Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 34

Він чудово знав історію, носив гарячу голову, розум мав ясний, і тверезий; захоплююче малював майбутнє вільне життя на рідному Доні — коли правитиме державний Круг, коли не буде в межах краю жодного русака, і козацтво, маючи на своїх урядових кордонах прикордонні пости, буде як з рівними, не скидаючи шапки, розмовляти з Україною і Великоросією і провадити з ними торг і обмін. Крутив Ізварин голови простодушним козакам і мало освіченому офіцерству. Під його вплив підпав і Григорій. Спочатку бували в них запальні суперечки, але напівписьменний Григорій був безсилий проти свого супротивника, і Ізварин легко розбивав його у словесних боях. Сперечалися звичайно десь у кутку казарми, причому співчуття слухачів схилялося завжди на бік Ізварина. Він імпонував козакам своїми міркуваннями, викреслюючи картини майбутнього незалежного життя, — торкався найпотаємнішого, милува-ного більшістю заможного низового козацтва.

— Як же ми без Росії житимемо, коли в нас крім пшениці нічого нема? —питав Григорій.

Ізварин терпляче пояснював:

— Я не мислю самостійного і відокремленого існування самого Донського краю. На засадах федерації, тобто, об'єднання, ми житимемо разом із Кубанню, Тереком і гірняками Кавказу. Кавказ багатий на мінерали, там ми знайдемо все.

— А кам'яне вугілля?

— У нас поруч Донецький басейн.

— Але ж він належить Росії!

;— Кому він належить і на чиїй він території — це ще питання спірне. Та навіть у тому разі, коли Донецький басейн відійде до Росії, — ми дуже мало втрачаємо. Наш федеративний союз базуватиметься не на промисловості. Наша країна — аграрна. А коли так, то для того, щоб наситити нашу невеличку промисловість вугіллям, ми закупатимемо його в Росії. І не саме вугілля, а й багато чого нам доведеться купувати в Росії: ліс, продукцію метальової промисловосте, вугілля та інше, а замість цього постачатимемо їм високого ґатунку пшеницю, нафту.

— А яка нам користь відокремлюватися?

— Справжнісінька. Насамперед позбудемось політичної

опіки, відновимо свій скасований від російських царів лад, виселимо.всіх прийшлих, іногородніх. Протягом десяти років, довозячи з закордону машини, так піднесемо своє господарство, що забагатіємо вдесятеро. Земля ця—наша, кров'ю наших предків полита, кістками їхніми угноєна, а ми, підбиті Росією, боронили 400 років її інтереси і не думали про себе. У нас є виходи до моря. У нас буде найсильніша і най-боєздатніша армія, і не тільки Україна, а й Росія не поважиться на нашу незалежність. Яково, га? Казкове буде життя! '

Середній на зріст, ставний, широкоплечий, Ізварин був типовий козак: жовтаве, на колір як недостиглий овес, кучеряве волосся, обличчя смагливе, чоло похиле, біле, засмага торкнула тільки щоки і. гранню лягла на рівні білявих брів. Говорив він високим послушним тенором, розмовляючи мав звичку гостро ламати ліву брову і якось по-свойому поводити невеличким горбатим носом; від цього здавалось, що він завжди до чогось принюхується. Енергійна хода, самовпевненість у поставі і в одвертому погляді карих очей вирізняли його з-поміж інших офіцерів полку. Козаки ставилися до нього з видимою пошаною, чи не з більшою навіть як до командира полку.

Ізварин довго розмовляв з Григорієм, і той, почуваючи, як знову хитається під його ногами недавно твердий ґрунт, переживав, приміром,і те саме, що колись переживав у Москві, зійшовшись в очній лікарні Снегірьова з Гаранджею. Порівнюючи слова Ізварина і Гаранджі, намагався, але не міг визначити, на чийому боці правота. Одначе, якрсь мимо-вольно, підсвідомо, сприймав нову віру, критично переглядав те, що вже міцно відклалося було у свідомості.

Незабаром після жовтневого перевороту у них з Ізвари-ним відбувалась така розмова:

Пориваний протиріччями, Григорій обережно розпитував про більшовиків:

— А ось, скажи* Юхиме Івановичу, більшовики, по-твоєму, як вони правильно, чи ні міркують?

Ріжком збочивши брову, смішливо1 морщачи ніс, Ізварин кхакав.

— Міркують? Кха-кха... Ти, голубе мій, мов те немовлятко. У більшовиків своя програма, свої перспективи і сподівання. Більшовики праві з свого погляду, а ми з свого. Партія більшовиків, знаєш як зветься? Ні? Ну, як же ти не знаєш? Російська соціял-демократична робітнича партія. Зрозумів? Ро-біт-ни-ча! Тепер вони заграють і з селянством і з козаками, та головне у них — робітнича кляса. їй вони несуть звільнення, селянству—нове* може гірше пригнічення. В житті не буває так, щоб усім рівно жилося. Більшовики візьмуть гору,—робітництву буде гарно, усім іншим погано. Монархія повернеться — поміщикам та іншим буде гарно — іншим зле. Нам не треба ні тих, ні інших. Нам потрібне своє, і насмперед позбавитися всяких опікунів — чи то Корнілов, чи Керенський або Ленін. Обійдемося на свойому полі і без цих піших фігур. Крий, боже, від друзів, а з ворогами ми сами впораємося.

— Але більшість козаків за більшовиків тягне... Знаєш?

— Грицю, ти, любий, зрозумій он що, — це основне: тепер козакові й селянинові з більшовиками по дорозі. Знаєш, чому?

— Ну?

— Тому... — Ізварин крутив носом, округлюючи його, сміявся:— тому, що більшовики стоять за мир, за негайний мир, а козакам війна он де зараз сидить!

Він лунко ляскав себе по тугій, смаглявій шиї і, вирівнюючи здивовану здиблену брову, кричав:

— Тому козаки й тхнуть більшовизмом і ступають з більшовиками в ногу. Але-е-е, скоро закінчиться вій-на, і більшовики простягнуть до козацьких володінь руки, — дороги козацтва і більшовиків розійдуться. Це обґрунтоване і історично неминуче. Між сьогоднішнім ладом козацького життя і соціялізмом — остаточним закінченням більшовицької революції, непереступний Рубікон, прірва... А?

— Я кажу... — глухо бурчав Григорій, — що нічого я не розумію... Мені важко в цьому розібратися... Блукаю я, мов завірюха в степу...

. — Ти цим не збудешся! Життя примусить розібратися, і не тільки примусить, а й силою штовхне тебе на якийсь бік.

Розмова ця відбувалася наприкінці жовтня. А в листопаді

Ж

Григорій випадково здибався з іншим козаком, що відограв в історії революції на Доні не маленьку ролю, — стрівся Григорій з Хведором Подтелковим і по недовгім ваганні знову переважила в його душі колишня правда.

Того дня паморозний дощ сіявся від полудня. Надвечір проясніло, і Григорій вирішив піти на квартиру до станичника, підхорунжого 28-го полку Дроздова. За чверть години він уже витирав об підстилку чоботи, стукав у двері квартири Дроздова. В кімнаті, заставленій чахлими фікусами і витертими меблями, крім господаря сидів на складаному офіцерському ліжкові, спиною до вікна здоровий, кремезний козак, з наплічниками вахмістра гвардійської батареї. Згорбивши спину, він широко розставив ноги в чорних сукняних шароварах, розложив на круглих широких колінах такі ж широкі, рудоволосі руки. Гімнастівка туго облягала його боки, брижилася під пахвами, мало не тріскала на широченних опуклих грудях. На скрип дверей він повернув коротку повнокровну шию, холодно оглянув Григорія і заховав під припухлими повіками у вузьких очницях, прохолодне світло зіниць.

— Обзнайомтеся. Це, Грицю, майже сусіда наш, усть-хо-перський Подтелков.

Григорій і Подтелков мовчки поручкалися.

Сідаючи, Григорій посміхнувся до господаря.

— Я натоптав тобі — не лаятимеш?

— Ні, не бійся. Господиня витре... Чай питимеш?

Господар — дрібнорослий, рухливий, мов в'юн, клацнув по

самоварі обкуреним вохровим нігтем, пожалкував:

— 'Холодний доведеться пити.

— Я не хочу. Не клопочись.

Григорій запропонував Подтелкову цигарку." Той довго безрезультатно намагався ухопити білу, щільно втиснуту між інші рурочку своїми великими червоними пальцями, багровіючи від бентеження, досадливо мовив:

— Не вхоплю Ніяк... Ач, проклята!

Він нарешті викотив цигарку на покришку цигарниці, підняв на Григорія примружені в усмішці, від цього ще вужчі, очі. Григорієві сподобалася його невимушеність, спитав:

— З яких хуторів?

— Я сам родом з Крутівського, — охоче заговорив Подтелков. — Там ріс, а жив останніми часами в Усть-Клинів-ському. Крутівський ви знаєте — чув, певне? Він тут майже поруч з. Еланською межею. Плішаківський хутір знаєш? Ну, а за ним виходить Матвеев, а поруч уже нашої станиці Тю-ковнівський хутір, а далі й наші хутори, з яких я родом: Верхній і Нижній Крутівський.

Розмовляючи він увесь час називав Григорія то на "ти", то на "ви", говорив вільно і раз навіть, обвикнувши, торкнув важкою рукою Григорія за плече. На великому, трохи таранкуватому виголеному обличчі його ясніли дбайливо закручені вуса, змочене волосся .було пригладжено гребінцем, коло дрібних ушей розпушене, з лівого боку трошки кучерявилося начосом. Він справляв би приємне вражіння, коли б не великий задертий ніс та очі. На перший погляд не було в них нічого незвичайного, але, придивившись, Григорій майже відчув їх олив'яну важкість. Дрібненькі, схожі на картеч, вони світилися з вузьких прорізів, мов з бійниць, приземлювали стрічний погляд, вліплювалися в одне місце з важкою мертвячою впертістю.

Григорій з цікавістю придивлявся до. нього, відзначив одну характерну рису: Подтелков майже не мигав, — розмовляючи, він утопляв у розмовника свій невеселий погляд, говорив, переводячи очі з речі на річ, причому куценькі, обпалені сонцем вії його весь час були спущені і нерухомі. Коли-не-коли тільки він опускав пухнаті повіки і знову ривком підіймав їх, націлюючись картечинами очей, оббігаючи ними все навколо.

— Ось цікаво, братця! — заговорив Григорій, звертаючись до господаря і Подтелкова. — Кінчиться війна і по-новому заживемо. На Україні Рада править, у нас — Військовий Круг.

— Отаман Каледін, — упівголоса виправив Подтелков.

— Дарма. Яка різниця?

— Різниці немає, — погодився Подтелков.

— Росії-неньці ми тепер низько кланялися, — переказував Григорій далі промови Ізварина, бажаючи довідатись, як по-' ставляться до цього Дроздов і цей здоровило з Гвардійської батареї. — Своя влада, свої порядки. Хахлів з козацької землі геть,/ протягнемо грякиці — і не підходь. Житимемо, як за стЗрих часів наші прадіди жили. Я гадаю, революція нам на руку. Ти як, Дроздов?

Господар похопився посмішкою, жвавими рухами.

— Звичайно, краще буде. Мужики нашу силу перебрали, життя через них немає.