Тихий Дін. Книга друга - Сторінка 45

Коні застрявали.

— Правуй на чисте... — буркнув Григорій ординарцеві, виїжджаючи на кучугуристий вал балки.

Віддалік по полі, мов ті граки присівши, де-не-де чорніли забиті. Аж на самісінькім лезі обрію скакав, здаючись звідси малесеньким, кінь без вершника. ,

Григорій бачив, як основне ядро чернєцівців пошарпане й поріділе, видершись із бою, згортаючись, відходить до Глибокої. Він пустив свого гнідого чвалом. Здалека виднілися розрізнені купки козаків. Підскакавши до першої з них, Григорій . побачив Голубова. Він сидів, відкинувшись, на сідлі. Кожушок, бланений пожовклим каракулем, був на ньому розстебнутий, папаха ссунута набік, чоло вогке від поту.

Покручуючи вахмістрські, сторч підйяті вуса, Голубов хрипато гукнув:

— Мелехов, молодець! Та тебе поранено? Чорт забери! Кістка ціла?—і, не чекаючи відповіді, запарився усмішкою:— Впень! Впень рознесли!.. Офіцерський загін так розпорошили, що не зібрати. Набилося їм у хвіст.

Григорій попросив покурити. По всьому полі стікалися козаки і червоноґвардійці! Від натовпу, що чорнів далеко попереду ристю біг верхівець козак.

— Сорок чоловіка взяли, Голубов!,. — гукнув він здаля.— Сорок офіцерів і самого Чернєцовй.

— Брешеш?— перелякано крутнувся в сідлі Голубов і поскакав, немилосердно рубаючи нагаєм високого білоногого коня.

Григорій, трохи згодом, ристю поїхав за ним.

Густий натовп узятих у полон офіцерів вела, кільцем оточивши їх, варта з ЗО козаків — 44-го полку і одної з сотень 27-го. Попереду йшов Чернецов. Тікавши від переслідування він скинув кожушка, і тепер ішов у самій тільки легенькій шкіряній куртці. Наплічник на лівому плечі його був подраний; На обличчі коло лівого ока кров'янилося свіже садно. Він ішов швидко, не збиваючися з ноги. Папаха, одягнена набакир, надавала йому вигляду безпечного' й молодецького. І тіні переляку не було на його рожевому1 обличчі: він, видимо, не голився кілька днів, — русява порість золотилася на щоках і підборідді. Чернецов суворо і швидко оглядав козаків, що підбігали до нього: гірка, ненависти повна згортка тінилася між брів. Він на ході запалив сірника, закурив, стиснувши цигарку кутом рожевих твердих губів.

Здебільшого офіцери були молоді, у кількох тільки інеєм біліла сивизна. Один, поранений у ногу, відставав, його штовхав прикладом у спину маленький великоголовий і рябий козачок. Майже поруч з Чернецовим ішов високий бравий осавул. Двоє під руки (один — хорунжий, другий — сотник) ішли посміхаючись; за ними без шапки, кучерявий і широкоплечий ішов юнкер. На одному була наопашки накинута сал-Датська шинеля з погонами, вшитими на смерть. Ще один ішов без шапки, насунувши на чорні по-жіночому гарні очі червоний офіцерський башлик; вітер заносив кінці його йому на плечі.

Голубов їхав позаду. Відстаючи, він закричав до козаків:

— Слухай сюди!.. За цілість полонених ви відповідаєте за всією суворістю воєнно-революційного часу. Щоб приставили до штабу в цілості.

Він підкликав одного з кінних козаків, написав, сидячи на сідла, записку, згорнувши її, передав .козакові.

— Скачи! Віддай це Подтелкову.

Звертаючись до Григорія,' спитав:

‘*2— Ти туди поїдеш, Мелехов?

Діставши позитивну відповідь, Голубов порівнявся з Григорієм, сказав: ' *

— Скажи Подтелкову, що Чернєдова я беру на поруки! Зрозумів?.. Ну, так і перекажи. їдь.

Григорій, випередивши юрбу полонених, прискакав до штабу ревкому, що стояв у полі недалечко якогось хутора. Коло широкої тавричанської тачанки, з обмерзлими колесами, і кулеметом, вкритим зеленим чохлом, ходив Подтелков. Тут же, постукуючи закаблуками, топталися штабні, ві-стівці, кілька офіцерів і козаки ординарці. Мінаєв, тільки недавно, як і Подтелков, повернувся з розстрільні. Сидячи на передку, він з дзвоном кусав білий, замерзлий хліб, з хрустом жував.

— Подтелков! — Григорій від'їхав убік. Зараз приженуть полонених. Ти читав записку Голубова?

Подтелков з силою махнув нагаєм, низько спустив зіниці, набрякаючи кров'ю крикнув: *

— Плювати мені на Голубова!.. Мало йому1 чого захочеться! На поруки йому Чернєцова, цього розбійника і контрреволюціонера?.. Не дам!.. Розстріляти їх всіх — і край!

— Голубов сказав, що бере його на поруки. —

— Не дам!.. Сказано: не дам! Ну, й годі! Революційним судом його судити і без прогайки покарати. Щоб і іншим не кортіло! Ти знаєш,—уже спокійніше проговорив він, гостро вдивляючись у зближений натовп полонених,—знаєш, скільки він шахтарів перевів?—'і знову шаліючи, люто вивалив очі:— Не дам!

— Тут горлати нічого, — підняв і Григорій голоса. У нього тремтіло все всередині, лють Подтелкова немов ущепилася і йому. — Вас тут багато суддів. Ти ось туди піди!—тремтячи ніздрями, показав він назад. — А над полоненими вас багато розпорядників!

Подтелков відійшов, жужмлячи в руках нагайку. Здалека крикнув:

— Я‘був там... Не думай, що на тачанці відсиджувався. А ти, Мелехов, помовч!.. Зрозумів? Ти з ким гомониш?.. Тож то!.. Офіцерські звички покинь! Ревком судить, а не всяка...

Григорій торкнув на нього коня,— забувши про рану, плигнув з сідла і, прострілений болем, упав навзнак. З рани, обпікаючи, захлюпала кров. Підвівся він без сторонньої допомоги, так сяк докульгав до тачанки, привалився боком до задньої ресори.

Підійшли полонені. Частина піших вартових змішалася з ординарцями і козаками, що були в охороні штабу. Козаки ще не прохолонули від бою, розпалено і злісно виблискували ' очима, переговорювалися про подробиці й кінець бою.

Подтелков, важко ступаючи й провалюючи сніг, підійшов до полонених. Чернецов, стоячи попереду, дивився на нього, зневажливо мружачи ясні шалені очі, вільно відставивши ліву ногу, похитуючи нею, давив білою підковою верхніх зубів прихоплену з середини рожеву губу. Подтелков щільно підійшов до нього. Він весь тремтів, очі його не мигаючи повзали по покопирсаному снігові, піднявшись, схристилися і зломили вагою ненависти безстрашний, зневажливий погляд Чернецова.

— Попався... гад!—клекочучим низьким голосом сказав Подтелков* і ступив крок'назад; щоки його йемов удар шаблі, розкраяла крива чорна усмішка.

— Зрадник козацтва! Пога-нець! Зрадник!.. — крізь зціплені зуби задзвенів Чернецов.

Подтелков мотав головою, мов ухиляючись від ляпаса, чорніли йому вилиці, роззявленим ротом хлипко всмоктував повітря.

Дальше сталося з дивовижною швидкістю. Оскалений, зблідлий Чернецов, притискуючи до грудей кулаки, весь нахилившися вперед, ішов на Подтелкова. З губів його, зведених корчем, вихоплювалися нерозбірні, перемішані з матерною лайкоШ слова. Що він говорив, чув, помалу задкуючи, сам Подтелков.,

— ...Доведеться тобі.:. Ти знаєш?..—гостро підніс Чернецов голоса.

Слова ці почули і полонені офіцери, і варта, і штабні.

—Но-о-о-о... — мов задавлений, захрипів. Подтелков, кидаючи руку на ефес шаблі.

Зразу запала тиша. Виразно заскрипів сніг, під чобітьми Мінаєва, Кривошликова, ще кількох козаків, що кинулися до Подтелкова. Але він випередив їх; всім корпусом повертаючись праворуч, присідаючи, вирвав з піхов шаблю і, випадом рванувшись вперед, із страшною силою, рубнув Черне-ч цова по голові.

Григорій бачив, як Чернецов, здригнувшись, підняв над головою ліву руку, встиг затулитися від удара, бачив, як під кутом зламалася перерубана кістка і шабля безгучно впала на відкинуту голову Чернецова. Спочатку впала папаха, а потім, мов переломлений на стеблі колос, помалу падав Чернецов, з дивно перекошеним ротом і болісно примруженими, зморщеними, мов від блискавки, очима.

Подтелков уже лежачого рубнув його ще раз, відійшов постарілою, важкою ходою, на ході витираючи пологі доли шаблі, зачервонілі кров'ю.

Ткнувшись об тачанку, він певернувся до вартових, закричав висиленим з гавканням голосом:

— Руби-и-и їх... таку мать!.. Всіх!.. Немає полонених... В кровину, в серце!..

Гарячково застукотіли постріли. Офіцери, стикаючись, ки нулися врозтіч. Поручник з напрочуд гарними жіночими очима, в червоному офіцерському, башлику, .побіг ухопившись руками за голову. Куля заставила його високо, наче через бар'єр, плигнути. Він упав — і вже не підвівся. Високого бравого осавула рубало двоє. Він хапався за леза шабель з розрізаних долонь його юшила на рукава кров, він кричав, мов дитина, впав навколішки, на спину, перекочував на снігу голову; на обличчі виднілися самі залиті кров'ю ..очі та чорний рот, просвердлений несамовитим криком. По обличчі черкали його шаблі, по чорному роті, а він все ще кричав тонким від жаху й болю голосом. Розкарячившись над ним, козак у шинелі з одірваним хлястиком, прикінчив його пострілом. Кучерявий юнк£р мало не прорвався за лави — його наздогнав і ударом по потилиц'і вбив якийсь отаманець. Він же загнав кулю проміж лопаток сотникові, що біг в. розкри-лаченій від вітру шинелі. Сотник присів і доки вмер шкрябав пальцями груди. Сивуватого підосавула вбили на місці; роз-лучаючися з життям/вибив він ногами в снігу глибоку яму, і ще б бив, як добрий кінь,на прив'язі, коли б не докінчили його, зглянувшись, козаки.

Григорій у перший момент, скоро почалася розправа, відірвався від тачанки, не зводячи з Подтелков а налитих муттю очей, шкутильгаючи, швидко покульгав до нього. Ззаду його навпоперек схопив Мінаєв, ламаючи, вивертаючи, відібрав нагана, заглядаючи у вічі померклими очима, задихаючись, спитав:

— А ‘ти думав—як?

XIII.'

Сліпучо-яскравий сніговий хребет пагорка, облитий поливою сонця і синню безхмарного дня, білів, цукрово іскрився. Під ним строкатою клаптевою ковдрою лежала слобода Вільховий Ріг. Ліворуч синіла Свинюха, праворуч туманними плямами пласталися хуторки і німецькі колонії, за заворотом блакитніла Тернівська. На сході за слободою карячився і повз угору положистий, поритий балками, менший пагорб. На ньому штахетами стирчали телеграфні стовпи, даліючи на Кашари.

День був на диво ясний, морозний. Коло сонця райдужні курилися стовпи. Вітер гнув з півночі. В степу сичала поземка. Але снігові простори, обійняті обрієм, були ясні, тільки на сході, аж під самісіньким лезом обрію, затягнутий фіялковим маревом, курився степ.

Пантелей Прокопович, везучи Григорія з Міллерова, вирішив у Вільховому Розі не зупинятися, а тягнути до Катар і там заночувати. Він виїхав з дому на телеграму Григорія, надвечір 28-го січня приїхав на Міллерово.