Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 8

- Михайло Шолохов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Наші пани відступили поспіхом. Тільки капітал взяли, а добро майже все на мене залишили.— Ликеря перейшла— на шепіт.— Все до нитки зберегла ! Закопане й досі лежить. А з коней тільки трьох орловських жеребців узяли, решту залишили на діда Сашка. Як почалося повстання, брали їх і козаки і червоні. Вороного жеребця Вихоря—може, пам'ятаєш ?—взяли на провесні червоні. Насилу осідлали. Він же під сідлом зроду не ходив. Тільки не довелось їм на ньому поїздити, попишатися. Заїжджали через тиждень каргінські козаки, розказували. Зійшлись вони на бугрі з червоними, почали палити одні в одних. У козаків якась там миршава кобилка й заіржала в той час. І думаєш, Вихор не приволік червоного до козаків ? Кинувся щодуху до кобили, і не міг його вдержати отой їздець, що на ньому си<Нв. Бачить він, що не впорається з жеребцем, і захотів на всьому скаку сплигнути з нього. Сплигнути — сплигнув, а ноги з стремена не витягнув. Вихор його і примчав просто до козаків

• У РУКИ-

o — Не лайся, Дмитре, ти мені син віком. І ділити на

• XV

o — Що ж, можна продовжити,— погодився Григорій.

o Прохір підвів з сідельної подушки голову, почув гл

o — А свата ...

• VI

• IX

• XIV

1

Музга — невеличке озерце, болітце в степу.

2

Станичник — тут: земляк (з одної станиці).

У РУКИ-

— Ловко ! — вигукнув захоплено Прохір.

— Тепер на цьому жеребці каргіновський підхорунжий їздить,— спокійно оповідала Ликеря.— Обіцяв, як тільки пан вернеться — зараз же Вихоря на конюшню приставити. І ртак розібрали всіх коней, залишилась тільки одна рисачка Стрілка, що від Приміра й Судженої. Була вона жеребна, через те її ніхто і не чіпав. Спорожнилась вона недавно, і дід Сашко так уже те лошатко жалів; так жалів — і не сказати! На руках носив і з соски підпоював молоком і якимось трав'яним настоєм, щоб у ногах міцніше було. От і сталася біда... Позавчора прискакало троє надвечір. Дід у саду траву косив. Бони кричать до нього : "Іди сюди сякий — такий !" Він косу поклав, підійшов, поздоровкався, а вони й не дивляться, молоко п'ють і питають у нього : "Коні є ?" Він і каже : "Одна є, але вона для вашого воєнного діла негодяща : кобила, до того ж з маленьким лошам". Найсердитіший з них як закричить: "Це не твого розуму діло ! Веди кобилу, старий чорт ! У мого коня спина побита, і треба мені його змінити !" Йому б скоритись та не змагатись за ту кобилу, ну, а. він, сам знаєш, характерний старичок був... Панові — і тому, бувало, не змовчить. Пам'ятаєш же ?

— Що ж він, таки не дав ? — втрутився в розмову Прохір.

— Ну, як же ти не даси ? Він тільки й сказав їм : "До вас, мовляв, скільки не забігало кінних, усіх коней забирали, а цю милували, а ви що ж..." Тоді вони і вхопились : "А,—кричать,— панський холуй, ти для пана її бережеш ?!" Ну, і потягли його... Один вивів кобилу, почав сідлати, а лошатко до неї під цицьку лізе. Дід просити почав : "Змилуйтесь, не беріть ! Куди ж лошатко подіти ?"'— "А ось куди !" — говорить другий та взяв і одігнав його від матки, зняв.з плеча ружо і вдарив у йього. Я так і залилась слізьми... Підбігла, прошу їх, діда хапаю, хочу одвести від лиха, а він як глянув на лошатко,— борідка на ньому затіпалась, побілів весь, як стіна, і каже : "Коли так, то стріляй і мене, сучий сину !" Кинувся до них, учепився, сідлати не дає. Ну, вони розлютились і порішили його згарячу. Наче ума тронулась я, коли вони в нього стрельнули ... Тепер і не збагну вже, що з ним робити. Домовину б йому треба зробити, та хіба це жіночого розуму діло ?

— Дай дві лопати і рядно,— попросив Григорій.

— Думаєш поховати його ? — спитав Прохір.

— Еге.

— І охота тобі труждатися, Григорій Пантелевич ! Давай я зараз метнусь за козаками. Вони і труну зроблять, і яму йому викопають підходящу...

Прохорові, як видно, не хотілось морочитися з похороном якогось старого, але Григорій рішуче відхилив його пропозицію :

— Самі І яму викопаємо і поховаємо. Старий цей хороший був чоловік. Іди в садок, біля ставка підождеш, а я піду гляну на покійника.

Під тією ж старою розгілчастою тополею, коло вкритого ряскою ставка, де колись поховав дід Сашко дочку Григорія и Оксани, знайшов і він собі останнє .пристановище. Поклали його сухеньке тіло, загорнуте в чисте, пропахле хмелем рядно, засипали землею. Поруч з малесенькою могилкою виросла ще одна, акуратно притоптана чобітьми, святково сяюча свіжим і вологим суглинком.

Пригнічений спогадами, Григорій ліг на траву недалеко від цього маленького дорогого серцю кладовища і довго дивився на велично розкинуте над ним блакитне небо. Десь там, у високих безмежних просторах, гуляли вітри, пливли осяяні сонцем холодні хмари, а на землі, що тільки но прийняла веселого конятника і п'яницю діда Сашка, так само завзято кипіло життя : в степу, що зеленим розливом підступав до самого саду, в заростях диких конопель біля тину на старому току безугавно звучав гримучий дріб перепелиного співу, свистали ховрашки, дзижчали джмелі, шелестіла приголублена вітром трава, співали в струменистому мареві жайворонки і, стверджуючи в природі людську велич, десь далеко — далеко по суходолу настирливо, злісно і глухо стукотів кулемет.

VII

Генерала Секретєва, що приїхав у Вешенську з штабними офіцерами і з сотнею козаків особистого конвою, зустрічали хлібом — сіллю, урочистим дзвоном. В обох церквах цілий день дзвонили, як на Великдень. По вулицях роз'їжджали на сухорлявих, виснажених переходом дончаках низовські козаки. На плечах у них задирливо синіли погони. На майдані, коло купецького дому, де відвели квартиру генералові Секретєву, товпились ординарці. Лузаючи насіння, вони заговорювали з прибраними станичними дівками, що проходили мимо.

Опівдні до генеральської квартири троє кінних калмиків пригнали чоловіка п'ятнадцять полонених червоноармійців. По-зад них ішла парокінна підвода, завалена духовими інструментами. Червоноармійці були одягнені незвичайно : в сірі суконні штани і такі самі куртки з червоним кантом на обшлагах рукавів. Літній калмик під'їхав до ординарців, що без діла стояли біля воріт, зліз з коня, сунув у кишеню череп'яну люлечку :

— Наші червоних трубачів пригнала. Розумієш ?

— А що тут розуміти ? — ліниво озвався мордатий ординарець, спльовуючи соняшникове лушпиння на запорошені чоботи калмика.

— Чого нічого,— прийми полонених. Наїв гладкий морда, балакай зря чого !

— Ну — ну, ти в мене поговориш, курдюк баранячий ! — образився ординарець. Але доповісти про полонених пішов.

З воріт вийшов дебелий осаул у коричневому, туго затягнутому в талії бешметі. Розкарячивши, товсті ноги, мальовничо взявшись у боки, оглянув червоноармійців, що стовпились докупи, пробасив :

— Комісарів музикою тіш — шили, дрантя тамбовське ! Звідки сірі мундири ? З німців поздирали, чи що ?

— Ні,— часто кліпаючи, відповів червоноармієць, що стояв попереду. І скоромовкою пояснив : — Ще при Корейському нашій музикантській команді пошили цю форму, перед червневим наступом ... То ми й ходимо в ній з тої пори ...

— Походиш у мене ! Походиш ! Ви у мене походите! — Осаул зсунув на потилицю низько зрізану кубанку, оголивши на бритій голові малиновий, ще незарубцьований шрам, і круто обернувся на високих стоптаних підборах лицем до калмика.— Навіщо ти їх гнав, нехрищена пика ? На якого чорта ? Не міг по дорозі на розпил пустити ?

Калмик весь якось непомітно підібрався, спритно зсунув криві ноги і, не віднімаючи руки від козирка захисного кашкета, відповів :

— Командир сотні наказала гони сюди треба.

— "Гони сюди треба" ! — передражнив чепуристий осаул, презирливо скрививши тонкі губи, і, важко ступаючи набряклими ногами, подригуючи товстим задом, обійшов червоноар-мійців : довго й уважно, як баришник — коней, оглядав їх.

Ординарці тихенько посміювались. Обличчя конвойних калмиків, як завжди, були байдужі.

— Відчинити ворота ! Загнати їх у двір! — наказав осаул.

Червоноармійці і підвода з безладно накиданими інструментами спинились біля ганку.

— Хто капельмейстер ? — закурюючи, спитав осаул.

— Нема його,— відповіло зразу кілька голосів.

— Де ж він ? Втік ?

— Ні, вбитий.

— Туди й дорога. Обійдемось і без нього. Ану, розібрати інструменти !

Червоноармійці підійшли до підводи. Змішуючись з настирливим передзвоном, у дворі несміливо й безладно зазвучали мідні голоси труб.

— Приготуватись 1 Давайте "Боже царя храни".

Музиканти мовчки перезирнулись. Ніхто не починав. З хвилину тривало тяжке мовчання, а потім один з них, босий, але в акуратно закручених обмотках, дивлячись у землю, сказав :

— З нас ніхто не знає старого гімну...

— Ніхто ? Це цікаво... Ей, там! Піввзвод ординарців з гвинтівками 1

Осаул відбивав ніском чобота нечутний такт. У коридорі, гупаючи карабінами, строїлись ординарці. За палісадником в густій зарості акацій цвірінчали горобці. У дворі жарко пахтіло розпеченими залізними дахами сараїв і людським їдким потом. Осаул одійшов з пригріву в тінь, і тоді босий музикант тоскно глянув на товаришів, неголосно сказав :

Ваше високоблагородіє ! У нас усі тут—молоді музиканти. Старого не доводилось грати... Революційні марші все більше грали ... Ваше високоблагородіє !

Осаул неуважно вертів кінчик свого наборного пояска, мов* чан.

Ординарці вистроїлись коло ганку, ждали наказу. Розштовхуючи червоноармійців, з задніх рядів квапливо виступив літній з більмом на оці музикант; покашлюючи, спитав :

—. Дозвольте ? Я можу зіграти.— І не ждучи згоди, приклав до тремтячих губ напечений сонцем фагот.

Гугняві тоскні звуки, що самотньо злетіли над просторим купецьким двором, примусили осаула гнівно скривитись. Махнувши рукою, він крикнув :

— Перестать ! Як старця за... тягнеш. Хіба це музика ?

У вікнах показались усміхнені обличчя штабних . офіцерів

і адьютантів.

— Ви їм похоронний марш замовте ! — юнацьким тенорком крикнув молоденький сотник, що до половини висунувся з вікна.

Надсадний дзвін на хвилину замовк, і осаул, ворушачи бровами, улесливо спитав :

— "Інтернаціонал", сподіваюсь, виконуєте ? Ану, давайте! Та не бійтесь! Давайте, раз наказую !

І в запалій тиші, в полудневій спеці, немов закликаючи на бій, раптом злагоджено й велично загриміли трубні обурені звуки "Інтернаціоналу".

Осаул стояв, як бик перед перепоною, нахиливши голову, розставивши ноги.