Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 13

Такі ж примітивно прості і нескладні були його думки: голодний — можна і слід украсти, хоч би і в товариша, і крав, коли був голодний; стопталися чоботи—нема нічого простішого, як розбути полоненого німця: прошпетився,— треба спокутати провину, — і Митько спокутував: ходив у розвідки, приносив, знявши, напівзадушених німецьких вартових, охотником ішов у найнебезпечніше діло. 1915 року потрапив у полон, побили його й тесаками поранили, а вночі, заломивши аж до корнів нігті на пальцях, продер дах комори, і втік, захопивши на спогад обозну збрую. Тим то й миналося Митькові.

На шостий день одвіз Мирон Григорович сина на Мілле-рово, провів його до вагону, подивився, як віддаляючись, торохтять ланки зелених коробок, і довго колупав пужалном насипану коло ,плятформи жужелицю, не підводив спущені посоловілі очі. Плакала за сином Луківна, крехкав дід Гришака, сурмив у світлиці, сякаючись у долоню, витираючи її об засмальцовану полу чекменька. Плакала і Они-кієва жалмерка, згадуючи велике, гаряче на ласки тіло Митькове і мучачись від триперу, якого наділив їй служивий.

Час заплітав дні, як вітер кінську гриву. Перед різдвом раптом зайшла відлига; цілу добу падав дощ,. )з інаддін-ської гори яриками тала бігла вода; на оголених з-під снігу косах зазеленіла торішня травиця і мохасті плитняки крейди; на Доні пінилися окрайки, мов заїди, крига, трупно синіючи, здувалася. Невимовно солодкий запах випромінював оголений чорнозем. На Гетьманському шляху, по торішніх коліях пухирилася вода. Свіжими завалами, рудими ранами зіхали глинясті за хутором яри. Південний вітер ніс із Чиру томлені запахи травного тліну і опівдні на обрії вже майорили, як навесні, блакитні, найніжніші тіні. На хуторі попід купами висипаного коло тинів попілу стояли рябі калюжі. На гарманах відтаювала коло скиртів земля, шпигали в ніс перехожого нудкі солодощі запрілої соломи. Удень по карнгізах куренів з солом'яних бурульчастих дахів стікала дегтярна вода, несамовито стрекотали на тинах сороки, і, пориваний передчасною млостю весни, ревів громадський бугай, що зимував на дворі у Мирона Григоровича. Він розкидав рогами тини, терся об дубову поточену шашелем соху, мотав шовковистим волом, копитив на дворі шпаристий, насичений талою водою сніг.

На другий день різдва Дін скрес. З приглушливим хрустом і скреготом сунув серединою кригоплав. На берег мов сонні чудернацькі риби, вилазили крижини. За Доном, підгонені південним бентежливим вітром, поривалися в ке-порушному хисткому бігові тополі: "Шшшшшшуууууу..."— плив звідти хрипкуватий, приглушений гуд.

Та проти ночі загула гора, закагакало на майдані гайвороння, проз Мелехівський курінь прокотилася христонина свиня з віхтем сіна в пащі, і Пантелей Прокопович вирішив: "Притисло весну, завтра вдарить мороз". Уночі вітер повернув із сходу, легенький морозець кришталевим льодком латав подерті розсталлю калюжі. На ранок віяв уже московський вітер, важко давив мороз. Знову осілася зима. Тільки посеред Дону, нагадуючи про відлигу, наче велике біле листя, пливли окрушини криги, та на горбі морозяно-курилася р.озтелешена земля.

Невдовзі після різдва Пантелееві Прокоповичу наї станичному сході сповістив писар, що бачив у Каменській Григорія і що той просив повідомити рідних про близький свій приїзд.

VII

Маленькими смаглявими руками, з тилу вкритим рідким Глянцем волосся, мацав Сергій Платонович Мохов життя з усіх боків. Іноді й воно з ним загравало, іноді висіло, як камінь на шиї утопленого. Багато перебачив Сергій Платонович на свойому віку, в різних бував бувальцях. Давненько, коли ще хліб зсипав, довелося йому за мізерію скупити в козаків хліб, а потім вивезти за хутір і висипати в Дурний яр чотири тисячі пудів згорілої пшениці. Пам'ятав і 1905 р.— і в нього осінньої ночі вибив хтось з хуторських дробовика. Багатів Мохов і проживався, під кінець збив 60 тисяч, поклав їх до Волго-Камського банку, але осяжним нюхом учував, що неминуче надходить час великого розруху. Чекав Сергій Платонович чорних днів і не помилився: в січні 1917 року вчитель Баланда, що спокволу вмирав від туберкульозу скаржився йому:

— Революція ось-ось, а тут помирай собі від найбезглу-дішої, найсентиментальнішої хвороби. Кривдно, Сергію Платоновичу!.. Кривдно, що не доведеться побачити, як витре-бушать ваші капітали і вас шугнуть з теплого кубелечка.

— Щож тут кривдного?

— А як же? Все ж, знаєте, приємно буде бачити, як усе піде з вітром.

— Е, ні, голубе мій. Вмирай ти нині, — я завтра! — потай злостячись, говорив Сергій Платонович.

У січні ще плуталися по хуторах і станицях відгуки столичних розмов про Распутина і царську фамілію, а в лютому, як .стрепета сіткою, накрила Сергія Платоновича звістка про скинення самодержавства. Козаки поставилися до звістки про переворот із стриманою тривогою і вижидально. Того дня коло замкненої Мохівської крамниці товпилися до вечора старики і молодші козаки. Хуторський отаман Кирко Салдатов (наступник забитого Маницькова), великий рудовусий і трохи косий козак, був приголомшений, у розмові, що жваво закипіла під крамницею, участи майже не брав, водив косими очима по козаках, зрідка вки-даючи розгублений оклик:

— Навернули ділов!.. Ну й ну!.. Як тепера жити?..

Сергій Платонович, побачивши з вікна натовп коло крамниці, вирішив піти погомоніти із старими. Одяг янотку і, спираючись на брунатний ціпок із скромними срібними ініціалами, вийшов на передній ґанок. Від крамниці чувся гомін.

— Ну, Платоновичу, ти чоловік письменний, розкажи нам, темним, що тепер і як буде, — спитав Матвій Кашулін, перелякано посміхаючись, збираючи коло мерзлякуватого носа косі брижі.

На поклін Сергія Платоновича старики шанобливо скидали шапки, розступались, даючи місце в гурті.

— Без царя житимемо... — пом'явся Сергій Платонович.

Старики загомоніли всі разом.

— Як же без царя?

— Батьки наші й діди при царях жили, а_ тепер непо* трібно царя!

— Голову утни, — ноги без неї не житимуть.

— Яка ж влада заступить?

— Та ти не мнись, Платоновичу! Гомони з нами начисто,— чого ти опасуєшся?

— Він може, й сам не знає, — посміхнувся Авдійович —

Брех і від посмішки ямки на рожевих щоках його поглибшали.

Сергій Платонович тупо оглянув свої ненові гумові боти, сказав, з болем випльовуючи слова:

— Державна дума орудуватиме. Ре-спуб-лі-ка буде в нас.

— Достукалися, матері твоїй чорт!

— Ми як служили за покійного Олександра другого...— почав був Авдійович, та суворий дід Богатирьов прикро перепенив його:

— Чули! не про це тут мова.

— Козакам, значить, край приходить?

— Та то пусте!

— Ми тут страйки витіваємо, а німець тим часом і до Санкт-Петербургу дістанеться.

— Коли рівність — значить з мужиками нас зрівняти хочуть...

— Гляди, так і до земельки доберуться?..

Сергій Платонович силувано посміхаючись, оглянув стривожені обличчя стариків, на душі в нього зробилося сутінно й погано. Він звичним рухом роздвоїв гнідувату бороду, заговорив, злостячись невідомо на.кого:

— От, старики, до чого довели Росію. Врівняють вас з мужиками, позбавлять вас привілеїв, та ще й давню кривду пригадають. Важкі настають часи... До яких рук потрапить влада, а то й до остаточної загибелі доведуть.

— Живі будемо—побачимо—похитав головою Богатирьв, і з-під пелехатого клоччя брів глянув на Сергія Платоновича недовірливо. Ти, Платоновичу, свою лінію гнеш, а нам, може й полегшає від цього?..

— Чим же це вам полегшає? — уїдливо спитав Сергій Платонович.

— Війну нова влада, може, . кінчить... Може ж бути таке? А?

Сергій Платонович махнув рукою і постарілою ходою подибав до свого блакитного чепурного ґанку. Він ішов, рзкидано думаючи про гроші, про млин і підупалу торгівлю, згадав, що Лисавета тепер у Москві, а Володимир має незабаром приїхати з Новочеркаського. Тупий укол тривоги за дітей не порушив метушливої незв'язности думок. Так дійшов він до ґанку, почуваючи, як за цей день одразу потемніло життя і навіть сам він немов унутрішньо вилиняв від нудливих думок. Кислий смак іржі в роті викликав наплив слини. Оглянувшись на стариків під крамницею, він плюнув через різьблені бильця ґанку, почовгав по терасі до кімнат. Ганна Іванівна зустріла чоловіка в їдальні, майнула по обличчі його звично байдужим поглядом пустоцвітних очей, спитала:

— Перед чаєм закусиш?

— Та ні! Який там закус? — огидливо відмахнувся Сергій Платонович.

Роздягаючись, він відчував смак іржі в роті і безрадісно глуху порожнечу в голові.

:— Від Лізи лист.

Ганна Іванівна, гладка і сирувата, пройшла до спальні одноходдю (так завжди ходила вона, з першого дня одру-жіння заклопотана великим господарством), винесла надірваного конверта.

"Пуста і, здається, недоумкувата дівка", вперше подумав так про дочку Сергій Платонович, морщачи носа від запаху парфумів, що чувся від грубого конверта. Він неуважно прочитав листа, чомусь спинився на слові "настрій" і довго думав, дошукуючись у ньому незрозумілої для нього самого суті. В кінці листа Лисавета прохала вислати грошей. Сергій Платонович, все ще відчуваючи нудку порожнечу в голові, прочитав останні рядки. Йому несподівано захотілося тихо заплакати. Дибом ставши, життя цієї хвилини показувало йому порожнє своє нутро.

"Чужа вона мені, — думав він про дочку. — І я для неї чужий. Рідність почуває — оскільки потрібні гроші...' Брудна дівка, має коханців... А малою булаї білява і рідна... Боже мій! Як міняється все!.. До старости лишився дурнем, вірив у. якесь гарне прийдешнє життя, а справді самотний, як каплиця... Нечисто наживав, — та чисто і не наживеш! — кривдив, трусився за копійчиною, а тепер ось революція, і завтра моя челядь може витурити мене з хати... Все Під три чорти!.. А діти? Володимир дурний... Та й чого ради? Байдуже, мабуть"...

За якимсь чудним зв'язком пригадався давній випадок на млині; завізник-козак заскандалив з приводу великого мірчука, і відмовився платити; він, Сергій Платонович, у той час був у машиновому відділі, вийшов на галас і, дізнавшись у чому справа, наказав вагареві і мірошникам не віддавати мливо. Маленький, непоказний козачисько тягнув лантуха за гузир до себе, мірошник, кремезний, грудастий Завар,—до себе. Так трапилось, що козачисько штовхнув мірошника; той розвернувшись ударив його в скроню великим, косо стиснутим кулаком.