Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 20

Листницький навмисне відстав, окликнув ззаду Лагутіна. Той під'їхав, повертаючи свою непоказну конячку, збоку вижидально подивися на осавула.

— Що нового у вас в комітеті? — спитав Листницький.

— Нічого немає.

— Ти з якої станиці, Лагутін?

— Буканівської.

— З хутора?

— Митькина.

Тепер коні їх ішли поруч. Листницький при світлі лихта-рів скоса поглядав на бородате обличчя козакове. В Лагутіна з-під кашкета виднілися рівні зачоси волосся на пухких щоках, нерівна куделилася борідка, розумні, з хитринкою очі сиділи глибоко, прикриті опуклими надбрівними дугами.

"Звичайний з вигляду, пісний, — а що в нього на душі?

Напевне, ненавидить мене, як і в' е, зв'язане з старим режимом, з "палицею капрала" — подумав Листницький і чомусь захотілося дізнатися про минуле Лагутіна.

— Одружений?

— Так точно. Жінка і двоє діток.

— А господарство?

— Яке в нас господарство? — глузливо, з ноткою жалю сказав Лагутін. — Живемо абияк. Віл на козака, а козак на вола, так усе життя й крутимося. Земля в нас пісочана,,— подумавши, суворо додав він.

Листницький колись їхав на станцію Серебряково через Буканівську. Він виразно пригадав цю глуху, що лягла на одшибі від великого шляху, станицю, з півдня прикриту рівнісінькими неосяжними луками, обведену примхливими вигинами Хопра. Тоді ще з гребеня, від еланської грані, верстов за дванадцять, побачив він зелене марево садків у низині, білий обсмоктаний маслак високої дзвіниці.

— Супісь у нас, — зідхнув Лагутін.

— Додому, певне, хочеться, а?

— Як же, пане осавуле! Звичайно, кортить швидше повернутись. Попоневірялися чимало й за війни.

— Навряд чи доведеться, брате, швидко вернутися...

— Доведеться.

— Адже війну не закінчили?

— Незабаром закінчать. Додому незабаром, — уперто настоював Лагутін.

— Ще проміж себе доведеться воювати. Ти як гадаєш?

Лагутін, не підводячи від луки опущені очі, помовчавши

спитав:

— А з ким воювати?

— Мало з ким... Хоч би й з більшовиками.

І знов надовго замовк Лагутін,мов задрімав під чітке та-нешне дзвякання копит. їхали мовчки хвилини зо три. Лагутін, поволі розставляючи слова, сказав:

— Нам з ними нічого ділити.

— А землю?

— Землі на всіх вистарчить.

—1 Ти знаєш, чого прагнуть більшовики?

— Трохи доводилося чути...

— Так що ж, по-твоєму, робити коли більшовики йтимуть на нас, щоб захопити наші землі, щоб поневолити козаків? З німцями ж ти воював, захищав Росію?

— Німець — справа інша.

— А більшовики?

— Що ж, пане осавуле, — видимо наважившись, заговорив Лагутін, підводячи очі, настирливо розшукуючи погляд Листницького: — більшовики останню земельку в мене не візьмуть. У мене акурат одна пайка, їм моя земля без. потреби... А ось, наприклад, — ви не ображайтесь тільки! — у вашого тата десять тисячів десятин...

— Не десять, а чотири.

— Ну, однаково, хоч і чотири,— хіба малий шмат? Який же це порядок, можна сказати? А кинь по Росії—таких! як ваш тато, аж надто. Отож, розміркуйте, пане осавуле, що кожен рот шматка просить. І ви бажаєте їсти і інші всякі люди теж бажають їсти. Це ж той циган привчив кобилу не їсти,—мовляв, призвичаїться без паші. А вона, сердешна, призвичаювалась та на десятий день і здохла... Порядки криві були за царя, для бідного народу зовсім сукуваті... Вашому татові відрізали он, як скибку пирога, чотири тисячі, а він же не в дві горлянки їсть, а так само, як і ми, прості люди, в одну. Звичайно, прикро за нарід!.. Більшовики— вони вірно націлюються, а ви кажете — воювати.

Листницький слухав його з затаєним хвилюванням. Наприкінці він уже розумів, що безсилий протиставити якийсь поважний аргумент, почував, що нескладними, убійчо-простими доводами припер його козак до стінки і тому, що заворушилася глибоко прихована свідомість власної неправоти, Листницький розгубився, озлився.

— Ти що ж—більшовик?

— Прізвисько тут ні до чого... — глузливо і протяжно відповів Лагутін. — Справа не в прізвиськові, а в правді. Народові правда потрібна, а її все ховають, закопують. Гомонять, що вона давно вже покійниця...

— Ось чим начиняють тебе більшовики... Виходить, недурно ти з ними Водишся.

— Ех, пане осавуле, нас, терплячих, саме життя начинило, а більшовики тільки ґнота підпалять,..

— Ти ці приказки кинь! Базікати тут нічого!—:вже сердито заговорив Листницький. — Відповідай мені: ти ось ка-зав5 про землю мого батька, взагалі про поміщицьку землю, але це ж — власність. Коли в тебе дві сорочки, а в мене немає жодної — що ж, по-твоєму, я повинен відбирати в тебе?

Листницький не бачив, але з голоса Лагутіна здогадався, що той посміхається.

— Я сам віддам зайву сорочку. І віддавав на фронті не зайву, а останню, шинелю на голому тілі носив. А от з земелькою щось ніхто маху не дасть...

— Та ти що — землею не ситий? Бракує тобі? — підвищив Листницький голоса.

У відповідь схвильовано задихаючись, майже крикнув побілілий Лагутін.

— А ти думаєш, я за себе душею болію? В Польщі були,

там як люди живуть? Бачив, чи ні? А круг нас мужики як живуть?.. Я бачив! Серце кров'ю закипає... Що ж, думаєш, мені їх не шкода чи що?.. Мені, може, за цього, за поляка, серце болем зійшло, на його гірку землю інтересуючись.

Листницький хотів сказати щось уїдливе, але від сірих лобастих корпусів Путилівського заводу — пронизливий крик "держи". Гуркотом протарабанило кінське тупотіння, різнув слух постріл. Махнувши батогом, Листницький пустив коня. Вони з Лагутіним разом підскакали до чоти, скупченої коло перехрестя.

Козаки, брязкаючи шаблями, спішувалися, в середині пручався спійманий чоловік.

— Що? Що таке? — загримав Листницький, врізаючись конем у натовп.

— Гад якийсь камінюкою...

— Кинув — і., побіг.

— Дай йому, Аржанов!

— Ач, ти, сволота!.. У крем'яхи граєш?

Чотовий урядник Аржанов, звісившись з сідла, держав за комір невеличкого, одягненого в чорну, непідперезану сорочку чоловічка. Троє спішених козаків крутили йому руки.

— Ти хто такий? — собою не владаючи, крикнув Листницький.

Спійманий підвів * голову, на тьмяно-білому обличчі, покривившись, щільно зімкнулися безмовні губи.

— Ти хто? — знову запитав Листницький. — Каміння кидаєш, мерзотнику? Ну? Мовчиш? Аржанов...

Аржанов скочив з сідла, випустивши з рук комір спійманого, з маху вдарив його по обличчі.

— Дайте йому! — круто повертаючи коня, наказав Листницький.

Троє або четверо спішених козаків, валяючи зв'язаного чоловіка, замахали нагаями. Лагутін — з сідла геть, до Ли-стницького.

— Пане осавуле!.. Що ж ви це!.. Пане осавуле!.. — він ухопив коліно осавулове кволо тремтячими чіпкими пальцями, кричав: — Неможна так!.. Людина ж!.. Що ви робите?

Листницький торкав коня поводами, мовчав. Метнувшись до козаків, Лагутін обхопив Аржанова впоперек, спотикаючись, перечіпляючись через шаблю, намагався його відтягти. Той, опираючись, мурмотів:

— Ти не гори дуже! Не гори. Він буде камінням кидати, а йому мовчи?! Пусти!.. Пусти, тобі добром кажуть!..

Один з козаків, зігнувшись, скинув з себе Гвинтівку — прикладом по м'яко хрустливому. тілі зваленого чоловіка. За хвилину, низький, тваринно-дикий крик поплазував понад бруком.

—А-а-а-а-а-а-а!.. А-а-а-а-а-а-а!.. Ик!.. Ик!.. Про-па-да-ю-

у-у-у-уг..

А потім кілька секунд мовчанки — і той же голос, але вже ламкий по-молодому, пошматований болем, захлинаючись* між вихрипами після ударів, замикався короткими викриками:

— Сволота!.. Контр... революціонери!.! Бийте. 0>о!.. А-а-а-а-а!..

"Гак!' Гак ! Гак!" — хряпали впереміжку удари.

Лагутін підбіг до Листницького, щільно притискаючись ДОі його коліна, дряпаючи нігтями крило сідла? задихнувся.

— Зглянься!

— Відійди!

— Осавуле!.. Листницький!.. Чуєш? Відповідатимеш!

— Плювати я на тебе хотів,—хрипів Листницький і рушив конем на Лагутіна.

— Братця! — крйкнув той підбігши до козаків, що стояли осторонь.—Я член полкового ревкому... Я вам наказую: ослобоніть чоловіка від смерти!.. Відвіт... відвіт дасте!.. Не старі часи!..

Шалена сліпуча ненависть поняла Листницького. Нагаєм коня проміж вуха — і на Лагутіна. Тикаючи в обличчя йому воронену, просмерділу шмаровидлом цівку нагана, прорвався на вереск:

— Замовчи-и-и, зраднику! Більшовик! За-стре-лю!

Надзвичайним зусиллям волі відірвав пальця від револьверного цинґля, звів коня, поскакав геть.

Кілька хвилин згодом слідом за ним рушили три козаки. Між коней Аржанова і Лапина волочився, не переставляючи ніг, чоловік5 у мокрій, щільно прилиплій до тіла сорочці. Підтримуваний попід руки, він тихо заточувався, креслив ногами брук. Між високо підтягнутих гострих плеч його моталася, звішуючись назад біліючи сторч піднесеним— підборіддям закривавлена, розбита на м'якиш голова. Віддалік посувався третій козак. На розі освітленого завулку він побачив візника/ підвівшись на стременах, заклусував до нього. Щось коротко сказав, виразно поляскав по халяві чобота нагаєм і візник, з покірливою поквапливістю рушив до Аржанова і Лапина, що спинилися серед вулиці.

Другого дня Листницький прокинувся свідомий зробленої вчора великої непоправної помилки. Покусюючи губи, він згадав, як били чоловіка, що кинув на козаків камінь і те, що потім сталося в нього з Лагутіним. Поморщився, роздумливо покашляв.

Одягаючись, думав, що Лагутіна чіпати покищо не слід, щоб не загострювати взаємини з полковим комітетом, а краще перечекати, поки в пам'яті козаків, що були при цьому, притьмариться вчорашня сутичка з Лагутіним, і тоді потихеньку прибрати його з дороги.

"Що називається, зріднився з козаком..." — гірко іронізуй вав з себе Листницький і всі наступні дні ходив прикро вражений тим, що сталося.

Вже на початку серпня, погожого соняшного дня Листницький ходив якось з Атарщиковим по місті. Між ними, після розмови, що відбувалася в день зібрання офіцерів, не було нічого такого, що могло б покласти край тоді утвореній недоговореності. Атарщиков був замкнений у собі, виношував невисловлені думки, на повторні спроби Листниць-кого викликати його на одвертість нащільно запинав ту непроникливу завісу, яку звично носить більшість людей, відгороджуючи нею від чужих очей справжнє своє обличчя. Листницькому завжди здавалося, що'В стосунки заходячи з людьми, люди ховають під зовнішнім образом ще якийсь інший, що часом так і залишається не з'ясованим. Він твердо вірив, що коли з першої-ліпшої людини зіскребти оцей верхній покров, то з-під нього вилущиться справжнє, брутальне, не прикрашене ніякою брехнею осереддя, І тому йому завжди хоробливо хотілося дізнатися,, що ховається за брутальним, суворим, безстрашним, щасливим, веселим виглядом різних людей.