато таких принадних, золотих мрій лізуть мені в голову, як сказано в молитві: "Багато думок у людському серці",— чи як люди кажуть: "Дурень думкою багатіє!.." І я повертаюсь додому, беруся до своєї старої та починаю з нею розмову:

— Що було б, припустимо, наприклад,— кажу я,— коли б наша Шпринця стала мільйонщицею?

— А що таке мільйонщиця? — запитує вона мене.

— Мільйонщиця,— кажу,— це мільйонщикова жінка...

— А що таке,— питає вона в мене,— мільйонщик?

— Мільйонщик,— кажу я їй,— це людина, яка має мільйон...

— А скільки це,— питає вона в мене,— мільйон?

— Коли ти,— кажу,— така дурна і не знаєш навіть, що таке мільйон, тоді навіщо ж мені з тобою балакати?

— А хто тебе просить,— каже вона,— щоб ти балакав?

Вона таки має рацію...

Одне слово, минає день, повертаюсь я додому:

— Був Арончик?

— Ні, не було його....

Минає ще день.

— Приїздив хлопець?

— Ні, не приїздив...

Може, зайти до вдови під якимсь приводом? Але цього мені не дозволяє гордість: я не хочу, щоб вона подумала, ніби Тев'є набивається із сватанням... А до того ж відчуваю, що для неї це, "як троянда між будяками", мов те п'яте колесо до воза. Хоч, правду кажучи, не розумію, чому саме? Тільки тому, що в мене немає мільйона? Але ж у мене є тепер сваха мільйонщиця! А вона? Кого вона має за свата? Бідняка, злидаря, Тев'є-молочаря! Тепер скажіть самі: кому більше пишатися — мені чи їй?.. Скажу вам чисту правду, мені захотілося цього шлюбу і не так самого шлюбу, як захотілося зробити на злість багатіям. "Трясця їх батькові і матері, нехай вони знають, оті єгупецькі багатії, хто такий Тев'є!.. Досі знали тільки: Бродський і Бродський, неначе інші зовсім навіть не ті люди!"

Так думаю собі, вертаючи одного разу з Бойберика. Приїжджаю додому, а мені назустріч виходить моя стара з радісною звісткою:

— Посланець був щойно з Бойберика, від удови, щоб ти якомога швидше приїхав туди, хай навіть увечері. Завертай негайно коня та їдь туди, ти там дуже потрібний.

— А що таке,— питаю,— що їм так припекло? Чого це вони,— кажу,— так поспішають?

Я зиркаю на мою Шпринцю — вона мовчить, тільки очі її промовляють. Ой, як промовляють! Ніхто не розуміє її серця так, як я... Я весь час побоювався — всяке буває,— що з цього вийде пшик, і тому я на того Арончика клепав, лихословив про нього, як тільки міг,— він, мовляв, такий, він сякий. Проте я бачив, що це наче горох об стінку, моя Шпринця тане, як свічка.

Завернув я свою конячку і подався — вже присмерком — знову до Бойберика. Їду собі та й думаю: "Чого це вони мене так раптово кличуть? Домовитись? Призначити заручення? Але ж тоді він міг би сам, здається, приїхати до мене. Я ж все-таки батько нареченої?" І сам сміюся з такої думки: де це чувано на світі, щоб багатій приходив до злидаря? Хіба що настане кінець світу і месія прийде! Пригадую при цьому жартівників, які хочуть мене переконати, що незабаром настане час, коли багатій із злидарем будуть рівні, моє — твоє, твоє — моє, гуляй, голото! Здається, розумний світ — а скільки ще йолопів є! Ех-хе-хе!..

Отак роздумуючи, я прибув до Бойберика і заїхав просто на дачу до вдови, прив'язав коня. Де вдова? Немає вдови! Де парубійко? Нема парубійка! Хто ж мене кликав?

— Я вас кликав! — Так звертається до мене опецькуватий кругленький єврей з ріденькою борідкою і з грубезним золотим ланцюжком на черевці.

— Хто ж ви такий,— питаю,— будете?

— Я,— каже,— вдовин брат, а Арончикові доводжусь дядьком... Мене,— каже він,— викликали депешею з Катеринослава, і я щойно приїхав сюди...

— Коли так, то з приїздом вас,— кажу я і сідаю.

Побачивши, що я сів, він звертається до мене:

— Сідайте.

— Дякую,— кажу,— я вже сів.