Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 14

Козачисько впав, потім скочив на ноги, заточуючись. ,На лівій скроні його мокро кров'янился садно. Він раптом ступнув до Сергія Платоновича, видохнув пошепки.

— Візьми борошно! Жери!—і вийшов, тремтячи плечима, стягуючи в щипку розбиту скроню.

Без ніякого видимого зв'язку згадав Сергій Платонович цей випадок і наслідки його: жінка козачиська приходила,

прохаючи повернути мливо, силою видушуючи сльози, шукаючи співчуття у завізників, голосила: ,

— Що ж це таке, люди добрі, які це права? Віддай мливо £

— Іди, тітко, іди по-доброму, а то волосся висмикаю! — посміювався Завар.

Б)'ло неприємно й досадно дивитись, як вагар Валєт, такий же слабосилий і дрібнорослий, як і той козачисько, поліз на Завара з бійкою і потім, жорстоко побитий, приходив просити звільнення. ‘

Все це швидко промайнуло в думках Сергія Платоновича, поки він згортав прочитаного листа, дивлячись перед себе незрячими очима.

День цей залишив під кінець садний поганий біль. Сергій Платонович спав уночі погано, ворочався, знемагаючи від безладних думок та неусвідомлених бажаннів. Заснув уже по півночі, а вранці, прочувши, що до батька, в Ягідне, приїхав з. фронту Євген Листницький, вирішив поїхати туди, щоб поговорити, з'ясувати справжнє становище і зняти з душі гірку шумовину тривожних передчуттів. Омелян, посмоктуючи люльку, запріг у городські санки маштака, повіз хазяїн до Ягідного.

Над хутором мов жовтогаряча мореля, визрівало сонце, під ним і вище тліли, курячись, хмари. Гостре морозяне повітря було насичене соковитим плодовим запахом. Під копитами маштака хрустів подорожній льодок, пару від кінських ніздрів вітер заносив назад, і вона інеєм осідала на гриву. Сергій Платонович, утихомирений швидкою їздою й холодом, дрімав, хитався, терся спиною об килимовий задок саней. А на хуторі, на майдані, чорнів кожухами натовп козаків, по-овечи купчилися баби, застібнувши донські кожушанки оторочені бурим поріччям.

Посеред— натовпу вчитель Баланда, з хусткою коло позеленілого рота і з червоною стрічкою в петельці кожушка, гарячково виблискуючи очима, говорив:

— ...Бачте, настав кінець проклятому самодержавству! Тепер ваших синів не пошлють приборкувати нагаями робітників, кінчилася ваша ганебна служба цареві-кровопивці. Установчі збори будуть господарем нової, вільної Росії. Вони зуміють побудувати інше, так мовити, ясне життя!

Ззаду, за брижі кожушка смикала його сожителька, шепотіла благально:

— Митю, залиш! Зрозумій, що шкодить тобі, неможна! Кров же знову йтиме. Митю!

Козаки слухали. Баланду, ніяково покурившись, покрехту-ючи, ховаючи усмішку. Промову йому так і не дали закінчити. Співчутливий голос з передніх рядів промовив басовито:

— Життя, як видно, ясне буде, та ось ти, сердечний, не дотягнеш. Ішов би собі додому, а то на дворі свіжо...

Баланда зім'яв недоказану фразу і, зів'ялий, вийшов із натовпу.

До Ягідного приїхав Сергій Платонович опівдні. Омелян за повід підвів маштака до плетених ясел коло стайні і, поки хазяїн вилазив з саней і, відкинувши полу кожуха, діставав хусточку, встиг розгнуздати коня, накинути попону. Коло ґанку Сергія Платоновича зустрів високий, сивуватий, у рудих плямах хорт. Він підвівся назустріч чужому, потягуючись на довгих жилавих ногах, позіхаючи, за ним так само ліниво піднялися й шші собаки, що мов чорні ок-лунки лежали обіч ґанку.

"Чорт, скільки їх!.." — опасливо поглядав Сергій Платонович, задкуючи приступками ґанку.

В сухому, світлому передпокої прикро смерділо псятиною, оцтом. Над скринею, на широко розкинутих оленячих рогах, висіли каракулева офіцерська папаха, башлик із срібного китицею і.бурка. Сергій Платонович глянув туди; на мить йому здалося, що хтось волохатий, чорний, стоїть над скринею, здивовано знизавши плечима. З бокової кЫнати вийшла огрядна, чорноока жінка. Вона уважно оглянула Сергія Платоновича, що роздягався уже, спитала, не міняючи серйозного виразу на смагляво-гарному обличчі:

— Ви до Миколи Олексійовича? Я зараз скажу.

Вона увійшла до залі не постукавши, щільно причинивши за собою двері. В цій чорноокій красуні-бабі Сергій Платонович ледве пізнав Астахову Оксану. Вона зразу вгадала його, щільніш стиснула вишневі губи, пішла держачись ненатурально прямо, ледве рухаючи матовими оголеними ліктями. Через хвилину слідом за нею вийшов сам старий Листницький. Він, в міру привітно посміхаючись, поблажливо пробасив:

— А! Степенство! Яким побитом? Прохаю... — посторонився, відрухом руки запрошуючи гостя до залі.

Сергій Платонович уклонився з давно засвоєною щодо великих людей шанобливістю, ступнув до залі. Назустріч йому, мружачись з-під пенсне, ішов Євген Листницький.

— Це чудово, любий Сергію Платоновичу! Здорові були. ІЦож це, мов би старієте? А?

— Годі бо вам, Євгене Миколайовичу! Я ще сподіваюся вас пережити. А як ви?.Чи цілі, здорові?

Євген, посміхаючись, виблискуючи золотими коронками зубів, під руку вів гостя до крісла. Вони сіли за невеличким столиком, перекидаючись незначними фразами, шукаючи в обличчі один одного ті зміни, що сталися з часу останньої зустрічі. Сказавши про чай, увійшов пан. Велика гнута люлька в зубах його курилася. Він став коло крісла Сергія Платоновича, спитав, поклавши на стіл по-старечи кістляву, довгу долоню:

— Як у-вас на хуторі? Чули... гарні звістки?

Сергій Платонович знизу вгору глянув на виголені вислі згортки на підборідді і шиї генерала, зідхнув.

— Де ж пак не чув!..

— Фатально йшлося до цього...—генерал' здригнувши бор-лаком, ковтнув диму. —Я передбачав це ще на початку війни. Щож... династію було роковано. Мені зараз згадався Мережковський!.. Пам'ятаєш, Євгене? — "Петро і Олексій". Там після тортурів царевич Олексій каже батькові: "Кров моя упаде на нащадків твоїх"... 7

— Але ж ми нічого путньо не знаємо,—хвилюючись заговорив Сергій Платонович; погомзавшись у кріслі, він закурив, вів далі, — газет не дістаємо вже. тиждень. Чутки найнеймовірніші, розгубленість. Біда, їйбогу! Я, прочувши, що Євген Миколайович приїхав у відпустку, вирішив з'їздити сюди до вас, розпитати, що там діється, чого треба чекати.

Євген, уже без усмішки на чисто виголеному білявому обличчі казав:

—Грізні події... Салдати буквально всі розкладені, воювати не хочуть — стомилися. Власне, цього року вже не стало салдатів в загальному розумінні цього слова. Салдати перетворилися на банди злочинців, розбещених і диких. Ось, тато, наприклад... він не може собі цього уявити. Він не може уявити якого розкладу дійшла наша армія... Самовільно залишають позиції, грабують і вбивають мешканців, убивають офіцерів, мародєрствують... Не виконання бойового наказу—тепер звичайна річ.

— Риба з голови гниє, — разом з димом виштовхнув старий Листницький фразу.

— Я б не сказав цього, — Євген скривився, жилувату повіку у нього просмикав нервик: — Я б не сказав... Знизу гниє армія, більшовики розкладають її. Навіть козацькі частини, зокрема ті, що близько стикалися з піхотою, хисткі морально. Надзвичайна втома і тяга до рідних куренів... А тут більшовики...

— Чого ж вони хочуть?—не витерпів Сергій Платонович.

— О... — Листницький .посміхнувся, — вони хочуть... Це гірше за холерні бацили. Гірше тим, що легше прилипає до людини і входить аж у глибини салдатських мас... Я кажу про ідею. Тут уже ніякими карантинами не порятуєшся. Серед більшовиків є, безперечно, талановиті люди, з деякими мені доводилось водитись, є просто фанатики, але переважна більшість — ро.згнуздані, безпутні суб'єкти. Тих не цікавить суть більшовицької науки, а сама можливість пограбувати, піти з фронту. Вони хочуть, перш за все, захопити владу, на'будь-яких умовах закінчити, як вони висловлюються "імперіалістичну" війну, хоч би навіть шляхом сепаратного миру, землі передати селянам, фабрики—робітникам. Зрозуміло, це так само утопійно, як і нерозумно, але таким примітивом здобувається прихильність салдатів.

Листницький говорив, стримуючи глуху злобу. В пальцях його ходив із слонової кости мундштук. Сергій Платонович слухав, нахилившись уперед, наче збираючись скочити на ноги. Старий Листницький ходив по залі, човгаючи чорними волохатими бурками, покусуючи зелено-сивий вус.

Євген розповів про те, як ще до перевороту він примушений був тікати з полку, опасаючись помсти козаків, переказав про події, що відбувалися в Петрограді, події, свідком яких він був.

Розмова на хвилину заглохла.

Старий Листницький, дивлячись у перенісся Сергія Платоновича, спитав:

— Що ж, купиш сірого, котрого дивився восени — синка "Боярині?"

—Чи до цього тепер, Миколо Олексійовичу, — жалісно 'зморщився Мохов і махнув безнадійно рукою.

В челядні в цей час Омелян, обігрівшись, пив чай, червоною. Хусткою витирав піт з буракових щок, розказував про хутір і новини. Оксана стояла коло ліжка, грудьми навалившись на різьблену спинку, кутаючись у пухову хустку.

— Певне курінь наш уже розвалився? — питала вона.

— Ні, чом же розвалився—стоїть! Що йому станеться,— мучительно розтягуючи слова, відповідав Омелян.

— Сусіди наші, Мелехови, як живуть?

— Живуть по-маленьку.

— Петро не приходив у відпустку?

— Мов би не приходив.

— А Григорій?.. — Грицько їхній?

— Грицько приходив по різдві. Баба його близнята торік привела... А Григорій... як же — приходив через рану.

— Поранений був?

— А то як же? Поранили руку. Його всього' поплямували, як пса в бійці: чи то хрестів на ньому більше, чи то рубців.

— Який же він, Грицько? — давлячись сухою спазмою, питала Оксана і покашлювала, виправляючи рвачкий голос.

— Такий самий... Горбоносий та чорний. Справжній турка...

— Я не про те... Постарів чи ні?

— А чума його знає: мо й постарів трохи. Жінка близнята породила, — значить, не дуже постарів.

— Холодно тут... — здригнувши плечима, сказала Оксана і вийшла. Насипаючи восьму чашку, Омелян провів її очима, поволі,'як сліпий ноги, переставляючи слова, сказав:

— Гнида погана, смердюча, сама найгірша. Чи давно в чириках по хуторі бігала,,а тепер уже холодно їй... Чи ти ба, пані з нижнього кінця, неньку твою пес лизав! Уредні мені такі баби.— Я б їх падлючих... Виповзень гадючий! Туда ж... "Холодно тут". Віскряк кобилячий! Далебі!

Ображений, він не допив восьмої чашки, виліз, перехри-стився, пішов, незалежно поглядаючи навколо і свідомо бруднячи —чобітьми притерту підлогу.

Всю дорогу назад він був похмурий, як і хазяїн.