Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 32

Хіба не набридне? Ще воювати удумали, і так...

— Мало тебе в спину кололи, бугай ідолів! — беззлісно лаявся Бешняк.

Кошовий, розлігшись горілиць, мовчав, довго дивився >у вишню порожнечу і, мрійно посміхаючись, хвилююче-ніжно пестив руками нахолоділу, неприступно-байдужу землю.

. За годину до зміни взяли їх німці. Бешняк, устигши вистрілити, присів, скрегочучи зубам'и, згинаючись у смертному поклоні: німецький ножовий багнет ізчекрижив йому нутрощі, розпоров міхур і туго здригнувся, встромившись у хребет. Кошового положили прикладом. З півверсти його тягінув на собі кремезний ландштурмист. Михась опритомнів, відчувши, що захлинається кров'ю, передихнув і, змігшися, без особливих зусиль зірвався зі спини німця. На' нього вдарили випалом, але ніч і чагарник визволили — втік.

Після того, як відступ припинився і російсько-румунські частини вийшли з мішка, 12-й полк, зняли з позиції, кинули в запілля, лівіш від його ділянки на кілька верстов. Було оголошено наказ по полку: нести заставну службу, виставляти дозори на дорогах, стежити, щоб у запілля не уходили дезертири, затримувати їх, вживаючи навіть зброї, і під вартою направляти до штабу дивізії.

Михась Кошовий в числі перших потрапив у наряд. Він і ще троє козаків зранку вийшли з села і,' за вказівками вахмістра, розташувалися край кукурудзяного поля, недалечко від дороги. Дорога, оббігаючи перелісок, ховалася в горбистій,— посмугованій квадратами ріллі долині. Козаки спостерігали по черзі. Після полудня помітили групу, чоловіка з десятеро салдатів, що посувалися до них. Салдати йшли, з явним наміром обминути сельце, що виднілося під узвозом. Порівнявшися з переліском, вони спинились, закурили, очевидно, радячись, потім пішли, круто змінивши напрямок, під простим кутом звернувши ліворуч.

— Гукнути на них?—'Підводячись з хащів кукурудзіння, спитав інших Кошовий.

— Стрельни вгору.

— Гей ви! Стійте!

Салдати, що були від козаків на віддалі кількох десятків сажнів, на хвилину спинилися, почувши погук, і знову, немов би нехотя, рушили' вперед.

— Ст-і-й! — гукнув один з козаків, постріл за пострілом випускаючи вгору обійму.

З Гвинтівками напереваги козаки дігнали салдатів.

— Якого чорта не стоїте? Котрої частини? Куди йдете? Документи!— підбігши, гукнув-урядник Количев, начальник посту.

Салдати спинились. Троє не кваплячись скинули гвинтівки. Задній нахилився, перев'язуючи Шматком телефонного дроту відірвану підошву чобота. Всі вони були неймовірно обдерті, брудні. На полах шинелів щетинились брунатні кожушки, череди,—‘видно, валялися цю ніч у лісі, в хащах. На двох були літні кашкети, на інших — брудно-сірі плетеної смушки папахи з відстібнутими закотами, з розметляними мотузками зав'язок. Передній, як видно, проводир, високий і по-старечи згорблений, тремтячи щуплими торбами щок закричав гнівним гугнявим голосом:

— Вам чого? Ми вас чіпаємо? Чого в'язнете?

— Документи! — напускаючи на себе суворість, перепинив його урядник.

Салдат, блакитноокий і червоний, мов свіжо-палена цегла, дістав з-за паска пляшкову Гранату, помахуючи нею перед носом урядника, оглядаючись на товаришів, зачастив скоромовкою:

— Ось, хлопче, тобі документ! Ось! Це тобі на весь рік мандат! Бережи життя, а то як гахну — печінки-селезінки не збереш. Зрозумів? Зрозумів, чи що? Зрозумів?...

— Ти не бешкетуй! — штовхаючи його в груди, хмурився урядник. —Не бешкетуй і не лякай нас. Ми й так лякані А коли ви дезертири, — повертай до штабу. Там таких суб-чиків до рук прибирають.*

Ззиркнувшись, салдати скинули Гвинтівки. Один з них, темновусий і засмоктаний з вигляду шахтар, шепотнув, переводячи розпачливі очі з КошовЬго на інших козаків:

— Ось як візьмемо вас, таку вашу мать, у багнети!.. Ану, геть! Відійди! їйбогу, зараз першому кулю всаджу!..

Блакитноокий салдат кружляв над головою Гранату. Високий, згорблений, їйо йшов попереду, дряпнув іржавим жалом багнету сукно урядницької шинелі; схожий на шахтаря матюкався і замахнувся .на Михася Кошового прикладом, а в того палець тремтів на цинґлі і тіпалося притиснуте до боку ліктем ложе гвинтівки; один з козаків, ухопивши невеличкого салдатика за вилоги шинелі, возив його на витягнутій руці і боязко оглядався на інших, опасуючись удару ззаду.

Шаруділо на кукурудзінні сохле листя. За горбистою рівниною переливами синіли відроги гір. Коло сельця по випасах бродили руді корови. Вітер клуботав за переліском морозяну куряву. Сонливий і мирний був жовтневий день; благосним спокоєм, тишею віяло від забризканого скупим сонцем краєвиду. А недалеко від дороги в безглуздій злобі топталися люди, готувалися кров'ю своєю труїти ситу від дощів, засіяну, тучну землю.

Шал трохи ущух, і погаласувавши, салдати і козаки почали розмовляти спокійніше.

— Ми три добі, як з позицій знялись! Ми не в запіллі вештались! А ви тікаєте, сором вам. Товаришів кидаєте! Хто ж фронт держатиме? Ех, ви люди!... У мене он у самого товариша під боком закололи — в . секреті з ним був, а ти кажеш, що ми війни не нюхали. Понюхай ти її так, як ми нюхали!.— злісно говорив Кошовий.

— Чого там розпатякувати! — перервав його один з козаків:— ходімо до штабу — і край.

— Ослобоніть дорогу, козаки! А то, он бог, стрілятимемо!— переконував салдат шахтарського вигляду.

Урядник бідкаючись розводив руками:

— Не можемо ми зробити цього, браток! Нас поб'єте — однако піти вам не доведеться: он у селі наша сотня стоїть...

Високий, згорблений салдат, то загрожував, то умовляв, то починав принижено благати. Під кінець він, заметушившись, дістав з брудної торби пляшку, обплетену соломою і, улесливо підморгуючи Кошовому, зашепотів:

— Ми вам, козачки, і грошенят прикинемо, і ось... горілка німецька... Ще щось зберемо... Звільніть, ради Христа... Вдома дітки, сам розумієш... Вимоталися геть чисто, тугою зійшли... Доки ж?... Господи! Невже не відпустите? — він квапливо дістав з-за халяви кисета, витрусив з нього дві зім'яті керенки, настирливо почав пхати їх в руки Кошовому.— Бери, бери! Фу, боже мій!.. Та ти не сумнівайся!... Ми переб'ємось і так!... Гріш—це нічого... без нього можна!.. Ще зберемо...

Обпалений соромом, Кошовий відійшов від нього, ховаючи за спину руки, мотаючи головою. Кров з силою кинулась йому до обличчя, витиснула з очей сльози: "Через Беш-няка роззлостився... Що ж це я... Сам шроти війни, а людей держу, — які ж права маю?.. Матінко моя, ото наборознив! Пес я поганий!"

Він підійшов до урядника і відвів його набік, не дивлячись у вічі, сказав:

— Пустімо їх! Ти як, Количев? їйбо!

Урядник, теж блудячи поглядом, немов чинив цієї хвилини щось ганебне, промовив:

— Хай ідуть... Чорта з ними вдієш! Ми сами скоро на цій самій дистанції будемо... Чого вже гріха таїти!

І, повернувшись до салдатів, крикнув обурено:

— Падлюки! З вами як з добрими, з усією увічливістю, а ви нам грошей? Та що в нас своїх мало, чи що?—І побагро вів: — Ховай гаманці, а то до штабу попру!..

Козаки відійшли геть.

Поглядаючи на далекі порожні вулички села, Кошовий гукнув до салдатів:

— Гей! Кобилко! Куди ж ви на чисте пнетесь? Он лісок, переднюйте в ньому, а вночі далі! А то ж на інший пост нахопитесь,— заберуть!

Салдати роздивилися на всі боки, помнялися в нерішучості і, мов ті вовки, низкою, брудно-сірим ланцюжком потягли до закошлаченої оринячком долинки.

Першими днями листопаду почали доходити до козаків суперечні чутки про переворот у Петрограді. Штабні ординарці, звичайно найкраще за всіх поінформовані, запевняли,

що Тимчасовий уряд утік до Америки, а Керенського спіймали матроси, обстригли наголо і, вимазавши дьогтем, як гулящу дівку, два дні водили по, вулицях Петрограду.

Пізніш, коли було одержано офіційне повідомлення про скинення Тимчасового уряду і перехід влади до більшовиків, козаки насторожено притихли. Багато хто радів, сподіваючись кінця війні, але тривожив глухий відгомін чуток, що 3-й кінний корпус разом із Керенським. іде на Петроград, а з півдня підпирає Каледін, устигнувши заздалегідь стягнути на Дін козацькі полки.

Фронт розвалювався. Коли в жовтні салдати уходили розпорошеними, неорганізованими купками, то наприкінці листопаду з позицій плановим порядком знімалися роти, батальйони, полки; деякі уходили порожнем, але здебільшого забирали полкове май о, розбивали склепи, пострілювали офіцерів, мимохідь грабували і розкованою, буйною повінню котились на батьківщину.

В таких обставинах безглуздям було призначення 12-го полку затримувати дезертирів і полк, після того, як його знову кинули на позиції, даремно намагаючись затикати ті діри, що утворювала піхота, кидаючи свої ділянки, в лютому знявся з позиції, похідно дійшов до найближчої станції і, повантаживши все полкове майно,,кулемети, запаси набоїв, коні, рушив у середину заклекотілої у боях Росії...

Через Україну посувалися ешелони 12-го полку на Дін. Недалеко від Знаменки полк намагались обеззброїти більшовики. Переговори тривали півгодини. Кошовий і ще п'ятеро козаків, голів сотенних ревкомів* прохали пропустити їх із зброєю.

— Навіщо вам зброя? — допитувались члени станційної ради. .

— Своїх буржуїв і генералів .бити! Каледіну хвоста ламати!— за всіх відповідав Кошовий.

— Зброя наша, військова, не дамо! — хвилювались козаки.

Ешелони пропустили. В Кременчуці знову намагались

обеззброїти. Погодилися пропустити тільки тоді, як козаки кулеметники, поставивши коло розчинених дверей вагонів кулемети, взяли на приціл станцію, а одна з сотень, розсипавшись розстрільнею, лягла за насипом. Під Катеринославом не допомогло й перестрілювання з червоногвардійським загоном, — полк все ж частково обеззброїли: забрали кулемети понад сотню скриньок з набоями, апарати польового телефону, і кілька цівок дроту. На пропозицію заарештувати офіцерів, козаки відповіли відмовою. За всю дорогу втратили тільки одного офіцера — полкового адьютанта Чирковського, якого присудили до смерти сами козаки, а виконали вирок Чубатий та якийсь червоноґвардієць-матрос. Надвечір 17-го грудня на станції Синельникове козаки витягли адьютанта з вагона.

— Цей самий зраджував козаків? — весело спитав озброєний мавзером і японською ґвинтівкою щербатий матрос-чор-номорець.

— Ти думав — ми обізнались? Ні, ми не змилили, йог© витягли! — задихаючись, говорив Чубатий.

Адьютант, молодий підосавул, зацьковано оглядався, гладив волосся пітною долонею, і не почував ані холоду, що палив обличчя, ані болю від удару прикладом.