Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 17

— Дарка сплеснула руками. — Ти мов чужий. Бачиш, приїхала відвідати... Наші не пускали: "Куди тебе понесе?.." Ні, думаю, поїду, навідаю рідного... — тарахкотіла вона, горнучись до чоловіка, заглядаючи у вічі йому вогкими очима.

А коло вагонів товпилися козаки, дивлячись на них, покрякували, переморгувались, нудились.

— Підсипало щастя Петрові...

— Моя вовчиха й не приїде, відроїлася.

— Там у неї без Нестера десятеро!

— Мелехов хоча б своїй чоті на ніч бабу пожертвував... На вбогість на нашу... Кх-м...

— Ходімо, хлопці. Кров'ю зійдеш, дивлячись, як вона до нього липне.

Цієї хвилини Петро не пам'ятав, що збирався бити жінку смертним боєм, пестив її при людях, гладив великим обкуре-нми пальцем мальовані дуги її брів, радів. Дарка теж забула, що тільки дві ночі тому спала вона в вагоні з драгунським ветеринарним фельдшером, який разом з нею їхав з Харкова до полку. У фельдшера були надзвичайно пухнасті і чорні вуса, але ж усе це було дві ночі тому, а зараз вона з слізьми щирої радости пригортала чоловіка, дивилася на нього правдивими ясними очима...

X.

Повернувшись з відпустки, осавул Євген Листницький дістав призначення до 14-го донського козацького полку. До свого полку, в якому служив перше, і з якого йому довелося ще до лютневого перевороту так ганебно тікати, він не з'явився, а прямо заїхав до штабу дивізії, і начальник штабу, молодий генерал з славним донським шляхетсько-козацьким прізвищем легко влаштував йому переміщення.

— Я знаю, осавуле, — говорив він Листницькому, віч-на-віч у своїй кімнаті,—що вам важко буде працювати в старій обстановці, бо козаки настренчені проти вас, ваше ім'я для них одіозне і, звичайно, буде краще, якщо ви поїдете до 14-го полку. Там виключно гарний склад офіцерів та й козаки твердіші, сіріші, — більшість з південних станиць Усть-Медведицької округи. Там вам краще буде. Ви ж, здається, син Миколи Олексійовича Листницького ? — помовчавши, спитав генерал і, діставши позитивну відповідь, говорив далі:

— З свого боку, можу запевнити, що ми шануємо офіцерів таких, як ви. За наших часів навіть серед офіцерського складу більшість дворучників. Нічого немає легше, як перемінити віру, а то й двом богам молитися... — гірко закінчив начштабу.

Листницький радів переміщенню. Того ж дня він виїхав до Двинську, де був 14-й полк, а через день уже з'явився до командира полку, полковника Бикадорова, і з задоволенням упевнився в правдивості слів начштабу дивізії; офіцери здебільшого монархісти; козаки, на третину розбавлені старовірами Усть-Хоперської Кумижленської, Глазунівської і інших станиць, були настроєні зовсім не революційно, на вірність тимчасовому урядові присягали неохоче, в подіях, що кипіли навколо, не розбиралися, та й не хотіли розбиратись; до полкового та сотенних комітетів пройшли козаки підлабузники та сумирні... З радістю зідхнув Листницький у новій обстановці.

Серед офіцерів він зустрів двох, з якими, служив в Отаманському полку; трималися вони окремо, всі ж інші були на диво з'єднані, одностайні, одверто поговорювали про повернення династії.

Полк місяців зо два простояв у Двинську, зібраний в. єдиний кулак, відпочивши, підтягнувшись. До цього сотні, прикріплені до піших дивізій, блукали по фронті від Риги до Двинська, але в квітні чиясь дбайлива рука злила всі сотні,— полк був напоготові. Козаки, під суворим офіцерським доглядом, виходили на муштру, вигодовували коней, жили розміреним слимаковим життям, залишаючись поза всяким зовнішнім упливом.

Серед них були неясні здогади про справжнє призначення полку, але офіцери говорили, не ховаючись, що в недалекому майбутньому полк у чиїхсь надійних руках ще покрутить колесо історії.

Близький дибився фронт. Армії дихали смертною лихоманкою, бракувало бойового припасу, харчів; армії багато-руко тягнулися до примарного слова "мир"; армії по-різному зустрічали тимчасового правителя республіки Керен-ського, і, спонукувані його гістеричними вигуками, спотика-лися в червневому наступі; в арміях, визрівши, топився гнів і закипав, мов та вода в глибинному джерелі...

А в Двинську жили козаки мирно, тихо: шлунки коней перетравлювали овес і макуху, пам'ять козаків зарощувала тяготи, перенесені на фронті; офіцери акуратно відвідували офіцерське зібрання, непогано харчувалися, гаряче сперечались про долю Росії...

Так до перших днів липня. Третього — наказ: "не гаючи й хвилини — виступати".

Ешелони полку потяглися до Петрограду. 7-го липня копита козацьких коней уже цокотіли по одягнених у торцову луску вулицях столиці.

Полк розмістили на Невському. Для сотні Листницького одвели порожнє торговельне приміщення. Козаків чекали нетерпляче і радо, про це красномовно свідчила та дбайливість столичної влади, з якою заздалегідь устатковано приміщення, для них призначене. Наново фарбовані стіни блищали вапном, Глянцем вилискували начисто вимиті підлоги, від соснових свіжих нар смолисті запахи; майже затишно було в світлому, чепурному півпідвалі. Листницький, мружачись під пенсне, уважно оглянув помешкання, походив під сліпучими білими стінами, вирішив, що кращого щодо зручносте" годі й бажати. Задоволений оглядом, він, в супроводі маленького елегантно вдягненого представника міського самоврядування, .на долю якого випало зустрічати козаків, попрямував до виходу на двір, але тут сталася неприємна оказія: держачись за дверну клямку, він побачив на стіні майстерно видряпаний чимсь гострим малюнок — оскалену собачу голову і мітлу. Видно, хтось з робітників, що працювали, опоряджуючи помешкання, знав, для кого його призначалося...

— Що це? — потремтівши бровами, спитав Листницький у представника.

Той скинув на малюнок бистрими мишастими очима, страшно засопів. Кров так густо кинулась йому в обличчя, що навіть крахмальний комірець сорочки мов би порожевів на ньому...

— Пробачте, гіане-офіцере... Злочинна рука...

— Сподіваюсь, без вашого відому змалювали тут емблему оприччини?

— Що ви?! Що ви?! Змилуйтесь... Більшовицький фор

тель... Якийсь негідник насмілився. Я зараз же накажу наново вибілити стіну. Чорт зна що!.. Пробачте... Такий безглуздий випадок... Смію вас запевнити, мені соромно за чужу підлість. __

Листницький щиро пожалів зніяковілого, збентеженого громадянина. Він, змягчивши невблаганно-холодний погляд, стримано сказав:

— Невеличкий прорахунок художника — козаки ж не знають російської історії. Але з цього ще не витікає, що таке ставлення до себе ми можемо дозволити.

Представник твердим плеканим нігтем вишкрябував з вапна малюнок, бруднив дороге англійське пальто дрібним білим порохом, тягнувся навшпиньках перед стіною. Лист-ницький, протираючи пенсне, посміхався, але гірка, мовчна туга томила його цієї хвилини.

"Ось як зустрічають нас, і ось що ховається за зовнішньою,показовою стороною... Але невже для всієї Росії ми — прообразом оприччини?"—думав він, ідучи двором — до стаєнь і неуважно, байдуже прислухаючись до слів представника, що поспішав за ним.

У глибокий, просторий колодязь двору стрімко падало соняшне проміння. З вікон багатоповерхових будинків мешканці, звісившись, розглядали козаків, що заповнили весь двір, — сотня розміщувала в стайні коней. Хто з козаків звільнився, ті купками стояли й сиділи навпочіпки попід стінами, в холодку.

— Чом же не йдете, хлопці, до помешкання? — спитав Листницький у ближніх.

— Встигнемо, пане осавул.

— Набридне ще й там...

— Коні ось розстановимо, — тоді вже.

Листницький оглянув склеп, призначений під стайні, суворо,'намагаючись повернути собі попередню неприязнь до представника, що супроводив його, сказав:

— Погодьтеся з ким слід от про що: нам треба прорубати ще одні двері. Не можемо ж ми мати на 120 коней троє дверей. Так у разі тривоги нам потрібно буде півгодини, щоб вивести коні... Дивно! Невже цього неможна було врахувати своєчасно? Я примушений буду доложити про це командирові полку.

Діставши негайно запевнення, що не одні, а двоє дверей буде сьогодні ж пробито, Листницький розпрощався з представником, сухо подякувавши йому за турботи, наказав призначити днювальних і пішов на другий поверх, до тимчасового приміщення, відведеного офіцерам сотні. На ході розстібаючи кителя, витираючи під козирком піт, він чорними сходами зійшов до себе, радісно відчувши вогкувату прохолоду кімнат. У приміщенні, за винятком підосавула Атарщи-ков"а, не було нікого.

— Де ж це всі? — спитав Листницький, падаючи на брезентове ліжко і важко одвалюючи ноги в запорошених чоботах.

— На вулиці. Роздивляються на Петроград.

— А ти чого ж?

— Ну, знаєш, не варто. Не встигли ввалитися і вже зразу до міста. Я ось підчитую про те, що— відбувалося тут два дні тому. Цікаво!

Листницький лежав мовчки, почуваючи як на спині його приємно холодіє вогка від поту сорочка, йому ліньки було встати й умитися, — позначалася нажита за дорогу втома. Пересиливши себе, він підвівся, покликав вістівця. Перемінивши білизну, довго вмивався, задоволено чмихав, тер волохатим рушником повну, з сірою плівкою засмаги шию.

— Вмийся, Ваня, —-порадив він Атарщикову: — гору з плеч скинеш... Ну, так що в газетах?

— Мабуть що справді вмитися. Не погано, кажеш?.. А в газетах що? — Опис виступу більшовиків, урядові заходи... Почитай!

Повеселілий після вмивання Листницький узявся був за газету, та його покликали до командира полку. Нехотя під-, вівшись, він одягнув новий страх пом'ятий у дорозі китель, що пахнув милом, причепив шаблю і вийшов на проспект. Перейшовши на другий бік, повернувся, розглядаючи будинок, де розташувалася сотня. Зовні, типом своїм, будинок нічим не відрізнявся від інших. П'ятиповерховий, облицьований димчастим ніздрюватим каменем, стояв він у рівній перії таких же будинків. Закурюючи, Листницький поволі рушив пішоходом. Густий натовп пінився чоловічими брилями, котелками, кепками, вишукано-простими й ошатними капелюшками жінок. В загальному потоці де-це-де майне зеленою демократичною плямою кашкет військового і зникне поглинутий переливами різнобарвних фарб.

З узбережжя хвилею ішов бадьорливий свіжий вітрець та, розбиваючись об круті озії, розтікався рідкими нерівними струмками. В крицевому, з бузковим відтінком, неяскравому небі топилися на південь хмари.