Тев'є-молочар - Сторінка 4

Я сплю, і раптом сниться мені дійниця, ущерть повна; баба Цейтл, мир їй, несе дійницю під фартухом, щоб, крий боже, не зурочили, а діти кричать: "Мамо, моні!.."

— Не лізь тільки поперед батька в пекло,— кажу я,— серце моє. Нехай баба Цейтл спочиває в світлому раю,— кажу,— ще невідомо, чи дасть корова молоко. Але, коли бог,— кажу,— міг створити таке чудо, що ми матимемо корову, він, мабуть, подбає, щоб корова була коровою... Дай мені краще пораду, Голдо-серце, що робити з грішми?

— Отакої,— мовить вона,— скажи, що ти маєш на думці робити, Тев'є, з такою силою грошей, нівроку?

— Е, ні,— кажу,— що, на твою думку, нам робити з таким, нівроку, капіталом?

І ми вдвох почали міркувати і так і сяк, п'яте й десяте, ламали собі голову, перераховуючи всі можливі на світі заробітки. Тієї ночі ми торгували чим хочете: купили пару коней і відразу-таки продали їх із зиском, відкрили бакалію в Бойберику, поспродували весь крам і одразу ж відкрили мануфактурну крамницю; придбали ділянку лісу, взяли відступного кілька карбованців і накивали п'ятами; взяли в оренду анатівську таксу8; навіть віддавали гроші в позичку під процент.

— Не доживуть того мої вороги! — озивається моя жінка.— Ти хочеш розтринькати наші грошенята, лишитися з батіжком?

— А що ж,— кажу,— торгувати хлібом і потім збанкрутувати краще? Мало людей скручують собі в'язи на пшениці? Іди,— кажу,— послухай, що в Одесі робиться!

— На чорта мені здалася,— каже вона,— Одеса. Мої діди і прадіди не були там, і мої діти там не будуть, поки я живу і ноги мене носять.

— Що ж ти хочеш? — кажу я.

— Що я хочу? — каже вона.— Я хочу, щоб ти не був йолопом і не плів дурниць.

— Авжеж,— кажу,— тепер ти розумна, як то кажуть: коли грошву дістав, то й розумний став... Це завжди так!

Одне слово, ми кілька разів посварились і зразу ж помирились. Вирішили до муругої корови докупити ще одну корову, дійну, тобто таку, що дає молоко...

Ви ж, мабуть, запитаєте: чому корову, а не коня? На це я вам відповім: чому коня, а не корову? Бойберик таке місце, куди щоліта збираються всі єгупецькі багатії на дачі, і оскільки єгупчани — люди дуже делікатні, призвичаєні до того, щоб їм усе підносили мало не до рота, починаючи від дров, м'яса, яєчок, курей і кінчаючи цибулею, перцем, петрушкою,— чому ж не знайтися людині, яка б взяла на себе приносити їм щодня в хату сир, масло і сметану? Оскільки єгупчани люблять попоїсти, а пальці, як то кажуть, у них діряві, то можна заробити коло них добру копійчину. Головне, щоб товар був добрячий. А такого товару, як у мене, ви навіть у Єгупці не знайдете. Дай боже мені стільки років щастя разом з вами, скільки разів дуже поважні люди, з християн, просили в мене, щоб я їм привозив свіжий товар.

— Ми чули,— кажуть вони,— Тевелю, що ти чесна людина, хоч ти й нехристь...

Від євреїв, думаєте, можна почути таку похвалу? Чорта пухлого! Жодного ласкавого слова не почуєте від наших євреїв. Вони знають тільки совати носа в чужі горщики. Побачать у Тев'є зайву корівчину, бричку нову й одразу почнуть ламати собі голову: звідки це взялося? Чи не торгує отой самий Тев'є фальшивими асигнаціями? Чи, може, він нишком-тишком курить горілку?.. "Ха-хаха! Ламайте собі,— думаю я,— браття, голови на здоров'ячко!.." Не знаю, чи повірите мені — ви майже перший, кому я розповів усю цю пригоду...

Але здається мені, я трохи забалакався. Не гнівайтесь, треба взятися до справ, як то кажуть, кожному своє. Ви до своїх книжок, а я до своїх горнят і глечиків... Одно прошу вас, пане, щоб ви хоч не вписали мене в книжку. А коли впишете, то принаймні не виставляйте мого імені... Бувайте здорові, і хай вам добре ведеться...

Химери

— "Багато думок у серці людини" — так, здається, написано у святій Біблії? Пояснювати вам цього не треба, реб Шолом-Алейхем. Але звичайною мовою, по-простому кажучи, є приказка: найкращому коневі потрібен батіг, найрозумнішій людині — порада. З приводу чого це я кажу? Таки з приводу самого себе, бо коли б я був розумний, мене, певно, не спіткала б така халепа. Але "життя і смерть у руці божій",— коли бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Уже скільки разів я казав самому собі: "Подумай лишень, Тев'є, йолопе такий, у тебе ж, кажуть, є голова на плечах, чому ж ти дозволив, щоб тебе завели на слизьке, та ще так по-дурному? Хіба тобі погано було б тепер, приміром, з твоїми заробітками, нівроку, з твоїм сиром і маслом, що набули такої слави в цілій окрузі — у Бойберику, в Єгупці,— скрізь, де тільки хочете. От було б добре тепер, якби грошенята лежали собі тихенько, сховані в скрині, і жодна людина не знала б про це. Бо кому яке діло, скажіть, будь ласка, чи є у Тев'є гроші, чи нема? Справді, хіба хто цікавився долею нещасного Тев'є, коли його обсіли злидні і він тричі на день помирав з голоду разом з жінкою і дітьми? Тільки згодом, після того як бог зглянувся на Тев'є, коли доля всміхнулася йому і він сяк-так домігся чогось у житті, почав відкладати копійчину на чорний день, увесь світ заговорив про нього, і Тев'є вже став реб Тев'є — не жартуйте з ним! З'явилось багато друзів, як у святому письмі сказано: "Усі улюблені",— коли бог дає дрібку, люди дають цілу скибку. Кожний приходить із своїм: той пропонує мануфактурну крахмницю, цей — бакалію, той радить купити хату у власність на віки вічні, цей каже — пшеницю, той — ліс, цей — торги... "Люди добрії — кажу.— Відчепіться! Ви помиляєтесь: певно, думаєте, що я Бродський? Дай боже нам усім,— кажу,— мати те, чого мені бракує до трьохсот карбованців, і навіть до двохсот, і навіть до ста п'ятдесяти! Чуже добро,— кажу,— легко оцінювати. Кожному здається, що в іншого повні жмені золота, підійдеш ближче, а це — мідний ґудзик".

Одне слово, бодай їм лиха година, нашим євреям, вони мене таки зурочили! Родич, не знати звідки, взявся на мою голову. Чорти його батька знає, хто він, як то кажуть, п'яте колесо до воза, Менахем-Мендл звуть його. Завжди десь бігає, щось вигадує, вдається в химери, голову морочить собі й іншим, бодай йому лиха година. Він мене запопав і забив памороки нісенітницями, дурницями, надхмарними замками. Ви, може, спитаєте, яке відношення маю я, Тев'є, до Менахем-Мендла? На це я вам відповім — так судилося. Ось послухайте цікаву річ.

Приїхав я одного разу до Єгупця на початку зими із своїм товаром, привіз понад двадцять фунтів масла, свіжого, як сльоза, і два ворочки сиру — золото, а не товар! — дай боже нам обом таке щастя! Ви вже самі, мабуть, розумієте, що я поспродував усе скоро й легко, не залишив собі ані крихти. Не встиг навіть відвідати всіх своїх давніх покупців, бойберицьких дачників, що виглядають на мене, як на месію. Бо чорта лисого мають ваші єгупецькі купці такі продукти, як Тев'є! Мені не личить вихвалятися перед вами. Як каже пророк: "Нехай хвалить тебе чужий..." — добрий товар сам себе хвалить.

Одне слово, поспродувавши все до цурки і підкинувши коняці трохи сіна, я пішов поблукати по місту. "Людина з праху створена",— я ж людина, не більше. Отже, хочеться поглянути на світ божий, подихати свіжим повітрям, побачити дивовижі, що їх Єгупець виставляє у вітринах, як то кажуть: очима — прошу, дивись, розглядай, скільки хочеш, а руками — зась!..

Стоячи отак перед великою вітриною із золотими імперіалами і безліччю срібних карбованців, з банковими білетами та з силою-силенною асигнацій, думаю я собі при цьому: "Владико небесний! Коли б у мене була хоч одна десята частка того, що тут є, які б я скарги мав тоді на бога і хто б на світі міг зі мною зрівнятися? Насамперед я б видав заміж свою старшу дочку, дав би їй п'ятсот карбованців посагу, крім подарунків, крім одягу й весільних витрат; підводу і своїх корівок я б спродав, переїхав би, не гаючись, до міста, купив би собі місце біля почесної східної стіни в синагозі9, а своїй жінці, дай боже їй здоров'я, трохи перлів; і пожертви роздавав би, як найповажніший хазяїн; подбав би, щоб синагога була вкрита залізом, а не стояла так, як тепер, без даху, от-от завалиться; збудував би школу для дітей і богадільню, як у всіх порядних містах, щоб біднота не валялась на голій землі в синагозі. Яків-паливода не був би в мене більше старостою похоронного товариства, годі вже йому дудлити горілку і жерти пупки й печінки громадським коштом!.."

— Добридень, реб Тев'є! — чую голос ззаду.— Як ся маєте?

Обертаюсь, дивлюся — я б міг заприсягтися, що знайомий!

— Доброго здоров'я,— кажу,— звідки ви?

— Звідки? З Касрилівки10,— відповідає він,— таки ваш родич, тобто ваша жінка Голда доводиться троюрідною внучкою моїй бабці.

— Стривайте-но,— кажу,— то ви, може, і є зять Леї-Двосиного чоловіка Борух-Герша?

— Майже вгадали,— озивається він до мене.— Я зять Леї-Двосиного Борух-Герша, а моя жінка — Шейна-Шейндл Леї-Двосиного Борух-Герша. Тепер ви вже знаєте?

— Стривайте-но,— кажу,— бабка вашої тещі, Сура-Єнта, з тіткою моєї жінки, Фрумою-Златою, були, коли не помиляюсь, кровні двоюрідні сестри, і, якщо пам'ять мене не зраджує, ви середульший зять у Леї-Двосиного Борух-Герша. Але біда в тому, що я забув, як вас звати. Ваше ім'я,— кажу,— просто вилетіло у мене з голови. Як же вас звуть?

— Мене,— каже він,— звуть Менахем-Мендл Леї-Двосиного Борух-Герша. Так звуть мене дома, у Касрилівці.

— Коли так, мій любий Менахем-Мендл,— озиваюся до нього,— вітаю тебе від щирого серця! Скажи ж мені, дорогий мій Менахем-Мендл, що ти тут робиш, як ся мають твоя теща і твій тесть, хай живуть довгі літа? Як твоє здоров'я,— кажу,— як щастить тобі в твоїх справах?

— Ет,— махнув він рукою,— на здоров'я гріх скаржитись, живемо помаленьку, але справи тепер не дуже-то добрі.

— Нічого, бог якось поможе,— кажу я і зиркаю на вбрання бідолахи: потріпане в багатьох місцях, а чоботи, вибачайте, страшенно стоптані... — Нічого,— кажу,— справи, напевно, покращають, як сказано у нас: "Суєта суєт" — не в грошах щастя. Сьогодні так, завтра інак, аби живі були. Головне,— кажу,— не занепадати духом,— єврей мусить сподіватися. Ну, а те, що поневіряємося? На те ж ми євреї. Як то кажуть: коли ти солдат, то нюхай порох. Все на світі мара, химера... Ти скажи мені краще, Менахем-Мендл-серце, чого це ти раптом, з доброго дива, потрапив сюди, в Єгупець?

— Як то,— каже він,— чого я сюди потрапив? Я вже тут,— каже він,— отак потихеньку, помаленьку років з півтора.

— Он як? То ти, виходить, зовсім тутешній,— кажу,— постійний житель Єгупця?

— Ш-ш-ш! — зашипів він на мене й оглядається навколо.— Не кричіть так голосно, реб Тев'є! Я таки тутешній,— каже він,— що правда, то правда, але не будемо про це голосно говорити, нехай воно між нами залишиться...

Я стою й дивлюся на нього як на божевільного.

— Ти втікач,— кажу,— ховаєшся в Єгупці посеред базару?

— Не питайте,— каже він,— реб Тев'є.