Тев'є-молочар - Сторінка 5

Ви, певно, зовсім не обізнані з єгупецькими законами і звичаями... Ходімо,— каже він,— я вам усе розповім, і ви зрозумієте, що означає бути тутешнім і в той же час бути нетутешнім...

І він почав мені докладно пояснювати, як тут доводиться поневірятись і викручуватися.

— Послухай мене, Менахем-Мендл,— кажу я,— їдьмо до мене в село на день, ти хоч відпочинеш і трохи заспокоїшся. Будеш,— кажу,— у нас бажаним гостем, моя стара дуже зрадіє тобі.

Одним словом, я його умовив: їдемо вдвох. Прибули додому — всі зраділи! Такий гість! І родич — брат у других! Це ж не жарт! Своє, як то кажуть, не чуже. Почалося: що чувати в Касрилівці? Що поробляє дядько Борух-Герш? Як ся має тітка Лея-Двося? Дядько Йосл-Менаше? Тітка Добриш? А дітоньки їхні як поживають? Хто помер? Хто одружився? Хто розлучився? У кого народилась дитина, а хто має народити?

— Навіщо тобі,— кажу,— здалися, дружино моя, чужі весілля і чужі обрізання? Ти подбай краще,— кажу,— щоб було що перекусити. "Хто потребує, хай прийде і підживиться",— перед їжею балачки в голову не лізуть. Якщо,— кажу,— є борщ, дуже добре, а як ні — то не зашкодять книші, вареники, галушки, млинці, налисники, вергуни. Нехай,— кажу,— буде більше на одну страву, аби жваво.

Одним словом, ми помили руки і гарненько перекусили, чим бог послав.

— Їж, Менахем-Мендл,— звертаюсь я до нього,— адже однаково, як сказав цар Давид11, "все суєта суєт" — світ дурний і фальшивий. А здоров'я,— так, бувало, каже моя бабка Нехама, хай царствує — розумна була жінка, мудра голова,— здоров'я і веселощі шукай у полумиску...

У мого гостя, бідолахи, аж руки трусилися — не знаходив слів, щоб похвалити мою жінку за обід, присягався, що не пам'ятає того часу, коли їв таке молочне, такі чудові книші і такі смачні вергуни.

— Дурниці,— кажу,— коли б ти Менахем-Мендл, спробував її печеню,— кажу,— або фаршировану рибу, ти б знав тоді, який смак мають райські страви.

Одним словом, попоїли, помолились і розбалакались. Кожен, звичайно, про своє: я про свої справи, він про свої. Я — про те про се, п'яте, десяте, а він розповідає про свої діла в Одесі та Єгупці, як він бував уже разів з десять, як то кажуть, на коні і під конем, сьогодні — багач, завтра — злидар, а далі знову багач і ще раз бідняк; торгував чимсь таким, про що я зроду-віку не чув, якимись чудернацькими "гос" і "бес"12, "акції-шмакції", "потивілови", "мальцев-шмальцев", чорти їх батька знає. І якісь карколомні суми: десять тисяч, двадцять тисяч — грубий шмат грошей!

— Скажу тобі по щирості, Менахем-Мендл,— озиваюсь я до нього,— те, що ти розповідаєш про свої діла, безперечно, мудра штука, це треба вміти. Одного я тільки не розумію: наскільки я знаю твою жіночку, то мені,— кажу,— дуже дивно, як це вона дозволяє тобі так шугати в небеса і не прибуває до тебе верхи на мітлі.

— Ет! — каже він мені, зітхнувши.— Цього ви мені, реб Тев'є, краще не згадуйте. Вона мені і так дає перцю з маком. Почули б ви,— каже він,— що вона мені пише, ви б самі сказали, що я святий праведник. Але це все пусте, на те вона жінка, щоб мене в могилу заганяти. Є,— каже він,— далеко гірші речі: у мене є ще, розумієте ви мене, теща! Довго розповідати вам про неї не варт,— каже він,— ви її знаєте!..

— Виходить, як у Біблії сказано: "Перисті, рябі і червоні" — тобто болячка на болячці, а на тій болячці ще й прищ.

— Ваша правда,— каже він,— реб Тев'є, маєте цілковиту рацію. Болячка, звісно, болячка, але прищ, ой, отой прищ ще гірший від болячки!..

Одне слово, ми отак помалу теревенили аж до пізньої ночі. Голова мені обертом ішла від його розповідей про дивовижні справи з тисячами карбованців, що летять вгору і вниз, і про мільйони Бродського... Мені потім цілу ніч плуталося в голові: Єгупець... золоті імперіали... Бродський... Менахем-Мендл з тещею... Лише вранці другого дня він набрався духу. В чім річ?

— Оскільки,— каже він мені,— у нас в Єгупці настає час, що гроші у великій пошані, а ціни на товари впали так, що далі нікуди, ви тепер маєте нагоду, реб Тев'є, заробити гарну копійчину, а мене,— каже він,— ви врятуєте, тобто ви просто можете мене воскресити, вирвати з пазурів смерті.

— Ти говориш, як хлопча,— відказую я йому,— гадаєш, певно, що в мене єгупецькі гроші, золоті імперіали? Дурненький,— кажу я,— чого мені бракує до мільйонів Бродського, було б добре, щоб ми вдвох заробили до Пасхи.

— Воно так,— каже він,— це я й сам знаю. Але ви гадаєте, що для цього треба мати багато грошей? Коли б ви,— каже,— дали мені тепер одну сотню, я б вам зробив з неї за три-чотири дні дві сотні, три сотні, шість сотень, сім сотень, а може, навіть і цілу тисячу!

— Дуже можливо,— кажу,— що буде, як у Біблії сказано: "Близько до заробітку і далеко від кишені". Але ж,— кажу,— про це можна було б говорити, якби було чим ризикувати. А коли немає тієї сотні, то виходить,— кажу,— що прийшов з батіжком і пішов з батіжком чи, інакше кажучи, як вкладеш хворобу, матимеш трясця.

— То пусте,— озивається він до мене.— Сотня у вас, реб Тев'є, ще знайдеться. При ваших заробітках та з вашим ім'ям, нівроку...

— Що з того,— кажу,— що є ім'я? Ім'я це, звичайно, гарна річ. Але, на жаль, я лишаюся з ім'ям, а гроші все-таки у Бродського. Коли хочеш,— кажу,— знати достеменно, то в мене набереться власного капіталу, може, з сотню карбованців і цією сотнею треба заткнути тисячу дірок: по-перше, видати заміж дочку...

— От бачите,— каже він,— про це ж таки йде мова! Бо коли ще ви матимете, реб Тев'є, таку нагоду вкласти одну сотню і дістати, як бог дасть, стільки, щоб вам,— каже,— вистачило і на посаг дочкам, і на дещо інше?

І почалися нові теревені на три-чотири години, щоб пояснити мені, як він робить з карбованця три, а з трьох десять.

— Насамперед,— каже він,— вносиш сотню і наказуєш купити десять штук,— я вже забув, як це зветься,— і чекаєш кілька днів, поки воно піднімається. Даєш тоді телеграму десь туди, щоб не продали і за всі гроші купили вдвічі більше, потім воно знову піднімається, даєш ще раз телеграму. Отак помалу кілька разів,— каже він,— аж поки з сотні стає дві, з двох — чотири, з чотирьох — вісім, з восьми — шістнадцять, таки просто чудеса, та й годі! Є,— каже,— в Єгупці такі, що оце тільки нещодавно ходили без чобіт, були маклерами, прикажчиками, попихачами, а тепер вони мають свої власні кам'яні будинки, а жінки їхні мають клопіт з шлунками — їздять за кордон лікуватися... А самі вони мчать по Єгупцю у каретах з гумовими шинами — геть з дороги, голото! — і вже не впізнають знайомих!..

Одне слово, чого там довго розводитись? Він мене добре розворушив, і я таки розпалився. "Мало що буває,— думаю я собі,— може, він мій добрий ангел? Адже ж я чую скрізь, що в Єгупці люди багатіють, маючи тільки десять пальців і нічого більше,— то чим я гірший від них? Він, здається, не брехун, щоб вигадувати такі чудеса. Може, справді,— думаю собі,— воно повернеться, як то кажуть, на добре, і Тев'є хоча б на старості літ здихається злиднів? Доки, справді, можна, скажіть, будь ласка, так тяжко працювати, поневірятися. Удень і вночі тільки коло підводи і тільки сир та масло. Час уже тобі, Тев'є,— звертаюсь сам до себе,— відпочити трохи, бути хазяїном між хазяїнами, ходити до синагоги, читати книжки. Ну, а що, коли, боронь боже, справа обернеться не так, і ми з'їмо облизня, тобто вхопимо шилом патоки? Але ж чому не сподіватися, що все буде гаразд?

— Га? Що ти скажеш? — звертаюсь я до своєї старої.— Як тобі подобається, Голдо, його план?

— Що мені,— відповідає вона,— на це казати? Я знаю, що Менахем-Мендл, крий боже, неабихто, щоб хотів у тебе видурити гроші. Він, боронь боже, не з кравців і не з шевців! У нього дуже порядний батько, а дід,— каже вона,— був неабиякою людиною, дні і ночі сидів над книгами, дарма що сліпий, і вивчав святе письмо. А бабка Цейтл, хай царствує, теж була не простого роду...

— Приший кобилі хвіст,— кажу я.— Тут про діло йдеться, а вона встряла з своєю бабкою Цейтл, яка пекла добрі медяники, та з своїм дідом, який "душу втопив у чарці..." Баба лишається бабою. Недаремно,— кажу,— цар Соломон об'їздив цілий світ і не знайшов жодної жінки з клепкою в голові...

Одним словом, умовились, що ми стаємо компаньйонами: я вкладаю гроші, а Менахем-Мендл — розум, і все, що бог дасть, навпіл.

— Вірте мені,— каже він,— я з вами, реб Тев'є, бог дасть, поведуся чесно — чесніше не може бути. Я, з божої ласки, вам даватиму гроші, і гроші, і гроші.

— Амінь, дай боже і вам так само,— кажу я,— щоб усе було, як ти кажеш. Але одного,— кажу,— не розумію: де Рим, а де Крим? Я тут, ти — там. Гроші,— кажу,— це ж тонка матерія, розумієш. Не ображайся,— кажу,— я тут, крий боже, нічого образливого не маю на думці. Просто, як сказав колись Авраам: "Хто плачучи посіє, той з піснею пожне"13,— краще наперед усе обговорити, ніж потім сльози лити...

— О! — відповідає він.— Може, ви гадаєте, що треба розписатися на папері? З превеликою охотою!

— А втім,— кажу я,— коли зміркувати як слід, то обоє рябоє: одно з двох, якщо ти схочеш мене зарізати, чим мені допоможе папір? "Не миша злодій, а нора",— не вексель платить, а людина. А коли вже я ступив на слизьке однією ногою, доведеться ступити й другою.

— Можете мені повірити, реб Тев'є,— каже він,— богом присягаюсь перед вами, що я говорю без хитрощів, не хочу видурити у вас гроші, а маю намір повестися з вами сумлінно і чесно, ділитися пополам, нарівно, кожному однакову частку, половину мені, половину вам, мені сотню, вам сотню, мені дві сотні, вам дві сотні, мені три сотні, вам три сотні, мені чотири сотні, вам чотири сотні, мені тисячу, вам тисячу...

Одним словом, я витяг мої грошики, тричі перелічив, руки в мене при цьому добре трусилися, покликав стару мою у свідки, ще раз пояснив йому, які це тяжко загорьовані гроші, і віддав їх Менахем-Мендлові, зашив їх йому у бічну кишеню, щоб у нього, крий боже, не поцупив хто, умовився з ним, що не пізніше як через тиждень він обов'язково повинен мені відписати листа про все докладно, і попрощався з ним любенько, гарненько, розцілувався дуже приязно, як звичайно ведеться між родичами. Лишившись сам після його від'їзду, я знову почав марити: в голові снувалися різні думки і сни наяву, та ще які солодкі сни, і хотілося мені, щоб вони тривали вічно, ніколи не кінчалися.